— Якщо ти не передумаєш, ти втратиш не лише спадок, а й мене з братом, — холодно промовила мати.
Іван стояв на балконі й дивився у нічне небо. Його думки були зайняті лише однією людиною — жінкою, яку він кохав понад три роки. Її звали Тетяна.
З вікна дув крижаний вітер, а сніг тихо сипав із неба, додаючи місту особливого зимового шарму.
«Чому все так складно?» — думав Іван, глибоко вдихаючи свіже повітря.
У свої тридцять два він уперше по-справжньому закохався. Тетяна була ніжною, доброю, красивою. А ще — мала п’ятирічного сина Нікіту, якого Іван прийняв як рідного.
Хлопчик тягнувся до нього, довіряв йому, швидко почав називати «татом» — і від цього у чоловіка щеміло серце, сповнене теплом і гордістю.
Та одне затьмарювало його щастя: його мати рішуче виступала проти будь-яких серйозних стосунків сина з Тетяною та її дитиною від попереднього шлюбу. Спершу вона обережно висловлювала сумніви — мовляв, виховання чужої дитини справа непроста.
— Сину, не рубай з плеча. Придивися до тієї Тані ще раз, обміркуй усе як слід. Дитина — це не кошеня…
— Мамо, у нас чудові стосунки з Нікітою. Ти помиляєшся, — відповідав Іван.
Ірина Станіславівна не надто тиснула на нього, поки не почула про весілля. І тоді вона перейшла в наступ.
Одного вечора вона наполегливо покликала Івана до себе. Коли він приїхав, її обличчя було напружене, а погляд — крижаний.
— Заходь, поговоримо. Є про що, — сухо мовила мати, впускаючи його до квартири.
Іван одразу здогадався, що мова знову піде про Тетяну.
Чоловік сів на диван, тереблячи край сорочки пальцями. Він розумів — розмова буде неприємною.
— Ось що, Ваня, — різко почала мати. — Ти дорослий хлопець і повинен усвідомлювати наслідки своїх рішень. Оця твоя дівчина з дитиною — це величезна відповідальність. Навіщо тобі чужа дитина? Це якась маячня… Не вірю, що ти добровільно міг із нею зв’язатися! Пішли до бабки, хай подивиться, чи немає привороту. Якщо є — знімемо, і все буде добре!
— Кому добре, мамо? Припини говорити нісенітниці, — відмахнувся чоловік, починаючи сердитися.
— Синочку, ти просто не в собі. Це не ти говориш. Ти ніколи б не полюбив чужу дитину! — повторювала, наче заведена, Ірина Станіславівна. — Тобі потрібен свій син…
— Мені не потрібна чужа дитина, мамо. Нікіта — мій, розумієш? Я люблю Тетяну, хочу створити з нею сім’ю…
Жінка мимоволі скривилася, наче проковтнула кілька лимонів.
— Створити сім’ю — це не іграшки, Ваню. Це назавжди. Ти готовий тягти тягар відповідальності за чужих людей усе життя?
— По-перше, вони мені не чужі, а по-друге, звичайно, готовий, — впевнено відповів Іван.
Жінка похитала головою і владно заявила:
— Тоді знай, якщо ти одружишся з Тетяною і усиновиш її дитину, можеш забути про всі наші домовленості щодо моєї квартири. Я усе оформлю на твого молодшого брата. Зрозумів?
Іван мовчки дивився на матір, не вірячи власним вухам. Потім підвівся і вийшов із кімнати, гучно грюкнувши дверима. Серце його шалено билося, руки затремтіли. Вперше в житті мати поставила перед ним вибір: любов чи спадок. Спантеличений Іван приїхав додому до Тетяни, де панувала тепла домашня атмосфера.
Нікіта грався на підлозі, малював фарбами. Тетяна сиділа поруч, читала книгу, що рідко у нас час. Вона усміхнулася, побачивши Івана, проте її усмішка відразу зникла, коли вона побачила його засмучений вираз обличчя.
— Що сталося, дорогий? — занепокоєно запитала вона.
Іван повільно присів поруч і поклав руку їй на плече.
