— Який чудовий подарунок, Маріє Миколаївно, — швидко промовила я, розуміючи, що на нас дивляться всі гості. Але ця вимушена ввічливість коштувала мені надто дорого, і ввечері ми мали розставити всі крапки над і
Уляна стояла біля вікна, дивлячись на сірий грудневий дощ, який барабанив по склу. Її думки були такі ж похмурі, як і цей день. Завтра — день народження її сина, Тимофія. Хлопчику виповнюється вісім, і він, як і всі його ровесники, марив конструктором космічної тематики. Цей подарунок вже чекав свого часу, запакований і прихований на верхній полиці шафи. Але настрій Уляні псувала не погода, а майбутній візит свекрухи, Марії Миколаївни.
Марія Миколаївна була жінкою старої закалки, переконаною у своїй правоті щодо виховання та цінностей. Вона свято вірила, що сучасні іграшки — це “марнотратство і порожнеча”, які лише псують дитячий розум. Всі її подарунки завжди несли глибокий, як вона вважала, сенс, який, на жаль, ніколи не збігався з бажаннями онука.
Торік це була велика енциклопедія з філософськими роздумами про сенс життя, яку Тимофій полінувався навіть розгорнути. Позаторік — в’язаний светр з колючої вовни, який хлопчик надягнув лише раз, із ввічливості, і одразу ж захворів. Уляна тоді була змушена пояснювати чоловікові, Петру, що здоров’я дитини важливіше за демонстрацію поваги.
Петро, її чоловік, стогнав у цьому конфлікті між дружиною і матір’ю. Він любив їх обох і не хотів ставати на чийсь бік. Його стандартна фраза: “Мама старається, Уляно, вона ж не зі зла. Просто вона так бачить світ. Будь ласка, промовчи”. І Уляна мовчала, але це мовчання накопичувалося всередині, як вода в запруді.
— Приїде завтра, вже подзвонила, — повідомив Петро, виходячи з кухні. — Привезе подарунок і затримається на обід.
— Який подарунок? — запитала Уляна, хоча вже відчувала холодок. — Вона хоча б запитала, що Тимофій хоче? Він же казав їй про свій космічний корабель.
— Ну, ти ж знаєш маму, — зітхнув Петро, масажуючи скроні. — Вона вважає, що дитина повинна хотіти “правильні” речі. Щось вічне, з історією, щось, що розвиває дух.
— Петро, він восьмирічний хлопчик, а не музейний хранитель! — Уляна відчула, як її голос здригається. — Його дух розвивають конструктори, бо вони вчать логіці та інженерії. А її “вічні цінності” тільки розчаровують його.
— Я поговорю з нею, — пообіцяв Петро, але в його очах Уляна побачила лише втому і небажання справді втручатися. Вона знала, що він не поговорить.
Наступного дня квартира була наповнена запахом іменинного пирога та дитячим сміхом. Тимофій був у захваті від подарунків друзів: книжок про динозаврів, набору для дослідів. Він нервово очікував на свій “космічний корабель” від батьків. Уляна намагалася не думати про свій подарунок, щоб не псувати свято.
Дзвінок у двері — і на порозі з’явилася Марія Миколаївна. Вона була одягнена у свою звичну сувору сукню і несла невелику, але важку коробку. Поцілувавши онука в маківку, вона урочисто поставила коробку перед ним.
— З Днем народження, мій дорогий Тимофійку, — промовила вона гучним, повчальним тоном, який завжди здавався Уляні трохи фальшивим. — Цей подарунок особливий. Він передає тобі мудрість предків і красу нашої культури.
Тимофій, збентежений пафосом, подивився на матір. Уляна кивнула: “Відкривай, синку”.
