Звук був сухим і розміреним, ніби хтось ритмічно постукував нігтем по пластиковій поверхні. Це великий палець Андрія швидко торкався екрану смартфона. У тиші квартири, де навіть холодильник гудів ледь чутно, ніби поважаючи момент, цей звук здавався неприродно гучним.
Андрій сидів на краю старого дивана, згорбившись над світним прямокутником. Губи беззвучно ворушлися, повторюючи цифри. Він старанно уникав погляду на зачинені двері спальні, за якими лежала Ніна Василівна. Для нього та кімната вже давно перестала бути просто спальнею — вона стала рядком у списку активів, які потрібно якнайшвидше реалізувати.
— Сімнадцять з половиною… мінус податки, комісія нотаріуса, посередники… — бурмотів він, нервово смикаючи ногою. — Ларисо, ти чуєш? Гараж вирішив не здавати. Продамо все одразу. Ринок зараз гарний, покупців повно, навіть цю стару «хрущовку» заберуть за тиждень.
Лариса сиділа в протилежному кріслі, обхопивши себе руками за плечі. Їй було холодно, хоча опалення працювало на повну. Цей холод йшов зсередини — від липкого сорому й страху, який накочував щоразу, коли чоловік відкривав рота.
— Андрію, прошу тебе, — голос Лариси тремтів, але вона намагалася звучати впевнено. — Припини. Вона ж може чути. Стіни тут паперові.
— Хто чує? — Андрій фиркнув, не відриваючись від калькулятора в телефоні. — Людина в глибокому сні? Та ну тебе. Третій день не встає. Вчора заходив — лежить, дивиться в стелю, нікого не впізнає. Лікар же чітко сказав: процеси незворотні. Організм просто згасає.
Він вимовив це так буденно, ніби говорив про старий телевізор, який пора здати на металобрухт.
— Це не привід уже зараз розподіляти її речі, поки вона ще дихає, — тихо заперечила Лариса.
Андрій нарешті підняв на неї очі. У погляді не було смутку — лише холодний, гострий розрахунок людини, яка відчуває, що час спливає.
— Це не розподіл, Ларисо. Це антикризисне планування. У мене через тиждень черговий платіж по кредиту за той «невдалий бізнес», пам’ятаєш? Якщо не закрию — ми самі опинимося на вулиці. Я просто реаліст, який думає про наше завтра, поки ти граєш у милосердя.
Він підвівся й пройшовся кімнатою. Старий паркет скрипнув під важкими кроками. Андрій зупинився біля вікна, дивлячись на заставлений машинами двір панельки.
— Я все життя чекав, Ларисо. Все життя. То «Андрійчику, потерпи», то «Андрійчику, сам зароби». Я й намагався сам! Але без стартового капіталу в нашій країні тільки спину зігнеш. А капітал — ось він. У цих стінах, у цьому паркету, у дачі з протікаючою покрівлею під Вишневим.
Він різко розвернувся до дружини, обличчя скривила гримаса, яку він, мабуть, вважав страдницькою.
— Я вже домовився з оцінювачем на понеділок. Прийде з фотографом. Сказав, що поки меблі стоять — квартира виглядає «жилою і затишною». Порожні стіни лякають покупців, створюють враження занедбаності. Тож нам навіть на руку, що все… так склалося.
Лариса сильніше втиснулася в крісло. Здавалося, повітря в кімнаті стало густим і важким.
— Ти запросиш чужих людей у дім, де твоя мати… в такому стані? У тебе зовсім совісті не лишилося?
— Я знайшов калькулятор, Ларисо. Совість іпотеку не погашає. І борги не списує.
Андрій підійшов до старої «стінки». Скло серванта дзенькнуло, коли він різко відчинив дверцята. На полиці, серед святкового кришталю, який діставали лише на Новий рік і Великдень, стояла пузата пляшка дорогого бурштинового. Ніна Василівна берегла її ще з ювілею покійного чоловіка.
