— Якщо ви не відновите перекази, то я не тільки припиню будь-яке спілкування, але й подам на розлучення! — пролунало від невістки. Після 950 євро щомісячної допомоги, я, 62-річна жінка-заробітчанка, опинилася перед вибором: власне житло чи можливість бачити онуків
Мені вже 62 роки, і власна невістка, Люба, фактично змушує мене продовжувати працювати за кордоном. Я поїхала до Порту, аби дати освіту синові, Володимиру, і накопичити кошти на власне житло, адже свою львівську квартиру я, звісно ж, відписала Володі.
Та коли минулого місяця я не надіслала синові 950 євро у визначений день, як він звик за ці роки, мені зателефонувала невістка з цілою промовою. Я не впевнена, чи відомо Володі про цей дзвінок. Люба наголосила, що я не тільки онуків більше не побачу, але й вона сама залишить чоловіка. І дітей забере з собою.
— Ви не надіслали гроші. І я дуже стурбована тим, що це означає. Я сподіваюся, ви усвідомлюєте, що наша родина залежить від вашої допомоги, — голос невістки, Люби, був напрочуд холодний, вона навіть не поцікавилася моїм здоров’ям.
— Любо, у мене все гаразд. Я просто вперше за багато років вирішила подбати про себе. Я купила собі помешкання вдома, мені потрібні кошти на ремонт, — я намагалася пояснити їй своє рішення, але невістка мене не слухала.
— Купили помешкання? А ми як маємо жити, Валентино? Володимира звільнили, я сиджу з трійнею, і єдиний стабільний дохід — це ваші 950 євро! Ви залишаєте нас без коштів на харчування дітей!
— Я допомагала вам багато років! Можливо, Володимиру варто знайти іншу роботу? А тобі вийти з декрету, хоча б частково? — Я відчула, що мене використовують.
— Якщо ви не відновите перекази, то я не тільки припиню будь-яке спілкування з вами, але й подам на розлучення! І ви, Валентино, більше не побачите своїх онуків — ні Софійки, ні хлопців! — Це була її найгостріша погроза, і вона змусила мене засумніватися у своєму рішенні.
Почну з того, що я самотня мати, і син Володимир у мене єдиний. З його батьком ми розійшлися дуже давно. Той чоловік зник із нашого життя: ні допомоги, ні спілкування з дитиною. До вступу Володі в університет я, як могла, заробляла. Моя освіта була незакінчена, тож основний заробіток був скромний, а коло доступних мені спеціальностей було обмежене.
Тепер мені вже 62 роки, і, як виявилося, я досі змушена працювати через вимоги власної невістки. Але про все слід розповісти по порядку.
Оплачувати навчання сина на мою мізерну зарплату було б неможливо. Тому, як тільки він вступив до вишу, я почала їздити на заробітки, спочатку в сусідні країни, а згодом дісталася Португалії. Заробленого за робочий сезон вистачало на кілька місяців. Потім, коли Володя став дорослим, я поїхала до Порту на постійну роботу і почала регулярно відправляти йому гроші, надсилати посилки і приїжджати додому лише на великі свята.
Мені на той момент було близько 54 років, коли Володимир зателефонував мені і сказав: — Мамо, я одружуюся! Щастю моєму не було меж, адже наша родина дуже маленька. Тепер я матиму ще й онуків.
Весілля призначили через півроку. Я вже п’ять років мешкала у Порту. Мені пощастило знайти гарний контракт доглядальниці, тож за цей час я змогла зібрати значну суму. Я ніколи не забуду здивовані обличчя моїх сватів, коли на весіллі я вручила синові та його дружині ключі від їхньої власної квартири.
Тобто від моєї, але після ремонту і переоформлену на Володимира. Двокімнатна, простора, у хорошому львівському районі. Я дуже хотіла зробити такий приємний сюрприз. Житло в Португалії я все одно не купила б на ці гроші, але вирішила, що згодом назбираю кошти на власну, меншу квартиру вдома.
