Коли я вперше відчула на собі пильний погляд Марії Іванівни, моєї свекрухи, я ще не знала, що це лише початок. Її очі, наче сканери, оцінювали кожен мій рух, кожну страву, що я подавала на стіл.
Я пишалася своєю кухнею: мої борщі були наваристими і смачними, котлети танула в роті, а пироги завжди викликали захват у чоловіка й сина. Але для Марії Іванівни цього було замало.
Вона знаходила вади в усьому — від «надто рідкого» супу до «дивного присмаку» котлет, які мої рідні обожнювали. Але я терпіла, сподіваючись, що одного дня вона оцінить мої старання.
Та справжнє випробування чекало попереду. День народження свекрухи ми мали святкувати в нас удома, і я вирішила, що це мій шанс довести їй свою майстерність.
Два тижні я готувалася, продумувала меню, тестувала салати, навіть залучила чоловіка Тараса до дегустацій, щоб усе було ідеально.
Але в глибині душі я відчувала тривогу: Марія Іванівна не пропустить нагоди вкотре розкритикувати мою працю. Її уїдливі коментарі вже розсварили її з родичами, як-от із тіткою Оксаною, чию картоплю вона назвала «горілою».
Чи зможу я витримати її прискіпливість цього разу? І що буде, якщо я нарешті дам відсіч? Напруга наростала, і я ще не знала, що цей день змінить наші стосунки назавжди, залишивши за собою несподіваний слід у сімейній історії.
— Що з тобою таке сьогодні? — свекруха суворо подивилася на мене. – Ти що, вирішила влаштувати сцену у такий день?
Я спокійно витримала цей погляд і відповіла рівним тоном, без натяку на хвилювання:
— Якщо вам щось не до вподоби, можете просто піти. Двері там, праворуч від вас.
Ситуація здавалася безглуздою навіть мені самій. Я завжди вважала, що готую досить непогано. Більше того, мій чоловік постійно вихваляв мої страви.
Особливо його захоплювали мої фірмові борщі, соковиті котлети та рум’яна випічка. Але все змінилося, коли я познайомилася з Марією Іванівною — моєю свекрухою, яка виявилася справжнім гурманом, але не надто щедрою на компліменти.
Щоразу, куштуючи мої страви, свекруха знаходила привід для критики. То картопля недостатньо м’яка, то суп «надто рідкий», а одного разу вона навіть заявила, що котлети мають «дивний присмак».
Словом, моя кухня, яку домашні завжди хвалили й любили, раптом перетворилася на об’єкт суцільної критики.
Мені було прикро чути такі слова. Адже мій чоловік і син буквально насолоджувалися кожною стравою, яку я готувала. Особливо я пишалася своєю випічкою: пироги виходили пишними, шарлотка — ароматною, а печиво — хрустким. Це робило мене ще більш засмученою від постійних зауважень свекрухи.
— Не зважай, — заспокоював мене чоловік, обіймаючи за плечі. — Головне, що мені смачно. Зрозумій, вона не зі зла. Просто в неї такий, скажімо, оригінальний спосіб допомогти тобі стати кращою.
— Та вже, допомога, — обурено відповідала я. — Такими коментарями вона всіх навколо розлякає.
— Уже розлякала, — зітхнув чоловік. — Ти ж знаєш, що з тіткою Оксаною вони тепер не спілкуються? Та образилася на маму за те, що вона її смажену картоплю «гіркою» назвала.
— Може, їй взагалі перестати їсти в гостях? — запропонувала я, хоча розуміла, що це більше жарт, ніж реальне рішення. — Раз усе їй так не до смаку.
— Може, — погодився чоловік, але додав: — Тільки її вже не переробиш. Залишається тільки терпіти.
— Або хоча б не запрошувати до нас у гості, — благально глянула на нього я.
— Ну, ми ж домовилися відсвяткувати її день народження в нас удома, — нагадав він.
— Так, домовилися, — важко зітхнула я, відчуваючи, як усередині наростає тривога.
Підготовка до свята почалася за два тижні до події. Я вирішила використати цю нагоду, щоб показати, що можу накрити «ідеальний стіл». Я зателефонувала свекрусі, щоб дізнатися про її вподобання.
— Марія Іванівна, ви не забули про наше сімейне свято? — запитала я, стараючись говорити максимально ввічливо.
— Якщо ти називаєш мою серйозну дату «посиденьками», то ні, не забула, — сухо відповіла вона, явно натякаючи, що назва звучить надто буденно.
