— Якщо ти мене справді любиш, продай машину й віддай гроші на весілля брата, — заявив чоловік, забувши, що сам уже два роки без роботи.
— Ну як вони могли так зі мною вчинити?! — Максим нервово ходив кухнею, розмахуючи руками. — Один раз помилився у звіті — і все! Викинули, як непотріб! А Коваленко? Скільки разів той помилявся — і нічого, далі на своєму місці сидить!
Марина мовчки різала цибулю для борщу, уникаючи зустрічі поглядом. Кожне слово чоловіка віддавалося в голові. Вона знала правду — знала, що останні місяці Максим на роботі більше грав, ніж працював.
— Начальник узагалі нічого не розуміє! — обурився чоловік. — Двадцять років я там вкалував, а трохи щось не так — ніякого розуміння! Міг би хоча б шанс дати. Ні, одразу звільнення!
Марина завмерла з ножем у руці. Як їй хотілося сказати правду — пояснити, що звіти самі себе не пишуть, а клієнти не чекатимуть, поки він пройде черговий рівень у своїй грі. Але слова застрягали в горлі.
— А Коваленко?! — голос Максима набирав сили. — Скільки разів я його виручав! Пам’ятаєш, торік він ту презентацію завалив? Хто за нього все переробляв? Я! А тепер — навіть словом не заступився!
Марина відклала ніж і повернулася до чоловіка. В його очах читалася щира образа — і це ще більше ускладнювало ситуацію. Він справді не розумів, що відбулося.
— Максиме, — обережно почала вона, — може, варто подумати над тим, що…
— Про що?! — перебив він різко. — Що це я винен? Та я там працював, як віл! Щодня на роботі був!
Марина змовчала. Так, був. Але чим займався? Вона знову взялася до овочів.
— Знаєш, що найважче? — Максим опустився на стілець і втупився в підлогу. — Ніхто навіть «дякую» не сказав за всі ці роки. Просто викинули — і все, ніби мене там і не було ніколи.
Морква під ножем розсипалася кривими шматочками — руки тремтіли. Марина хотіла підтримати чоловіка, але як це зробити, знаючи, що він сам себе до цього довів?
— Максиме, — тихо сказала вона, відклавши ножа, — може, час пошукати щось нове?
Просто сидіти вдома — не вихід.
— Та звісно, що шукаю! — роздратовано відповів чоловік. — Але всі ці вакансії — ну зовсім не те. То зарплата смішна, то графік ненормований, то керівництво якесь молоде — не знайдемо спільної мови.
Так минув перший місяць. Потім другий. Щоранку Максим створював видимість активного пошуку: переглядав сайти з оголошеннями, щось собі занотовував, але завжди знаходив причину відмовитися від пропозиції.
— Дивись, — показував він Марині екран планшета, — тут вимагають досвід роботи з новими програмами. А де я його візьму? Спочатку треба курси пройти. А це ж гроші і час.
— То пройди курси, — терпляче відповідала Марина. — Я можу оплатити. Це ж інвестиція у наше майбутнє.
— А хто мені гарантує, що після курсів мене візьмуть? — хитав головою Максим. — Ні, треба щось більш надійне.
Місяці складалися в роки. Марина працювала на двох роботах — основна в офісі керуючої компанії, а ввечері ще й підробляла перекладачкою. Грошей вистачало на життя, але про нові меблі чи відпустку доводилося забути.
— Послухай, — вкотре почала вона розмову, — ось вакансія у будівельній компанії. Зарплата нормальна, недалеко від дому.
— Будівництво? — скривився Максим. — Це ж фізична праця. У мене і так спина, ти що, забула? Та й яка там кар’єра? Все життя бетон тягати?
Марина промовчала. Вона добре пам’ятала ті часи, коли Максим міг годинами грати у теніс, а його спина турбувала хіба що після чергової безсонної ночі за комп’ютером.
Минуло два роки. Терпіння Марини почало вичерпуватись. Одного разу, сидячи у затишному кафе навпроти подруги Світлани, вона нарешті наважилася на відвертість.
— Знаєш, — втомлено мовила вона, помішуючи каву, — якби квартира не була моя ще до шлюбу, я навіть не уявляю, де б ми зараз були. Іпотеку ми точно б не витягнули.
Світлана співчутливо кивнула:
— А він досі не працює?
— Шукає “підходящу вакансію”, — з гіркою усмішкою відповіла Марина. — Вже другий рік шукає. А я все тягну сама.
Світлана похитала головою, але нічого не сказала. Що тут скажеш? Кожна жінка сама обирає, з ким їй жити.
Того ж вечора Марина готувала вечерю, коли Максим зайшов на кухню з якимось урочистим виглядом. Сів за стіл, розгладив серветку й прокашлявся — як перед важливим оголошенням.
— Слухай, — почав він, — така справа. Андрій одружується за місяць. Мама сказала, каже, що половину витрат на весілля маю покрити я.
Марина застигла з половником у руці. Борщ на плиті продовжував булькати, але вона його вже не чула.
— Що? — тихо перепитала вона, повільно повертаючись до чоловіка.
— Ну, весілля ж у брата, — Максим уникав її погляду. — Розумієш, це ж важлива подія для всієї родини. Мама вже все спланувала, ресторан замовили, сукню нареченій…
— Максе, — жінка відклала ополоник і сіла навпроти чоловіка, — твоя мати знає, що ти вже два роки без роботи? Звідки в тебе гроші?