Я знову поїхала на заробітки. Через півроку дзвінок: — Чекаємо на дівчинку! У сина тоді було важко з роботою, а його дружина Люба пішла в декрет. Я одразу зрозуміла, що він сам їх не забезпечить. А я не хотіла, щоб моя онука жила так само скрутно, як ми з Володею.
Одним словом, я почала допомагати їм усім, чим могла. Купила все: від коляски до дитячого одягу. А потім почала перераховувати значну суму щомісяця, щоб підтримати молоду сім’ю. Так тривало певний час, а потім мені повідомили: Люба чекає ще на двійнят.
Звісно, троє маленьких дітей на одну середню зарплату, яку отримував Володимир, вони б не витягнули. А мені було й не складно: харчування у мене було включено до контракту, та й дах над головою давали хороший мої роботодавці.
Довгий час мій син та його родина отримували від мене близько 950 євро щомісяця. На свята я інколи надсилала і більше. Я так звикла до цього, що навіть перестала вже замислюватися про те, скільки це триває. Поки до мене в гості не приїхала подруга зі своєю бідою.
Ми обидві жінки вже немолоді, познайомилися тут, у Португалії, на заробітках. Вона на кілька років старша за мене, теж допомагала родині, як могла. А тепер захотіла повернутися додому, під опіку рідних. Але сім’я не приймає, не хоче жити зі старенькою. Діти шукають їй орендоване помешкання, за яке теж потрібно буде постійно платити. Здоров’я працювати вже не дозволяє, а пенсія… що там тієї пенсії.
І я теж задумалася. Ось у мене вже сьомий десяток, дай боже ще років десять пропрацювати, а що далі? Я теж розраховувала, що на старість мені вже син із невісткою допомагатимуть. Вирішила, що настав час і про себе подумати, і купити собі нарешті житло вдома. Благо, у Львові у мене є довірена особа, і я стала власницею нової, хоча й невеликої квартири.
Але у призначену дату гроші на картку синові не надійшли. І наступного дня — теж. На третій день мені дзвонить не він, а його дружина, Люба, з цілою промовою. І це при тому, що вона сама мені ніколи раніше не дзвонила, усі фінансові питання завжди вирішував син!
— Чи все у вас гаразд? Чи не сталося чогось? — запитала вона.
Кажу: — У мене все чудово, просто вирішила купити собі квартиру вдома, зробити у ній ремонт, час уже.
У відповідь Люба нічого не сказала. Ми обмінялися кількома ввічливими запитаннями-відповідями про здоров’я та сім’ю. А потім зателефонував син. Володимир сказав, що з його роботою зовсім складно, і він тільки на півдня виходить. Я спитала, а що робить його дружина? — Сидить удома, з дітьми. І сказав, що сидіти ж їм ні з ким, немає у них там бабусі чи дідуся. Наче це я винна у відсутності іншої допомоги.
Закінчили ми розмову на поганій ноті: мене звинуватили в тому, що я далеко і не можу нічим допомогти, окрім як грошима. Але й на цьому все не закінчилося. Хоча я вже твердо вирішила, що гроші відправляти більше з таким ставленням не буду.
Останній дзвінок нещодавно був від невістки, і я не знаю, чи відомо Володі, що вона мені телефонувала. Вона пригрозила, що я не тільки онуків більше не побачу, але й вона піде від чоловіка. І дітей забере. Як вона це зібралася зробити без роботи та житла, я не знаю. Може, хтось у неї з’явився?
Я дуже збентежена й засмучена. Планувала за рік уже остаточно повернутися додому, у свою теплу нову квартиру. А тепер не знаю: продовжувати працювати, щоб забезпечити їх, чи терміново їхати до Львова, щоб розібратися, що насправді відбувається у їхній сім’ї? Хочу побачити онуків і сина.
Як ви вважаєте, як мені правильніше вчинити: піддатися на шантаж Люби і відновити перекази, чи відмовитися від допомоги, щоб навчити сина самостійності, ризикуючи втратити онуків?