— Моя мати… сказала, що позбавить мене спадку, якщо я одружуся з тобою і усиновлю Нікіту, — повільно вимовляв він, відчуваючи клубок у горлі.
Очі Тетяни широко розкрилися від здивування. Здавалося, вона була вражена навіть більше, ніж він.
— Яке вона має право ставити свої умови?! — вигукнула обурена жінка. — Тобі тридцять два роки. Чому Ірина Станіславівна так себе поводить? Але я не стану наполягати, щоб ти вибрав саме мене…
— Я вже давно вибрав, — Іван взяв Тетяну за руку і поцілував її.
Наступного вечора чоловік прийшов до матері, вирішивши остаточно розставити всі крапки над «і».
— Ну що, є чим порадувати мене? Якщо прийшов, значить, є що сказати? — солодко промовила жінка.
— Все вирішено, мамо, — почав він, уважно спостерігаючи за реакцією Ірини Станиславівни.
— Завтра ми з Тетяною йдемо подавати заяву до РАЦСу, а я ще й усиновлю Нікіту.
Мати змінилася в обличчі, поглянувши на сина.
— Ось воно що, — прошепотіла крізь зуби Ірина Станиславівна. — Значить, гроші тобі зовсім не потрібні? Я ж попереджала…
Чоловік підійшов ближче і викликом подивився їй прямо в очі.
— Тобі здається, що ти маєш право розпоряджатися моїм життям? Це моє рішення, мій вибір. Я щасливий з Тетяною і Нікітою. Спадщина — це лише папір і гроші. Але у нас з Тетяною будуть власні діти, і я тоді подивлюся, що ти на це скажеш.
— Тоді знай, що ти не лише позбудешся права на квартиру, а й я тебе не знатиму! — випалила Ірина Станиславівна, сподіваючись, що останні слова нарешті вплинуть на сина.
— Робіть, що хочещ. Зараз ти поводишся, як мала дитина, — байдуже промовив Іван і вийшов із квартири матері.
Після цієї розмови жінка більше не подавала про себе знати. Немов справді викреслила старшого сина зі свого життя.
Через кілька тижнів Іван стояв у РАЦСі, тримаючи за руку кохану жінку. Поруч стояв щасливий Нікіта, вдягнений у костюмчик. Зала реєстрації сяяла білими стінами і була прикрашена квітами, створюючи урочисту атмосферу. Іван поглянув на усміхнене обличчя нареченої, в очах якої відбивалося море щастя та довіри.
Молодята обмінялися обручками, підписали документи і пообіцяли любити та підтримувати одне одного все життя. Після офіційної церемонії друзі привітали молодят і підняли келихи за їхнє щастя.
Іван був дуже щасливий. Єдине, що засмучувало його в цей день — це те, що ні мати, ні молодший брат не прийшли на святкування, хоча напередодні він таки запросив їх через повідомлення. У цей момент чоловік остаточно зрозумів для себе, що дороги назад немає, і повернути стосунки вже ніколи не вдасться. Однак і ціна таких стосунків була досить високою. Втрачати Тетяну і Нікіту через спадщину та родинні стосунки Іван не збирався. Поступово він змирився з тим, що тепер у нього немає ні матері, ні молодшого брата.
Проте серце Ірини Станіславівни з роками розстануло. Вона хотіла зустрітися з Іваном, адже любила його. Не раз жінка плакала, що не сприймала вибір сина й так обійшлася з ниим, проте виправдовувала свою поведінку бажанням, щоб Іван був щасливим. Згодом вона зрозуміла, що втратила можливість спілкуватися з ним.
Через два роки Іван написав їй коротке повідомлення: “Мамо, ти стала бабусею. Онука назвали Матвієм. Забираю Тетяну з пологового завтра, хочеш, приїжджай”. Жінка розплакалася від щастя, проте приїхати їй не дозволяла гордість. Проте це стало початком повільного відновлення зв’язку — з маленькими кроками назустріч одне одному, з прощенням і надією на майбутнє, в якому сім’я знову зможе бути разом, не відмовляючись від любові і поваги.
