— Якщо твоя мама знову привезе з собою трилітрову банку голубців, я просто не стримаюся, — прошепотіла я Дмитрові ще вдома, пакуючи плавки в його валізу. Мої пальці нервово перебирали шовкову тканину, а в голові вже малювалися найгірші сценарії.
За останні п’ять років шлюбу я добре вивчила звички свекрухи, і її бездонна сумка, здатна вмістити вміст невеликого продуктового магазину, була однією з найстрашніших.
— Вона обіцяла обмежитись одним рюкзаком, — сказав він, але подивився вбік. Цей легкий погляд убік, майже непомітний, був для мене вже як червоний прапор. Поганий знак. Дуже поганий. Це означало, що обіцянка була дана, але її виконання — під великим питанням. Або ж він сам не вірив у те, що говорив, просто намагаючись заспокоїти мене.
Моя свекруха поїхала з нами на відпочинок до Болгарії, щоб доглядати за дітьми. Це була ідея, яка здавалася геніальною на папері, але втілилася в реальність, що перевершила всі мої найсміливіші, чи то пак, найстрашніші очікування. Вона так нас збентежила, що я більше ніколи туди не повернуся.
Кожен куточок пам’яті про цю поїздку був наповнений відчуттям сорому, втоми та якогось сюрреалістичного гумору, який тоді зовсім не здавався смішним.
Я поїхала у сімейну відпустку, і щоб по-справжньому розслабитися з чоловіком, ми запросили його матір бути нянею. Ми щиро вірили, що це наш шанс на перезавантаження. Але моя свекруха — дивакувата жінка, зі своїми, дуже специфічними поглядами на життя і правила.
Вона перетворила мирну відпустку на щось «чорне», від чого ми з Дмитром ще будемо довго оговтуватися. Це був не просто відпочинок, це була низка випробувань, справжнє виживання в умовах максимального абсурду.
Ми з Дмитром мріяли про море. Та не просто полежати на піску, а щоб хоч на два дні забути, що у нас двоє дітей — обидва молодші за 6 років. Тимофію було п’ять, а маленькій Софійці тільки-но виповнилося три. Їхня енергія була невичерпною, а наші сили — навпаки, на межі.
За останні два роки у нас не було жодного повноцінного відпочинку: тільки дача, парк і тролейбус до бабусі. Кожен наш «вихід у світ» перетворювався на логістичний квест з візочками, перекусами, зміною підгузників та нескінченними «Мамо, я хочу пити!» або «Тату, купи!». І ось — Болгарія, сімейний готель, басейн, ол інклюзів і дитяча анімація. Це звучало як пісня, як обіцянка раю на землі.
Звісно, у цій райській картинці був один нюанс — діти. Тобто їх хтось мав розважати, годувати, вкладати спати, витирати носи, поки ми з Дмитром планували хоч одну вечерю без соку, розлитого на скатертину, без дитячих істерик і судомних пошуків упущеної виделки під столом.
Нам хотілося просто сісти, замовити чогось прохолодного, подивитися одне на одного і, можливо, навіть поговорити про щось, окрім дитячих недуг чи шкільних занять. Ідея запросити свекруху належала йому.
Дмитро представив її як ідеальне рішення, компроміс, який задовольнить усіх. «Вона ж так любить онуків, — говорив він. — І їй самій треба відпочити. Буде як у санаторії». Я вагалася, передчуття вже тоді шепотіло про можливі проблеми, але втома і бажання відпочинку взяли гору над обережністю.
— Мам, ми подумали, ти б трохи відпочила з нами і заодно побула з дітками, — сказав він у слухавку, тримаючи телефон на гучному зв’язку, щоб я могла чути відповідь. Я сиділа поруч, напружено вслухаючись, немов чекаючи вироку.
— А чого ж ні? Зробимо вам медовий місяць на шостому році шлюбу! — засміялась вона, її голос був сповнений ентузіазму, що аж ніяк не заспокоювало мене, а навпаки – викликав легку тривогу. Її ентузіазм завжди був сповнений якихось несподіванок. І вже за хвилину надіслала фото валізи.
