— Якщо ти не укладеш із Романом шлюбний договір, то вам доведеться йти жити в стару квартиру — ось така була умова моєї дочки Софії. Я понад п’ятнадцять років працювала за кордоном, щоб забезпечити їй та зятю Дмитру цей великий будинок, а тепер не маю права привести сюди коханого чоловіка. Чому ж у мої шістдесят років я маю вибирати між власним щастям і дахом над головою?
Моїй донці, Софії, здається, що я належу їй. Я ж не можу сама повірити, що у свої шістдесят років не маю права вийти заміж! Я зустріла чудового чоловіка, Романа, в Нідерландах, хоча ми обидва родом зі Львова. У мене є будинок, є фінансові запаси – здавалося б, настав час нарешті пожити для себе. Але моя доросла дочка Софія не погоджується з цим, і від її ставлення мені стає дуже сумно. Навіщо, скажіть, я свого часу стільки працювала, витратила стільки здоров’я та часу, щоб зараз, у моєму віці, мені хтось ставив умови?
— Роману лише сорок п’ять років. Мамо, ти просто не можеш цього не бачити. Які можуть бути його справжні мотиви? Ти впевнена, що він дійсно тебе любить, а не просто хоче скористатися твоїм становищем? — Голос Софії був напрочуд холодний, вона навіть не намагалася приховати свого осуду. Ми сиділи за обіднім столом у вітальні, яку я повністю облаштувала.
— Софійко, ти доросла людина. Ми з Романом давно знайомі, ми дорожимо нашими стосунками. Що саме тебе так насторожує? Ми знаємо про минуле одне одного, — я намагалася аргументувати спокійно, але мене вже починало трясти.
— Насторожує те, що він прийшов на “готовеньке”. У тебе є цей новий великий будинок, є ще стара квартира, і є гроші. Він значно молодший за тебе, і, наскільки я знаю, сам він нічого значного не має.
— А твій Дмитро, мій зять, теж не приніс із собою валізи грошей, коли одружувався з тобою, дочко! Ми ж разом, всією сім’єю, почали будувати цей дім, — я відчула необхідність нагадати їй про факти, хоча й не хотіла сваритися.
— Це інша ситуація! Ми молоді, ми створювали наше життя разом, а він… йому “всього” сорок п’ять, і він хоче оселитися у моєму будинку, бо це наш спільний дім! — Вона підвищила голос, показуючи, що її терпіння закінчується. — Якщо ти не укладеш із Романом шлюбний договір, який юридично гарантує, що будинок і стара квартира залишаються тільки твоїми і моїми, то вам доведеться йти жити у ту однокімнатну “хрущовку” на околиці. Ми вас тут не залишимо.
— Ти мені погрожуєш, Софійко? Ти готова викинути мене з власного дому? — Це була найгірша розмова, яку я собі могла уявити після повернення з-за кордону.
Я не мала іншого вибору, окрім як поїхати за кордон. Це було єдине рішення, яке давало надію на краще життя. Понад півтора десятиліття я працювала у Франції та Нідерландах, доглядаючи за літніми людьми і займаючись прибиранням. Саме завдяки цій виснажливій праці я змогла зібрати необхідні кошти, щоб забезпечити майбутнє своєї дочки.
Сімнадцять років тому у Львові у нас із донькою, Софією, не було нічого, крім однокімнатної квартири на околиці. Я жила з постійним відчуттям фінансової безвиході. Я боялася, що Софія, щоб уникнути бідності, зробить поспішний вибір і вийде заміж за першого, хто запропонує їй хоч якусь стабільність. Я бачила багато таких прикладів серед своїх знайомих, і це завжди закінчувалося нещасним шлюбом і жіночими сльозами. Я не хотіла такої долі для своєї дитини.
Тому я наважилася на відчайдушний крок. Позичила гроші у всіх, кого знала, і поїхала до Голландії. Софія була вже повнолітньою і могла жити самостійно. Я вірила, що самостійне життя піде їй на користь: вона навчиться цінувати чистоту, порядок і готувати собі сама.
Звісно, я регулярно висилала доньці фінансову допомогу, але цієї суми вистачало лише на її особисті потреби та оплату комунальних послуг. Про наймання прибиральниці чи великі витрати не йшлося.
Більшість своїх зароблених коштів я берегла. Я не витрачала їх на себе чи якісь дурниці. У моїй голові чітко сформувалася мрія: великий, просторий будинок, хай навіть трохи за містом, і власний, хоч і недорогий, автомобіль. Я знала точну суму, яку потрібно накопичити. Я просто працювала, працювала і працювала, вірячи у свою мету.