— До чого тут робота? — почав заводитися Максим. — Йдеться ж про сім’ю, про брата! Ти що, не розумієш?
— Я розумію, що в нас немає грошей! — голос Марини став голосніше. — Я працюю на знос, щоб платити комуналку й купувати продукти, а ти мені про весілля розповідаєш!
— От воно як! — чоловік піднявся зі стільця. — Знову про гроші! Тільки вони тобі й важливі! А родина, зв’язки — для тебе це нічого не означає?
— Не перекручуй! — обурилася Марина. — Я думаю про реальність! Про те, як нам самим вижити!
— Ти мене не любиш, — похмуро мовив чоловік, опускаючись назад на стілець. — Для тебе важливіше рахувати копійки, ніж підтримати чоловіка у складний момент.
— Який ще складний момент? — не витримала Марина. — Він уже два роки тягнеться!
— Якщо ти мене любиш, продай машину і дай гроші на весілля Андрія, — тихо, але впевнено сказав Максим, дивлячись їй просто у вічі.
Марина відкрила рота, але не змогла нічого сказати. Машина була її єдиною розрадою — способом добиратись на роботу без штовханини у транспорті.
— Ти у своєму розумі? — нарешті видихнула вона. — Як у тебе язик повернувся таке сказати? Я вже два роки тебе утримую! Працюю за двох, поки ти вдома сидиш!
— Знову почалось! — махнув руками чоловік. — Ти мені це постійно в обличчя тикаєш! Думаєш, мені приємно, що дружина мене годує?
— Тоді йди працюй! — крикнула Марина. — А не вимагай продати мою машину для родичів!
— Це не просто родичі! — обурився чоловік. — Це мій молодший брат! Він завжди рівнявся на мене, а я що тепер скажу? Що в мене дружина скупа й грошей не дає?
— Що? — Голос Марини зірвався. — Це моє особисте майно! Я купила цю машину ще до шлюбу!
— Та мені байдуже на твої права власності! — гаркнув чоловік. — Йдеться про честь родини! Про те, щоб брат запам’ятав весілля як свято! До того, що всі дізнаються — старший брат не зміг допомогти! — Максим нервово ходив кухнею. — Мама вже всім сказала, що я оплачую половину. Уявляєш, як я виглядатиму?
— А як я виглядаю, коли тягну на собі дорослого чоловіка? — не витримала Марина. — Це тебе не турбує?
— Весілля брата важливіше за твої примхи! — відрізав Максим. — Андрій — моя відповідальність! Завжди був!
— Тоді й бери цю відповідальність і заробляй! — закричала Марина. — А не випрошуй у дружини!
— Добре! — кинув він і попрямував до виходу. — Раз ти така — живи сама! Побачиш, як воно — залишитись самій!
Двері грюкнули так, що здригнулися стіни. Марина стояла посеред кухні й раптом зрозуміла — все. Кінець. За ці два роки щось остаточно зламалося в ній. Любов, надія, терпіння — усе зітліло вщент. Вона зрозуміла, що надто довго терпіла чоловіка, який давно сидів у неї на шиї.
Жінка пішла до спальні й почала складати речі Максима. Сорочки, штани, улюблений светр — усе акуратно пакувалося в сумки. Коли вранці чоловік повернувся, його на порозі чекали речі.
— Іди, — спокійно сказала Марина. — Не повертайся. Думай сам, як допомогти брату з весіллям.
Максим стояв розгублений, переводячи погляд з валіз на дружину.
— Ти серйозно? — прошепотів він. — Через якісь гроші руйнуєш сім’ю?
— Не через гроші, — відповіла Марина, не підіймаючи очей. — Через те, що ти перестав бути чоловіком. Через те, що вимагаєш неможливого, а сам і пальцем не поворухнеш.
— Марина, подумай… — почав він, але вона зупинила його жестом.
— Я вже думала. Два роки думала. Досить.
Максим взяв сумки й пішов. Навіть не спробував її переконати. Можливо, й сам розумів — перейшов межу.
Минуло пів року. Марина з подивом помітила, як легко стало дихати в порожній квартирі. Не потрібно слухати постійні скарги на світову несправедливість, не треба звітувати за кожну витрачену копійку. А нещодавно Марину навіть підвищили на роботі, з’явилося більше грошей.
Насамперед Марина зробила ремонт — поклеїла світлі шпалери, які Максим завжди висміював, купила нові меблі для вітальні. Квартира змінилася, стала справжнім її домом.
— Ти чудово виглядаєш, — зауважила Світлана під час чергової зустрічі в кафе.
— Знаєш, — усміхнулася Марина, відкладаючи буклет туристичного агентства, — думаю влітку поїхати до Греції. Завжди мріяла там побувати.
— А грошей вистачить?
— Уяви собі — так! — засміялася Марина. — Виявляється, без безробітного утриманця жити набагато легше. Комуналка менша, продукти потрібні тільки для мене однієї, а зарплати вистачає не лише на виживання. Ще й підвищення дали!
Світлана похитала головою:
— А він міг би залишитися, якби просто пішов працювати.
— Міг би, — зітхнула Марина. — Але не захотів. Знаєш, іноді в житті треба позбуватися баласту, навіть якщо це важко. Я надто довго тягнула на собі те, що тягнуло мене на дно.
Вона дивилася у вікно кафе на перехожих — на чоловіків, які поспішали з роботи, на жінок із дітьми, на закохані пари. Життя тривало, і тепер Марина була його частиною — не стояла осторонь, чекаючи, поки хтось вирішить приєднатися до неї.