На фоні стояли банки з тушонкою. Не маленькі, а значні, літрові банки, що виднілися за краєм величезної, старої валізи на колесах, яка, здавалося, бачила ще радянські курорти. Ця фотографія була красномовнішою за будь-які слова. Моя душа пішла в п’яти.
Я нервувала ще в аеропорту. Свекруха прибула з двома величезними сумками, які ледь вміщалися в багажник нашого таксі, та ще й з тією самою фотографією у голові. А ще з величезним пакетом, який вона тримала з особливою обережністю.
Вона справді взяла з собою трилітрову банку огірків, яку загорнула в дитячу куртку й назвала «подарунком для болгарських друзів». Її очі сяяли від гордості за таку винахідливість. На контролі довелося пояснювати, що це не щось заборонене і не лікувальний засіб, а просто «український делікатес».
Співробітники служби безпеки дивилися на нас з подивом, потім з недовірою, потім з якоюсь дивною сумішшю співчуття і розваги. Банку конфіскували. Свекруха образилась. Її обличчя скривилося в гримасі глибокої несправедливості. Вона бурмотіла щось про «безсердечних людей» і «марнування добра», немов ця банка була останньою на землі.
У літаку вона постійно коментувала: «Бачиш, у стюардеси манікюр нерівний», — шепотіла вона мені на вухо, вказуючи пальцем на нігті бідної жінки, яка розносила напої.
— «Що це за бутерброд за 400 гривень? Це ж грабіж серед білого дня!» — обурювалася вона вголос, коли побачила меню. — «За такі гроші я б вдома цілий обід приготувала!» — додавала вона, ігноруючи погляди інших пасажирів, які, здавалося, хотіли провалитися крізь землю разом з нами.
І таки дістала з сумки пиріжки з квасолею, загорнуті в фольгу, і почала ними пригощати Дмитра та дітей, створюючи навколо нас ароматний хмарний шлейф домашньої кухні, що абсолютно не пасував до салону літака. Дмитро тільки зітхав і намагався відвернути її увагу, але це було марно.
У готелі вона повела себе як власниця цього закладу, або, принаймні, як контролер, який прибув з інспекцією. Одразу ж, ще не розпакувавши валізи, вона з’ясувала, що у працівниці ресепшен прізвище на «-ва», а отже, вони, цитую, «нашого коріння». Її очі заблищали, немов вона знайшла давно втрачену родичку.
Після чого подарувала їй банку варення, діставши її з однієї зі своїх нескінченних сумок. Дівчина на ресепшені, молода і втомлена, здавалося, не знала, як реагувати на такий дивний подарунок. Вона прийняла її з натягнутою усмішкою, а я відчувала, як моє обличчя наливається соромом.
Перші два дні були майже казкові. Я навіть почала думати, що мої побоювання були марними, а свекруха вирішила переглянути свою поведінку. Вона справді виявилася чудовою нянею.
Свекруха возила дітей на гірку, терпляче чекаючи в черзі, мазала їм спини кремом від сонця, стежачи, щоб вони не обгоріли, і навіть дозволила нам утрьох, тобто мені, Дмитру та нашій тіні — його мамі, піти на вечірній концерт, а сама залишилася з дітьми.
Я вже почала сумніватися у своїх упередженнях, відчуваючи докори сумління за свої думки. Можливо, я була занадто суворою? Можливо, вона просто ексцентрична, але з добрим серцем?
А потім настав третій день.
На сніданку, який проходив у форматі шведського столу, поки ми з Дмитром пили каву, насолоджуючись рідкісними хвилинами спокою, вона встигла зібрати зі шведського столу 5 бананів, 3 йогурти, 2 шматки торта та пакетики масла.
Все це вона майстерно запхала в дитячий рюкзачок, який ми брали для іграшок та змінної одежі, і сказала: «Ну що, нести в номер чи одразу в ланчбокс на пляж?». Її обличчя виражало повне невинність, немов вона робила щось абсолютно нормальне і навіть похвальне.
— Мамо, так не можна, — прошепотів Дмитро, його обличчя стало червоним від збентеження. Він нервово озирався навколо, намагаючись зрозуміти, чи бачив хтось цю виставу.
— Чому? Ми ж заплатили за все. І я нічого гарячого не брала, — виправдовувалась вона, її голос був гучнішим, ніж хотілося б. — Це ж шведський стіл, значить, бери, скільки хочеш! Воно ж пропаде!