— Я хотіла уточнити, що б ви хотіли бачити на столі? — продовжила я, вирішивши ігнорувати її шпильку.
— Бажано, щось добре пропечене, не горіле й апетитне, — єхидно відповіла Марія Іванівна.
— Я постараюся врахувати всі ваші побажання, — відповіла я, зберігаючи спокій.
— Мені байдуже, що буде на столі. Приготуй кілька салатів, Тарас любить. На гаряче щось просте, а торт я принесу з кондитерської.
Але я прекрасно розуміла, що свекрусі зовсім не байдуже. Марія Іванівна була відома своєю любов’ю до критики, і очевидно, що вона збиралася використати це свято як привід для чергового обговорення страв.
У сім’ї були гроші, щоб відсвяткувати в ресторані, але свекруха воліла провести свято вдома, щоб «просто відпочити».
Цього разу я вирішила підготуватися особливо ретельно. Я заздалегідь продумала меню і навіть попросила чоловіка допомогти мені вибрати найкращі варіанти страв.
— Тарасе, сідай за стіл! — гукнула я, щойно він зайшов до квартири після роботи.
— А можна навіть руки не мити? — здивовано запитав він, усміхаючись.
— Ні, тут помиєш, — вказала я на раковину. — Відкривай рота! — протягнула я ложку із салатом.
— А що це таке? — запитав він, приймаючи частування.
— Це кілька варіантів твоїх улюблених салатів. Вибери той, який тобі більше подобається. І якщо твоя шановна мама зробить хоча б одне зауваження, ти мусиш стати на мій бік і сказати, що саме ти наполіг на цьому рецепті!
— Яка ти хитра! — розсміявся чоловік. — Гаразд, домовились. За таку щедру дегустацію я готовий на все.
Напередодні свята я ретельно підготувала все для торжества. Я вигладила сорочки чоловікові та синові, дістала нову скатертину і навіть купила букет квітів, щоб створити атмосферу свята.
— Максиме, не чавкай за столом! — нагадувала я синові. — Тарасе, а ти будь готовий переводити теми з гострих на нейтральні.
— Та не нервуй так, — заспокоював мене чоловік. — Навіть якщо їй щось не сподобається, нам яке діло?
— Ні, я хочу, щоб усе було ідеально, — заперечила я. — І якщо ця критикеса знайде привід для причіпок, хай усім стане ясно, що це просто її злість і заздрість. Хай їй буде соромно.
У день свята, крім Марії Іванівни, прийшли інші гості: зовиця Олена, дядько Микола, і та сама тітка Оксана, з якою свекруха тимчасово помирилася заради подарунків.
— Ой, які гарні квіти! — захопилася тітка Оксана. — Я просто обожнюю живі квіти вдома.
— Дякую, я також їх дуже люблю, — усміхнулася я.
— Значить, на букет для всіх гроші знайшлися, а для мене немає. — пробурмотіла Марія Іванівна собі під носа.
— Що ви, для вас теж є! — я винесла з іншої кімнати великий букет і простягнула свекрусі. — З ювілеєм вас!
Марія Іванівна зовсім не чекала такого повороту подій і, трохи зніяковівши, видавила з себе коротке «дякую». Я, здавалося, навіть не помітила її збентеження і продовжувала господарювати за столом.
— Тарасе, Максиме, допоможіть-но розмістити салати, — звернулася я до чоловіка й сина, діловито оглядаючи стіл.
Тарас одразу приніс велику скляну миску з салатом, а Максим акуратно поставив страву зі листковим рибним варіантом. Розмістити закуски на столі виявилося непростим завданням: уже були виставлені овочеві нарізки, фруктові тарілки, кілька видів м’ясних закусок і сирні дошки. Я старалася врахувати вподобання кожного гостя, щоб ніхто не почувався обділеним.
— Ой, це мені не клади! — Марія Іванівна скривилася, вказуючи на миску з салатом.
— Чому ж? Ви самі просили його приготувати, — спокійно відповіла я, явно не збираючись відступати.
— Це? — Свекруха недовірливо оглянула вміст миски. — Якось дивно виглядає.
Тим часом дядько Микола, нарешті не витримав:
— Та годі вам чіплятися! Давайте вже святкуватимемо.
— Правильно! — весело підхопила тітка Оксана, підіймаючи свою тост. — За тебе, дорога імениннице!
Марія Іванівна кивнула і почала обережно тицяти вилкою в салат, наче перевіряючи його реакцію.