Хлопчик обережно зняв кришку. Всередині, обгорнуті в старе, пожовкле лляне полотно, лежали… ляльки. Не звичайні, а великі, зроблені з грубого полотна, з примітивними, але ретельно вишитими обличчями. Це був цілий набір традиційних, українських, “мотаних” ляльок — бабуся, дідусь, козак, українка. Вони були гарні, без сумніву, як експонати в музеї народного мистецтва, але абсолютно чужі восьмирічному хлопчикові, який щойно мріяв про політ на Марс.
Всі навколо замовкли. Марія Миколаївна з гордістю чекала на слова захоплення.
— Ого, — сказав Тимофій. Його маленьке личко відображало максимальне розчарування, яке тільки може відчути дитина. Він подивився на маму, шукаючи порятунку.
— Це ж ляльки-мотанки, — пояснила Марія Миколаївна своїм театральним голосом, звертаючись до всіх присутніх, а не до онука. — Їм вже стільки років, їх робили в нашій родині ще до того, як твій дідусь народився. Це не просто іграшки. Це обереги, Тимофійку. Вони несуть у собі силу поколінь. З ними потрібно гратися не так, як з твоїми пластиковими фігурками. Їх потрібно шанувати. І вчитися через них.
Тимофій обережно взяв у руки ляльку “Козака”. Вона була важка і тверда, з якоюсь гіркуватою, пильною фактурою. Він тримав її, як чужорідний предмет.
— А де… — почав він, але замовк. Він хотів запитати: “А де мій космічний корабель?”.
Уляна відчула, як її обличчя починає горіти. Вона розуміла, що всі друзі бачать це розчарування. Вони, ймовірно, вже сміються, що бабуся подарувала “ляльки” хлопчикові. Вона розуміла, що вся ця “мудрість” лише зашкодила її синові. Марія Миколаївна знову використала свято для того, щоб нав’язати свою ідеологію.
— Який чудовий подарунок, Маріє Миколаївно, — швидко втрутилася Уляна, намагаючись врятувати ситуацію. — Дуже незвичайний. Тимофійку, подякуй бабусі. Ми потім знайдемо їм спеціальне місце.
— Але ж вони для гри, Уляно! — запротестувала свекруха. — Не став їх у шафу! Дитина повинна з ними вчитися!
— Він з ними і буде вчитися, — сказала Уляна, намагаючись зберегти спокій, — але сьогодні в нього день, коли він хоче погратися з друзями в його улюблені ігри. А ляльки ми розглянемо ввечері, з особливою увагою.
Тимофій нарешті підійшов до бабусі і швидко промовив:
— Дякую, бабусю.
Марія Миколаївна, здавалося, не відчула холоду в його голосі. Вона була задоволена собою, своїм “мудрим” вибором.
Коли гості розійшлися, і Тимофій, нарешті, з головою поринув у складання свого “космічного корабля” від батьків, Уляна підійшла до чоловіка. Петро сидів, втомлено дивлячись на дитячий безлад.
— Ти бачив його обличчя? — тихо запитала Уляна.
— Бачив, — відповів Петро, не піднімаючи погляду. — Він швидко забув, як тільки почав збирати конструктор.
— Справа не в тому, як швидко він забув! — Уляна намагалася не кричати. — Справа в тому, що твоя мати щороку влаштовує цирк з цими подарунками! Вона ігнорує його бажання, вона ігнорує нас, вона ігнорує сучасний світ! Вона подарувала восьмирічному хлопцеві, який мріє про роботів, ляльки!
— Вони ручної роботи! Вони дорогі! Вони мають історичну цінність! — захищався Петро. — Вона хотіла якнайкраще!
— Хотіти якнайкраще і робити якнайкраще — це різні речі, Петро! Ти бачиш, що для неї це не про Тимофія. Це про її власні переконання. Вона змушує його бути “правильним” онуком, як вона його уявляє, і це обурює. Вона не розуміє, що дитині потрібна радість, а не повчання, особливо в день народження.
— Я не можу з нею сперечатися! Вона мати!
— Але я його мати! І я повинна захистити його радість! — Уляна зробила глибокий вдих. — Цього року я більше не буду мовчати.