Я повернулася додому лише тоді, коли Софія повідомила мені про свої заручини з Дмитром. Я відчула, що це серйозно, і взяла невелику відпустку.
Приїхавши додому, я оголосила про свій план і віддала значну частину своїх заощаджень. Ідея була така: ми всі разом починаємо будувати великий приватний будинок, де буде достатньо місця для всіх. Софія була у захваті. Дмитро, мій зять, сказав, що має знайомих будівельників, які можуть допомогти нам з матеріалами. Звісно, я оплатила левову частку проєкту, але це був наш сімейний задум, і я була щаслива.
Я знову поїхала працювати, довіривши дочці та зятю керування будівництвом та документацією. Але за цей час у моєму житті з’явилася ще одна важлива річ, про яку я не знала, як правильно розповісти вдома.
Справа в тому, що я зустріла Романа. Ми познайомилися в Амстердамі. Він теж зі Львова і жив у Нідерландах вже кілька років. Він розлучився зі своєю дружиною, яка залишила його заради місцевого чоловіка, забравши при цьому більшість їхніх спільних заощаджень. Роман був дуже доброю, чесною та відкритою людиною. Я це одразу відчула.
Спочатку ми просто дружили, спілкувалися, підтримували одне одного. Потім вирішили разом відзначити Різдво на чужині. І так закрутилося наше кохання. Ця ситуація допомогла нам обом розкритися, нічого не приховуючи і не залишаючи недомовок про наше минуле.
Нарешті, я розповіла Софії про Романа і про свої плани. Я дуже розраховувала на її радість та підтримку. Але Софія тоді не сприйняла цю інформацію серйозно. Вона була більше стурбована тим, що будинок майже готовий: залишилися лише фінальні внутрішні роботи та купівля меблів.
Я, звісно, була дуже рада, що моя мрія здійснилася. Мені хотілося розповісти Софії про наші з Романом плани одружитися, але я вирішила, що новин і так забагато. І промовчала.
Повертатися додому назавжди було просто неймовірно. Я відчувала себе вільною. Мені не потрібно було нікуди поспішати, ні про що турбуватися. Я їхала додому зі світлими думками, великими надіями та з Романом, якого мені послала сама доля.
Так, Роман приїхав зі мною. Ми обидва мали невеликі заощадження. Що ще потрібно для щастя двом дорослим людям?
Але Софія мене не підтримала. Коли вона побачила Романа, її усмішка зникла, а обличчя стало кам’яним. Вона одразу почала розмову.
— І що, цей чоловік просто так, нічого не вкладаючи, житиме в будинку, який ми будували?
— Так, доню. Роман буде жити з нами. Місця вистачить на всіх.
— Але він просто якийсь знайомий, звичайний чоловік, який прийшов у нашу сім’ю на все готове!
— Софіє, він планує купити нам сімейний автомобіль. А твій чоловік, Дмитро, теж прийшов не з мільйонами, коли одружувався з тобою, пам’ятаєш? Тож не починай цю суперечку, добре?
Незважаючи на те, що я була права, дочка досі не заспокоїлася. Вона переконана, що Роман — не більше, ніж аферист, який хоче скористатися моєю довірливістю та фінансовим становищем. Софія наполягає, щоб я уклала з ним шлюбний договір.
Я ніколи не ставила їй жодних умов, коли вона виходила заміж. Але тепер, якщо я не підпишу з Романом шлюбну угоду, Софія вимагає, щоб ми йшли жити у ту нашу стару квартиру на околиці. Туди, де давно мешкають лише студенти, бо ніхто інший там жити не хоче.
А все чому? Справа в тому, що Роману “всього” сорок п’ять років. На думку дочки, він занадто молодий, щоб щиро кохати мене. “Молодий занадто”, — так вона і сказала. І якби не проблеми з документами на будинок, які я, довірившись, передала Софії та Дмитру, наша розмова була б короткою.
А так ситуація стає дуже серйозною. Я намагаюся виплутатися з цього безвихідного становища, але поки що не бачу виходу. За що мені це все, коли я так втомилася за стільки років праці і просто хочу нарешті спокою та щастя з коханим чоловіком?
Дорогі читачі, порадьте мені, будь ласка. Чи має дочка право вимагати від мене підписання шлюбного контракту, враховуючи, що я фінансувала будівництво будинку? Чи варто мені погодитися на її умови і укласти договір, щоб зберегти спокій у родині?