— А яке мясо ви використали? Курку? — Свекруха, вона підняла очі на мене.
— Ні, яловичина, — незворушно відповіла я.
— А я люблю з куркою, — промовила Марія Іванівна, з театральним зітханням відкладаючи вилку вбік.
— Ваш син любить з яловичиною, — парирувала я, а Тарас, виконуючи дану раніше обіцянку, одразу підтримав мене:
— Так, мамо, я вибрав саме з яловичиною.
Марія Іванівна знову взялася за вилку і з видимим зусиллям відправила в рот невеличкий шматок салату. Усі присутні напружено замовкли, чекаючи на вердикт. Критика чужої їжі завжди була улюбленим заняттям свекрухи, і зараз ніхто не знав, що вона скаже.
— М’ясо жорстке, наче гума, а огірки такі слизькі, — протягнула вона після довгої паузи. — Заміни мені тарілку, візьму щось інше.
— А вам салат сподобався? — звернулася я до дядька Миколи, який мало не підскочив від несподіванки, коли зрозумів, що питання до нього.
— Та дуже смачно! — випалив він, поспіхом оглядаючи свою порожню тарілку. — Особливо огірочки гарні, одразу видно — домашні.
— І мені теж дуже сподобалося, — підтримала тітка Оксана. — Яловичина м’яка, жодного жорсткого шматочка!
— Олено, можна тебе на секунду відволікти? Спробуй, будь ласка, салат, — звернулася я до зовиці, зберігаючи спокій, але в голосі відчувалася легка наполегливість.
Олена здивовано підняла очі від смартфона і подивилася на мене.
— Добре, дякую, — пробурмотіла вона, відкладаючи телефон.
Вона взяла трохи салату на вилку і відправила в рот. Після того, як прожувала, її обличчя осяяла щира посмішка.
— Знаєш, дуже смачно! Я раніше їла тільки з куркою, мама завжди так готовила. Мам, може, і нам спробувати робити з яловичиною? — звернулася вона до Марії Іванівни.
— Навіть якби я захотіла, усе одно не змогла б, — відмахнулася та. — Я звикла готувати з якісних продуктів і робити це правильно. А цей рибний салат просто смішний.
— Так ви його навіть не куштували, — я починала втрачати терпець, але намагалася говорити рівним тоном.
— Навіщо мені його куштувати!
З цими словами вона відсунула від себе тарілку із салатом і потягнулася за ковбаскою. Але я випередила її, забираючи тарілку прямо з-під вилки.
— Якщо моя їжа вам не подобається, можете покинути мій дім. Тут не ресторан, — сказала я твердо, не приховуючи свого роздратування.
Марія Іванівна застигла з вилкою в повітрі, не вірячи своїм вухам. Вона навіть не могла уявити, що я насмілюся не лише їй перечити, а й виганяти її з дому в день її свята.
— Так, ви все правильно почули, — підтвердила я, бачачи її розгубленість. — Я бачу, що всім присутнім їжа подобається. Але ваша постійна критика моїх страв стає нестерпною. Вам буде краще покинути цей стіл, а заодно і дім, де його так погано накрили.
Марія Іванівна перевела погляд на сина, чекаючи підтримки. Але я перехопила її погляд:
— Тарас не мусить вас захищати. Якщо ви не поважаєте смаки власного сина, чому він має ставати на ваш бік?
Було видно, що Марія Єванівна розгубилася. На мить мені навіть стало її шкода, але я швидко взяла себе в руки і повторила:
— Марія Іванівна, ви мене почули? Так. ви – іменинниця, але ви на гостині у сім’ї сина. Ви ні копійки до цього столу не доклали, але критикуєте все абсолютно. Або ми святкуємо спокійно і без ваших зауважень, або взагалі не святкуємо.
Свекруха підняла брову хмикнула:
— Ой. ну якщо всіх все влаштовує, то що я буду казати, – вона демонстративно відсунула тарілку, узяла шматочок хліба надкусила і криво посміхнулась, – найдешевший. напевне, я таки піду. Зрештою, я голодна.
Марія Іванівна вийшла з-за столу і озирнулась очікуючи, що хтось підійметься вслід за нею, однак гості сиділи незворушно. Свекруха пішла. а ми ще довго сиділи за столом і гомоніли про все на світі.
Три місяці минуло. Свекруха не розмовляє ні зі мною, ні з моїм чоловіком. Образилась. чекає вибачень. Однак я вважаю. що вибачатись повинна вона а не я. Ну хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
