— Якщо ти знову станеш на її бік, я піду назавжди… — розчарована промовила дружина
Наталія повільно піднімалася сходами, прокручуючи у голові події минулого дня. На роботі все складалося чудово, її підвищили до старшого менеджера, і вона передчувала, як розповість про це Олексію за вечерею. Останні пів року їхнє життя нарешті увійшло у спокійне русло. Сварки через його вічну опіку над молодшою сестрою залишилися в минулому, і Наталія дозволила собі повірити, що чоловік справді усвідомив: його власна сім’я має бути на першому місці.
Звук її підборів лунав у під’їзді глухим відлунням. Третій поверх, четвертий… На п’ятому вона зупинилася, нишпорячи у сумці в пошуках ключів. І в ту ж мить її погляд натрапив на знайомі валізи, що стояли біля їхніх дверей.
Серце завмерло на мить. Ці потерті бордові валізи вона впізнала б серед тисячі – улюблений багаж Ірини, молодшої сестри Олексія. Ті самі валізи, які вже двічі з’являлися на їхньому порозі за останні три роки.
Руки затремтіли, і ключі дзвякнули об кахельну підлогу. Наталія повільно підняла їх, відчуваючи, як усередині наростає хвиля гніву й розчарування.
— Що це означає? — її голос здригнувся, коли вона зайшла до квартири, хоча відповідь була очевидною.
З кухні долинув дзвін посуду, а за мить у коридор вийшла Ірина, як завжди бездоганна, з ідеально вкладеним волоссям та макіяжем, ніби не вона щойно пережила черговий життєвий крах.
— Привіт, Наталю! — Ірина розтягнула губи у своїй фірмовій усмішці, від якої у Наталії стиснулися зуби. — Доведеться трохи потерпіти мене. Братик сказав, що ти не будеш проти.
Слідом з’явився Олексій, винувато потираючи потилицю, цей жест раніше здавався Наталії милим, а тепер викликав лише роздратування.
— В Іри знову проблеми, — почав він, уникаючи прямого погляду дружини. — Вона розлучилася з чоловіком, їй нікуди піти…
Наталія відчула, як до горла підкотився ком. У голові промайнули спогади про той період, коли Ірина жила у них: нескінченні вечірки до ранку, натовпи незнайомих людей у квартирі, брудний посуд, розкидані речі й жодної допомоги по дому чи участі в оплаті рахунків. Пів року справжнього пекла, після яких Наталія поставила умову, більше ніхто не буде жити в їхньому домі без її згоди.
— Ти знову її захищаєш, — Наталія ледве стримувала тремтіння в голосі. — Ти знову вибрав її, а не мене.
Олексій зробив крок до неї, але вона відступила, відчуваючи, як щось всередині остаточно ламається.
— Якщо вона залишається, я йду, — її слова прозвучали тихо, але твердо.
Тиша, що зависла у передпокої, була красномовнішою за будь-які слова. Олексій мовчав, і це мовчання кричало голосніше за всі його обіцянки змінитися.
Цього разу все було інакше.
У спальні панувала моторошна тиша, яку порушував лише шурхіт тканини. Наталія не влаштовувала істерик і не намагалася щось довести, вона просто підійшла до шафи й методично знімала з вішаків свої речі. Вона знала: будь-який прояв емоцій зараз буде сприйнято як спроба маніпуляції. Тому мовчки складала одяг у велику дорожню сумку.
На тумбочці біля ліжка стояла їхня весільна фотографія. Наталія намагалася не дивитися на неї, але погляд знову і знову повертався до усміхненого обличчя чоловіка. Того дня вони були такі щасливі. Молодий перспективний лікар і його кохана дружина. П’ять років тому вони вірили, що зможуть подолати все, що стане на їхньому шляху.
Як же наївно це звучало зараз.
— Наталю, ну давай поговоримо, – Олексій переминався на порозі, і його зазвичай упевнений голос звучав розгублено, майже благально. — Ти ж розумієш, вона моя сестра.
Наталія мовчки продовжувала складати речі. Кожен рух давався важко, але вона знала — варто їй зупинитися, і вона знову повірить його обіцянкам. Знову чекатиме, що він нарешті поставить їхню сім’ю на перше місце. Але більше вона не могла собі цього дозволити.
Через два тижні вона орендувала невелику квартиру у сусідньому районі. Марина намагалася її відмовити:
— Може, все-таки помиритеся? Він же тебе любить.
Але Наталія лише хитала головою.
Щовечора вона перевіряла телефон, шістнадцять пропущених, двадцять три, тридцять…
Олексій дзвонив, писав повідомлення. Вона не відповідала.
“Пробач мене. Давай поговоримо.”
“Наталю, я все зрозумів. Повертайся.”
“Я сумую.”
А потім прийшло повідомлення від Ірини:
“Він усе одно обере сім’ю, ти ж розумієш. Досить його мучити.”