Офіціантка, яка випадково проходила повз, почула її слова і чемно, але твердо попросила залишити продукти в залі. Вона пояснила, що правила готелю не дозволяють виносити їжу зі шведського столу.
Свекруха сприйняла це як особисту образу. Її обличчя стало кам’яним, а в очах з’явився вираз глибокої образи. Вона провела міні-лекцію про те, як її ще в радянській школі вчили нічого не викидати, про голод, про те, що «хліб — усьому голова» і що такі «марнотратства» неприпустимі. Я сиділа, втупившись у свою каву, бажаючи, щоб земля розступилася і поглинула мене.
Наступного дня вона «задружилася» з барменом на пляжі. Це «задруження» полягало в тому, що вона з самого ранку сідала біля його стійки, розповідала йому про своє життя, про свої болячки, про те, як важко жити в Україні, і про те, які нечемні бувають туристи.
А потім пригостила його власноруч приготованим салом, яке, як виявилося, вона теж привезла з собою, загорнувши його в плівку та заховавши десь на дні однієї зі своїх нескінченних сумок. Бармен, молодий хлопець, спочатку здавався розгубленим, але потім, мабуть, з ввічливості, скуштував «частування».
Через день того бармена не бачили, а замість нього стояла нова дівчина з нервовим тиком, яка здригалася від кожного запитання. Ми з Дмитром перезирнулися, мовчки розуміючи, що сталося.
А потім була поїздка до Варни. Організована екскурсія, гід, автобус, кондиціонер. Все було продумано, щоб ми могли розслабитися і насолодитися культурною програмою. І все було б добре, якби свекруха не вирішила, що знає історію краще за гіда. Вона двічі перебила його розповідь фразою: «Неправильно.
Моя баба там була — вона казала інакше». Її голос лунав на весь автобус, а гід, професіонал своєї справи, намагався зберігати спокій, але його обличчя поступово ставало все більш напруженим.
Він кидав на нас з Дмитром благаючі погляди, а ми тільки розводили руками, не знаючи, що робити. А коли нас привели до храму, старовинної, прекрасної будівлі з дивовижною архітектурою, вона голосно обурилася:
— Це що, не православний храм? Я в таке не заходжу! — її голос був сповнений праведного гніву. — Не буду я тут молитися!
І демонстративно пішла до найближчої кав’ярні, де й провела решту часу, розпитуючи офіціантку, чому тут немає борщу, і розповідаючи їй про всі переваги української кухні.
Ми з Дмитром намагалися насолодитися екскурсією, але її відсутність відчувалася як постійний тягар. Діти, на щастя, були захоплені храмом і не звертали на бабусю особливої уваги.
Коли ми повернулися до готелю, я була виснажена. Не фізично, а морально. Кожна її витівка, кожен коментар забирав у мене енергію. Дмитро намагався підтримати мене, обіймаючи за плечі:
— Вона просто хоче допомогти. Вона ж з найкращими намірами.
— Та вона й допомагає… тільки собі, — буркнула я, відчуваючи, як гнів і роздратування піднімаються в мені. — Вона допомагає собі відчувати себе важливою, допомагає собі почуватися правою!
Але справжній пік настав у день від’їзду. Нам потрібно було рано виїхати, щоб встигнути на рейс. Поки ми з Дмитром, спітнілі та втомлені, пакували валізи, намагаючись втиснути туди всі дитячі речі та сувеніри, свекруха тихенько ходила по номеру і «комплектувала сувеніри», як вона це назвала.
Я чула легкий шелест, не надаючи цьому особливого значення, думаючи, що вона просто перекладає свої речі. Проте я відчувала якусь дивну ауру, що виходила від неї.
У аеропорту, коли ми вже пройшли реєстрацію та стояли в черзі на рамку безпеки, ми дізналися, що серед її «сувенірів» опинились: рушник із логотипом готелю, пляжна сумка з рецепції і… халат. Той самий пухнастий білий халат, який висів у ванній кімнаті. Мій погляд зупинився на ньому, і я відчула, як мій мозок відмовляється вірити в те, що відбувається.
