— Ярино, ти у мене найкраща! — говорив Михайло, коли я переказувала чергову велику суму власниці квартири. Він брав гроші у своїх батьків, але цього ледь вистачало на продукти, і його повна байдужість до нашого фінансового стану почала перетворювати мою любов на гірке розчарування
Кожен із нас, мабуть, хоча б раз у житті уявляв своє ідеальне майбутнє, повне гармонії та взаємної підтримки. Для мене, Ярини, таким майбутнім стали стосунки з Михайлом. Він здавався мені втіленням мрій: уважний, щирий, з почуттям гумору, до того ж — дуже привабливий чоловік.
Наше знайомство відбулося випадково, на благодійному ярмарку, де я волонтерила. Ми одразу відчули, що між нами є щось особливе, і наші розмови не припинялися до пізньої ночі. Через пів року ми вирішили, що час переходити на новий рівень — жити разом.
Я, чесно кажучи, завжди була більш фінансово незалежною. Працювала віддалено на міжнародну компанію, мала стабільний і досить високий дохід. Михайло ж, закінчивши навчання лише рік тому, тільки шукав своє місце. Він часто говорив, що ще не знайшов ту єдину справу, яка приносила б йому задоволення і гідну оплату. Це мене не турбувало, адже на початку стосунків я вважала, що фінанси — це лише деталі, а головне — наші почуття.
Ми винайняли затишну двокімнатну квартиру в новобудові. Вона була світла, з великими вікнами і мала саме таку атмосферу, яку ми обоє хотіли. Вартість оренди була значною, але я вирішила, що на перший час візьму основну фінансову ношу на себе. Михайло запевнив мене, що щойно знайде роботу, ми розділимо всі витрати порівну.
— Ярино, ти у мене найкраща! — казав він, обіймаючи мене. — Обіцяю, це ненадовго. Я вже маю на прикметі кілька вакансій. Ти навіть не встигнеш оком змигнути, як я почну приносити додому більше за тебе.
Я вірила йому. Його слова звучали так переконливо.
З самого початку нашого спільного життя я повністю оплачувала оренду квартири. Михайло, як він пояснював, вносив свій вклад, використовуючи гроші, які йому давали батьки. Вони жили в іншому місті, але підтримували сина, поки він влаштовував своє життя в столиці. З цих коштів Михайло купував продукти, оплачував невеликі побутові витрати, іноді пригощав мене кавою чи тістечками.
Спочатку мені здавалося, що це цілком нормально. Адже він шукав роботу, і цей процес вимагає часу та енергії. Я ж мала змогу забезпечити наш побут. Але час ішов. Пройшов місяць, потім другий, третій… Минуло пів року, а ситуація не змінювалася.
Михайло справді шукав роботу. Він надсилав резюме, ходив на співбесіди, іноді з невеликим ентузіазмом, іноді — з відвертим небажанням.
— Ярино, мене знову не взяли, — скаржився він одного вечора, розчаровано похитуючи головою. — Кажуть, у мене недостатньо досвіду. Хіба це справедливо? Вони вимагають, щоб я мав досвід, але як я його отримаю, якщо мене не беруть? Це якесь зачароване коло.
Мені було його шкода. Я щиро підтримувала його.
— Не переймайся, любий, — говорила я. — Це лише тимчасові труднощі. Наступного разу пощастить. Головне — не здавайся.
Але його розчарування тривало занадто довго. Грошей від його батьків вистачало лише на незначні витрати. Коли потрібно було купити щось дороге, наприклад, нову побутову техніку чи сплатити рахунки за комунальні послуги, які іноді були немаленькими, це завжди робила я. Мої заощадження та зарплата поступово йшли на забезпечення нашого спільного життя.
Я почала відчувати дискомфорт. Це було не стільки через самі гроші, скільки через дисбаланс у наших стосунках. Мені здавалося, що я несу всю відповідальність за наше фінансове благополуччя, а Михайло просто пливе за течією. Коли я намагалася завести розмову про це, він реагував дуже емоційно.
— Ти мені докоряєш? — запитував він з образою в голосі. — Ти думаєш, мені подобається сидіти вдома, поки ти працюєш? Я щосили намагаюся знайти щось гідне, але ринок праці зараз такий складний! Я не винен у тому, що не маю досвіду.
Його відповіді змушували мене почуватися винною. Я ж не хотіла його засмучувати, а лише прагнула чесної розмови. Я любила його і не хотіла сваритися через гроші, але з кожним місяцем моє невдоволення зростало. Я почала помічати, що поки я працюю, Михайло може цілий день грати в комп’ютерні ігри або переглядати фільми. Його пошук роботи був радше імітацією, ніж справжніми зусиллями.
Одного разу, коли настав час сплачувати черговий внесок за оренду, і я переказала власниці квартири велику суму, я відчула, що не можу більше мовчати.