Наталія усміхнулася. Ірина навіть не зрозуміла, що вибір уже зроблено – у ту мить, коли Олексій дозволив їй знову в’їхати без розмови з дружиною. І цей вибір був не на користь їхньої сім’ї.
У понеділок Наталія подала на розлучення. Сіла в машину, доїхала до суду, заповнила папери. Все виявилося простішим, ніж вона собі уявляла.
Перші дні після уходу Наталії минули як у тумані. Олексій чекав, що вона повернеться — не могла ж вона всерйоз кинути їхнє життя через якусь сварку. Але йшли дні, а її телефон залишався недоступним.
— Так ладно тобі переживати, — Ірина плюхнулася на диван з чашкою кави. — Вона просто маніпулює. Думає, ти злякаєшся і побіжиш за нею.
Олексій роздратовано повернувся до сестри:
— А може, вона просто втомилася? Від тебе, від мене, від усього цього?
— Від мене? — Ірина картинно приклала руку на пояс. — Я ж нічого такого…
— Справді? — він вперше подивився на сестру іншими очима. — А вечірки до ранку? А твої друзі, які жили тут тижнями? А постійні драми з твоїми чоловіками?
Ірина обурилася:
— Подумаєш! Я, між іншим, твоя сестра. А вона хто? Пришла і пішла.
У цей момент щось обірвалося всередині. Олексій раптом з пронизливою ясністю побачив всю картину — роки, коли він дозволяв сестрі руйнувати його сім’ю. Раз за разом обирав її, а не дружину. І Наталія терпіла, прощала, вірила…
— Збирай речі, — його голос став суворим.
— Що?
— Я сказав — збирай речі. Досить. Ти вже доросла дівчинка, розв’язуй свої проблеми сама.
— Але куди я піду? — у голосі Ірини зазвучали звичні капризні нотки.
— Не знаю. До подруги, до чергового залицяльника — куди хочеш. Але не до мене.
Він вийшов з кімнати, не слухаючи її обурених криків. Доставав телефон, знайшов номер Наталії. “Абонент тимчасово недоступний…”
Набрав номер тещі:
— Валентино Петрівно, добрий день. Мені потрібно побачити Наташу.
— Навіщо, Льошо? Щоб знову образити її?
— Ні. Щоб все виправити.
У трубці повисла тиша.
— Вона зняла квартиру у сусідньому районі. Записуй адресу. Але май на увазі — якщо ти знову її підведеш…
Того ж вечора у двері подзвонили.
На порозі стояв Олексій, виснажений, неголений.
— Навіщо? – лише й запитав він, простягаючи повістку.
— А ти не розумієш? – вона глянула йому в очі. – П’ять років я була за тебе. А ти жодного разу не був за мене.
— Але ж вона моя сестра…
— А я твоя дружина. Була. Тепер іди додому, Льошо. До сестри.
Вона зачинила двері, притулилася до них спиною й повільно сповзла на підлогу. Всередині — порожнеча. Ні образи, ні співчуття, лише втома й дивне відчуття свободи.
Десь на околиці міста, у їхній колишній квартирі, Ірина, мабуть, святкувала свою чергову перемогу. Але вперше за п’ять років це більше не мало значення.
Наталія підвелася й підійшла до вікна. За склом мрячив дрібний дощ, а в його краплях відбивалися вогні вечірнього міста — її нового міста, де вона починала життя заново. Сама. І чомусь від цієї думки ставало легше.
Кожна сходинка, якою йшла Наталія, віддавалася образою десь усередині, наче відрізаючи частину минулого життя. П’ятнадцять років… чотирнадцять… тринадцять… Вона рахувала про себе, спускаючись усе нижче. Остання сходинка. Все.
На вулиці моросив дрібний дощ. Наталія дістала телефон — п’ять пропущених від чоловіка. Вона натиснула кнопку блокування і прибрала телефон у кишеню. Попереду була порожнеча. Страшна, невідома, але — своя. І від цієї думки ставало легше дихати.
Через тиждень він знов прийшов. Наталія стояла на порозі — у домашньому светрі, з зібраними в неохайний пучок волоссям. Така рідна і така чужа.
— Що ти тут робиш? — її голос звучав втомлено.
— Можна увійти?
Вона відступила вбік. У маленькій орендованій квартирі пахло кавою і свіжою випічкою. На журнальному столі лежали стопкою якісь папери.
— Я вигнав Іру, — сказав він, дивлячись їй у вічі.
Наталя пожала плечима:
— І що? Хочеш, щоб я похвалила тебе? Сказала, який ти молодець?
— Ні. Я просто хочу, щоб ти знала — я все зрозумів.
— Зрозумів що? — вона відвернулася до вікна, обхопивши себе руками.