Ввечері, коли Тимофій спав, а Марія Миколаївна сиділа на кухні, п’ючи свій трав’яний чай, Уляна вирішила, що настав час. Петро занервував і сказав, що піде перевірити, чи спить син.
— Маріє Миколаївно, — почала Уляна, намагаючись говорити максимально спокійним тоном. — Мені потрібно обговорити подарунок.
Свекруха радісно всміхнулася, поставивши чашку.
— Що, Уляно, Тимофій був у захваті? Він відчуває енергію цих ляльок, чи не так? Вони несуть таку потужну енергетику…
— Ні, Маріє Миколаївно. Він не був у захваті. Він був засмучений, — прямо сказала Уляна. — Він — сучасна дитина. Він любить техніку, він любить конструювання. Ви подарували йому річ, яка, хоч і має цінність, але для нього є просто чужою іграшкою, яка його не цікавить.
Обличчя свекрухи витягнулося. Вона примружила очі.
— Ти хочеш сказати, що мій подарунок поганий? Ти вважаєш, що твої пластикові деталі кращі за спадщину предків?
— Я вважаю, що в день народження кращий той подарунок, про який дитина мріє, — твердо відповіла Уляна. — Це не питання цінності, це питання уваги до особистості дитини. Ви повністю проігнорували його прохання про конструктор.
— Я його мати! Я знаю, що для нього краще! — різко відповіла Марія Миколаївна. — Ці конструктори лише розбалують його! Він повинен розуміти, що таке справжнє мистецтво, справжня культура! Я подарувала йому скарб!
— Скарб, який він покладе на полицю, — зітхнула Уляна. — Маріє Миколаївно, я дуже поважаю вашу любов до традицій, але це наш син, і ми вирішуємо, як його виховувати. Будь ласка, наступного разу, перш ніж купувати щось, що відповідає вашим, а не його переконанням, запитайте нас. Або хоча б нас.
Свекруха піднялася. Вона була бліда, а губи її здригалися. Вона виглядала дуже ображеною.
— Гаразд, Уляно. Я зрозуміла, — прошепотіла вона, збираючи чашку. — Я більше не буду втручатися. Взагалі.
Вона швидко зібралася і, не чекаючи Петра, пішла, залишивши Уляну саму на кухні. Уляна відчула полегшення і водночас гіркоту. Вона сказала правду, але, здавалося, зруйнувала щось важливе у стосунках. Петро повернувся, побачив порожній стілець і подивився на дружину з докором.
— Ти поговорила з нею? — запитав він. — І де вона?
— Вона пішла, — відповіла Уляна. — Я сказала їй, що Тимофій був засмучений її подарунком. І попросила не ігнорувати його бажання.
— Уляно! Навіщо ти це зробила? — Петро схопився за голову. — Тепер вона образилася! Вона ж старалася!
— Вона старалася для себе, Петро, — сказала Уляна, витираючи сльозу. — А я старалася для сина.
Тепер вони обидва були у глухому куті. Свекруха ображена і, можливо, не прийде до них дуже довго. Петро засмучений через конфлікт між найважливішими жінками в його житті. А Тимофій, на щастя, радий своєму космічному кораблю, навіть не підозрюючи про драму, яка розгортається навколо його подарунків.
А як ви вважаєте? Чи має право бабуся, навіть з найкращих спонукань, нав’язувати онукам свою, застарілу, на думку батьків, систему цінностей і дарувати те, що абсолютно не цікавить дитину? Або ж батьки мають бути вдячними за будь-який, навіть невідповідний, але щирий подарунок?
Нам дуже важлива ваша думка! Поставте вподобайку, якщо вважаєте, що батьки мають захищати радість дитини, і напишіть коментар, щоб поділитися своєю історією. Кожен ваш відгук допомагає нам відчути, що ми не самотні в таких непростих сімейних ситуаціях.