— Михайле, нам треба поговорити, — сказала я, коли він відірвався від екрана ноутбука. — Я вже пів року повністю оплачую квартиру, а ти навіть не намагаєшся знайти хоч якусь тимчасову роботу. Я розумію, ти шукаєш роботу мрії, але нам потрібно оплачувати життя.
Він відклав ноутбук і глянув на мене здивованим поглядом.
— Ярино, я ж постійно шукаю. Ти це знаєш.
— Знаю, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — Але ти не можеш дозволити собі цілодобово шукати. Можна знайти роботу кур’єром чи офіціантом, що завгодно, щоб мати власний дохід, поки не знайдеш щось краще. Гроші, які дають твої батьки, не покривають навіть половини наших спільних витрат. А я не можу вічно тягнути нас двох.
Михайло насупився.
— То ти вважаєш, що я ледар? — його голос став гучнішим. — Я не хочу працювати за копійки, це принизливо! Я гідний кращого. А ти, замість того, щоб підтримати мене, влаштовуєш фінансові допити.
Ці слова мене зачепили. Він перекручував усе, що я сказала. Я не хотіла його образити, а лише намагалася звернути увагу на нашу спільну проблему.
— Я не влаштовую допитів, — тихо сказала я. — Я просто хочу, щоб ми були партнерами. А не так, що я працюю, а ти… ти чекаєш на манну небесну.
Сварка закінчилася тим, що Михайло зачинився в кімнаті, а я відчула себе розбитою. Наша розмова не привела до жодного результату. Його пошуки роботи не пожвавилися, а мої фінансові зобов’язання залишилися тими самими.
Через деякий час Михайло все ж знайшов роботу, але це був дуже низькооплачуваний підробіток, який він сам вважав тимчасовим. Він продовжував брати гроші від батьків, а його невелика зарплата йшла на його особисті витрати. Квартиру та основні комунальні платежі продовжувала оплачувати я.
Якось я випадково побачила його телефон. Він переписувався з другом, і в їхньому діалозі було повідомлення: “Ярина сказала, що я ледар, але чого вона хотіла? Я ж чоловік! Не можу ж я працювати за 10 тисяч, я краще почекаю. А вона хай платить, у неї ж грошей достатньо”.
Від цих слів у мене наче завмерло серце. Це було гірше за будь-яку образу. Я зрозуміла, що він не просто не міг знайти роботу, він не хотів напружуватися, бо йому було комфортно жити за мій рахунок. Для нього це була вигідна позиція. Мене не цінували як партнера, мене використовували як фінансову подушку. Мої почуття були сильні, але ця правда була нестерпною. Я зрозуміла, що його слова про кохання були лише засобом для досягнення комфортного існування.
Я вирішила, що маю покласти цьому край. Наступного дня, коли Михайло вийшов із дому, я зібрала свої речі, залишила йому записку і виїхала.
— Михайле, я не можу більше так жити. Я втомилася бути єдиним джерелом доходу. Я заслуговую на партнера, а не на утриманця. Я переказала оренду за цей місяць. Знайди собі нове місце, коли термін закінчиться. Прощавай.
Після того, як я переїхала до своєї подруги, Михайло почав мені телефонувати й писати сотні повідомлень. Він благав, обіцяв змінитися, казав, що любить і не уявляє життя без мене.
— Ярино, ти не можеш так зі мною вчинити! — кричав він у слухавку. — Я все виправлю! Я знайду кращу роботу! Дай мені ще один шанс!
Але я вже не вірила. Його благання здавалися мені лише спробою повернути своє комфортне життя, а не щирим каяттям. Я змінила номер телефону і припинила спілкування. Було важко, серце ще довго краялося, але я знала, що вчинила правильно.
Пройшов рік. Я зустріла іншого чоловіка, Олександра. З ним я відчула, що таке справжнє партнерство. Ми обоє працюємо, ділимо всі витрати порівну, підтримуємо одне одного. Він ніколи не змушує мене відчувати, що я щось йому винна чи що він мною користується.
Історія з Михайлом стала для мене важливим уроком. Уроком про те, що фінансова рівність у стосунках — це не просто про гроші. Це про повагу, відповідальність та спільне бачення майбутнього. Якщо один партнер не бажає докладати зусиль, то навіть найсильніші почуття не зможуть врятувати стосунки від розриву.
Я завжди думала, що любов може подолати все, але зрозуміла, що любов не може існувати без поваги, а повага вимагає рівноправності. Іноді важливо відпустити того, хто користується твоїм добробутом, щоб знайти того, хто цінує тебе як особистість і партнера.
А як ви вважаєте, чи варто було Ярині давати Михайлу ще один шанс? Чи має значення фінансовий внесок у стосунках, чи це лише дрібниці, які не повинні впливати на кохання? Напишіть свою думку в коментарях. Мені дуже важливо знати, що ви думаєте! А якщо ця історія зачепила вас за живе, поставте вподобайку, щоб цю розповідь побачило більше людей.