— Що я зраджував тебе. Кожного разу, коли ставив її проблеми вище наших. Кожного разу, коли змушував тебе терпіти…
— Запізно, Льошо, — вона повернулася, і він побачив у її очах сльози. — Знаєш, що найважче? Я ж до останнього вірила, що ти зрозумієш. Що одного разу прокинешся і побачиш, як вона маніпулює тобою, як руйнує наше життя. Але ти зрозумів це тільки тоді, коли я пішла.
— Я можу все виправити…
— Ні, — вона похитала головою. — Не можна виправити зраду. Знаєш, я ж кожного дня питала себе — чому? Чому я завжди була на другому місці? Чому твоя сестра важливіша, ніж я? А тепер… — вона гірко усміхнулася, — тепер мені все одно.
Олексій зробив крок до неї:
— Я люблю тебе.
— Знаєш, я теж любила. Так сильно, що була готова терпіти все. А потім просто… закінчилася.
Вона підійшла до столу і взяла верхній лист зі стопки паперів:
— Я подала на розлучення. Ось все, що потрібно підписати.
— Наташ…
— Не треба, — вона підняла руку, зупиняючи його. — Просто підпиши. Ти ж лікар, Льоша. Коли відходить у вічність пацієнт, ви теж пишете час відходу. Ось і тут так само — наші стосунки все. Відійшли у вічність. Пора це визнати.
Він дивився на її обличчя — таке знайоме, вивчене за п’ять років шлюбу до останньої риски. Скільки разів він цілував цю маленьку родимку над бровою? Скільки разів обіцяв, що все буде добре?
— Я справді думав, що чиню правильно, — тихо сказав він. — Що повинен піклуватися про сестру.
— А про мене? — у її голосі не було докору, лише втома. — Хто повинен був піклуватися про мене?
Він мовчки взяв ручку та підписав папери.
— Пробач мене, — сказав він, підводячись. — За все пробач.
— Я давно пробачила, — вона усміхнулася краєчком губ. — Просто більше не люблю.
Коли двері за ним закрилися, Наталія підійшла до вікна. У склі відображалася жінка — спокійна, упевнена, вільна. Зовсім не схожа на ту, яка п’ять років чекала, вірила, сподівалася.
Десь у місті Ірина, напевно, вже шукала нову людину для своїх маніпуляцій. Десь у місті Олексій учився жити без сестри і без дружини. А тут, у маленькій орендованій квартирі, починалося нове життя. І в цьому житті Наталія нарешті була на першому місці.
Минув рік. За цей час Наталія навчилася жити інакше. Тепер вона не озиралася, поспішаючи додому з роботи, не здригалася від телефонних дзвінків. Нова посада в компанії забирала багато часу, але їй подобалася ця зайнятість — менше залишалося хвилин на зайві спогади. А вечорами вона поспішала на курси англійської — давно мріяла, та все відкладала. У маленькій квартирі пахло свіжозвареною кавою і її улюбленими квітами. Вона нарешті могла жити так, як хотіла.
Зустріч із колишнім сталася несподівано. Того дня вона приїхала до лікарні — мама підхопила запалення, і Наталя поспішала провідати її перед початком робочого дня. У напівтемному лікарняному коридорі вона мало не зіткнулася з Олексієм. Він стояв біля ординаторської — все такий же підтягнутий, у білому халаті, тільки погляд став суворішим. Лише на скронях з’явилася сивина.
— Привіт, — він усміхнувся трохи розгублено. — Як ти?
— Добре, — відповіла вона просто, без напруги. — А ти?
— Працюю. Багато працюю.
Вони стояли у лікарняному коридорі, і між ними більше не було тієї тяжкості невисловлених образ.
— А Іра? — запитала Наталія більше з ввічливості.
— Вийшла заміж. Живе в іншому місті.
— Рада за неї.
Ніякова пауза зависла у повітрі.
— Знаєш, — раптом сказав Олексій, — я часто думаю… Може, якби тоді…
— Не треба, — м’яко зупинила його Наталія. — Все склалося правильно. Іноді потрібно втратити щось важливе, щоб зрозуміти свої помилки.
— Ти змінилася.
— Так. Я нарешті почала жити для себе.
Вона попрощалася і пішла коридором, чуючи за спиною його тихе «будь щаслива». Каблуки відстукували по лікарняній підлозі чіткий ритм — як метроном, що відраховує удари її нового, вільного серця.
Вийшовши на вулицю, Наталія глибоко вдихнула. Весна цього року видалася ранньою — на деревах уже набухли бруньки, повітря пахло теплом і оновленням. Вона дістала телефон, глянула на непрочитане повідомлення від Андрія — колеги, який уже місяць наполегливо запрошував її на побачення.
«Гаразд, — написала вона. — Давай зустрінемося».
Життя тривало. І в цьому новому житті вона більше не боялася бути щасливою.