— Мамо, це крадіжка, — сказав Дмитро пошепки, його голос був ледь чутним, а обличчя блідим. Він дивився на неї з сумішшю подиву і розпачу.
— Не вигадуй. Я нічого не брала. Воно саме лягло в сумку, — відповіла вона спокійно, з абсолютно незворушним виглядом, немов це була найприродніша річ у світі. Її очі дивилися на нас з якоюсь дитячою наївністю, яка тільки посилювала моє збентеження. — Просто лежало без діла, от я й подумала, що мені знадобиться. А рушник… він такий м’який! А сумка… ну хіба ж це річ?
На рамці безпеки вона зачепила щось металеве в кишені свого пальта і почала голосно сваритись із охоронцем, який просив її пройти повторну перевірку. Її голос рознісся по всьому залу, привертаючи увагу десятків людей. Вона обурювалася, що її «доводять до нервового зриву», що її «обшукують». Виявилося, вона просто забула зняти браслет із магнітом, який носила як «захист від негативної енергії».
— У мене що, вік такий, щоб ще й знімати прикраси перед кожною перевіркою? — обурювалась вона, драматично розмахуючи руками.
Я сиділа біля гейта, обійнявши дітей, які, на щастя, були надто маленькими, щоб зрозуміти всю абсурдність ситуації. Я вмовляла себе не плакати. Від втоми, сорому й розчарування. Це був не відпочинок, а тортури. Я відчувала себе розчавленою, спустошеною, наче з мене висмоктали всі життєві сили. Мої мрії про «медовий місяць» розбилися вщент, перетворившись на попіл.
У літаку вона заснула — слава Богу. Це був єдиний спокійний період за всю поїздку. Коли ми приземлились, я не відчувала радості, що ми вдома. Я відчувала полегшення. Величезне, мов гора, що впала з моїх плечей. Навіть думка про те, що доведеться розбирати валізи, не викликала такого подиву, як думка про ще одну хвилину в її компанії.
Коли ми нарешті дісталися квартири, я вмила обличчя холодною водою, намагаючись змити з себе весь накопичений стрес. Я підійшла до Дмитра, який так само виснажений сидів на дивані, і сказала:
— Наступного разу ми або їдемо самі, або я залишаюсь удома з дітьми. Це було не прохання, а ультиматум. Мій голос був твердим, без жодної емоції, але в ньому відчувалася рішучість.
Дмитро кивнув. Він навіть не сперечався. Його обличчя було таким же виснаженим, як і моє.
— Ми заплатимо няньці хоч 15 000 — аби без цього цирку. Я більше не витримаю.
Ми більше не говорили про Болгарію. Взагалі. Навіть коли свекруха надсилала нам фото: «А це — я з болгарським сувеніром!» (так, той рушник таки потрапив до неї додому і тепер з гордістю висів у неї на кухні, нагадуючи про «чудову» подорож).
Ми ввічливо дякували й переключались на іншу тему, немов цієї поїздки ніколи й не було. Вона стала чимось табуйованим, своєрідною чорною дірою в нашій сімейній історії.
І, знаєте, Болгарія гарна. Море там чисте, люди приємні, кухня — цікава, особливо місцеві овочі та сири. Але я туди більше не поїду. Не через країну.
Через спогади. І запах домашнього гуляшу в літаку, який досі викликає у мене легку нудоту. Ця поїздка назавжди залишиться в моїй пам’яті як нагадування про те, що навіть найкращі наміри можуть призвести до найнесподіваніших і найабсурдніших наслідків. І що іноді, щоб по-справжньому відпочити, потрібно просто побути наодинці. Або з дітьми, але точно без свекрухи.
Я досі думаю: це ми надто вибагливі чи просто наївні? Можливо, справді не можна поєднати родинну близькість із відпочинком? Та головне — чому кожен добрий намір обертається “чорнотою”, коли справа стосується свекрухи й валіз?
А може, я не вмію відпускати контроль? Чи, навпаки, дозволяю забагато?
Хтось із вас ризикнув би поїхати на море зі свекрухою вдруге?
Чи є секрет того самого «комфортного співіснування» в поїздках, чи це завжди рулетка?
І найголовніше: скільки варта свобода… без трилітрової банки голубців?
