– Ярино, я ж тебе попереджала, не довіряй йому! Він просто користується тобою! – мамин голос звучав у моїй голові, наче вирок. Але тоді, два місяці тому, я сміялася у відповідь і відмахувалася від її слів.
Все почалося з найзвичайнішого ремонту машини. Віталик працював у маленькій автомайстерні на околиці нашого містечка. Мій старенький автомобіль зламався посеред дороги, і я, не маючи іншого вибору, звернулася до найближчого сервісу. Він підняв капот, витер руки об ганчірку й посміхнувся:
– Щось у вас тут серйозне, але я впораюся. Ви любите каву? Може, поки машина “лікується”, вип’ємо по чашці?
Ця посмішка була такою чарівною, що я, сама не помітивши, кивнула. Мабуть, саме тоді все й почалося. За тією кавою було ще кілька зустрічей, а потім я вже не могла уявити свого дня без його дзвінків чи повідомлень. Віталик був таким іншим. Спонтанним, життєрадісним, простим. Він говорив мені, що я – найкраще, що траплялося з ним у житті. Я вірила кожному його слову.
Коли я сказала мамі, що хочу переїхати до нього, вона була в подиві:
– Доню, ти що, геть розум втратила? У нього ні роботи нормальної, ні дому! Як ти з ним житимеш?
– Мамо, він мене любить, а решта не має значення! – відповіла я, зібравши речі.
Я була впевнена, що починаю нове життя. Віталик зняв невеличку квартиру, і ми разом облаштовували її. За мої заощадження ми купили новий диван, телевізор, побутову техніку. Усе йшло добре… спочатку.
А потім почалися запізнення. Він приходив додому пізно, від нього заносило “біленькою”. На мої запитання відповідав коротко:
– Я був із друзями. Розслаблявся після роботи. Ти ж не проти?
Я намагалася мовчати, переконуючи себе, що це тимчасово. Але одного разу я знайшла його старий телефон. У ньому були повідомлення, які не залишали місця для сумнівів. Він листувався з іншими жінками.
– Що це таке? – запитала я, тримаючи телефон у руках.
– Ти надто драматизуєш, Ярино. Це просто друзі. Ну й що, що вони жінки? – відповів він, навіть не намагаючись виправдовуватися.
Я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Усередині все вигукувало: “Тікай звідси!”, але я боялася. Я вже втратила зв’язок із мамою, подругами, своїм старим життям. Єдиною людиною, до якої я змогла звернутися, була моя шкільна подруга Марічка.
– Ярино, я ж тобі казала… Але ти не слухала. – Марічка прийняла мене у своїй квартирі, нагодувала і вкотре нагадала, що мама все ще чекає на мене.
Того вечора я написала листа мамі. Я не знала, чи вона відповість, але мусила спробувати. І вона відповіла. Через два дні ми зустрілися, і я вперше за довгий час відчула себе в безпеці. Вона обійняла мене, і я заплакала.
Зараз я відновлюю своє життя. Орендую кімнату, шукаю роботу й намагаюся не оглядатися назад. Віталик залишив у моєму серці важкий слід, але він також навчив мене головному: цінувати себе.
А як ви думаєте, чи варто пробачати такі вчинки? Чи можна побудувати щастя з людиною, яка вже зрадила твою довіру? Напишіть, що ви думаєте. Мені важливо почути вашу думку.