— Ось, — Андрій дістав пляшку, обережно здуваючи пил. — Символічно. Батько берег, мати берегла. А ми вип’ємо. Щоб добро не пропадало. Їй уже все одно.
Він упевнено зірвав акцизну марку. Пробка піддалася з тихим хлопком, випустивши назовні терпкий аромат винограду й дуба.
— Давай, Ларисо. За полегшення… і за новий початок.
Він налив янтарну рідину в два келихи, навіть не запитавши дружину. Лариса відвернулася до стіни. Їй хотілося зникнути, розчинитися, затулити вуха. Але вона сиділа, прикута звичкою поступатися й страхом залишитися самій.
— Не буду, — тихо сказала вона.
— Як хочеш. Мені більше дістанеться.
Андрій залпом випив, скривився, занюхав рукавом светра й задоволено видихнув.
— Добрий. Витриманий. Як і ціна за квадратний метр у цьому районі.
Він знову впав на диван, витягнув ноги й заплющив очі, занурюючись у мрії про те, як закриє борги, купить нову машину й нарешті заживе так, як, на його думку, заслужив. А за стіною панувала тиша. Надто глибока, надто тривожна тиша.
Минула година. Пляшка спорожніла на третину. Андрій уже не шепотів. Він почувався господарем, який нарешті отримав ключі.
У руках з’явився рулон яскраво-жовтих наклейок, знайдений у шухляді старого секретера.
— Так, — голосно сказав він, підходячи до килима на стіні. — Цей пилозбірник — на смітник. Хто зараз взагалі килими на стіни вішає? Алергія в чистому вигляді.
Він з розмаху наклеїв жовтий квадратик прямо на ворс. Наклейка трималася погано, але Андрія це не хвилювало. Він позначав територію.
— Кришталь… — Він постукав пальцем по склу серванта. — Ларисо, тобі треба? Салатниці, келихи ці старомодні? Ні? Тоді на OLX. Або виставить біля під’їзду — хай пенсіонери культурно посидять.
Він наклеїв стикер «Продати» прямо на скло.
Андрій ходив по кімнаті, як господар, що робить інвентаризацію. Наклейки з’являлися всюди: на телевізорі («На дачу»), на старому кріслі («Викинути»), на стосах книг («Макулатура»). Він упивався владою над речами, які раніше були для нього табу.
Його погляд упав на різьблену дерев’яну скриньку на комоді. Це була особиста річ Ніни Василівни. Священна територія. Вона ніколи не дозволяла Андрієві навіть зазирнути всередину, навіть у дитинстві.
— О! — очі Андрія спалахнули нездоровим блиском. — Скринька. Таємниці старого будинку.
Він схопив скриньку, зважуючи її в руці.
— Важенька. Тут точно щось цінне. Мати ж розповідала, що в бабусі були сережки з бурштином і персні з гранатами. Мабуть, заховала й мовчала.
Він спробував відчинити кришку, але замочок був зачинений. Андрій смикнув сильніше — дерево скрипнуло, але не піддалося.
— Відкриємо, — процідив він, ковыряючи замок нігтем. — Віднесу в ломбард. Куплю собі нормальні диски на машину. Литі, чорні. Мати все одно не носила, берегла. Для кого берегла? Для єдиного спадкоємця! Для мене!
Лариса різко підвелася. Її терпіння закінчилося, і через край полилася гаряча, болісна образа.
— Андрію, ти поводився як людина, яка вже все розподілила, не дочекавшись… — голос її тремтів від гніву й сорому. — Постав скриньку на місце. Зараз же.
Андрій повільно повернувся до неї, притискаючи скриньку до себе. Обличчя почервоніло, очі налилися каламутною злістю.
— Не вчи мене жити, Ларисо! — гаркнув він. — Я це життя терпів сорок років! Все дитинство в обносках, поки вона «на книжку» клала. Вся юність — у повчаннях. Досить! Тепер я тут господар. Це моя компенсація! За все! За те, що вона мені квартиру одразу не переписала, коли батько пішов. Я б, може, вже директором фірми був, якби старт нормальний отримав!
— А якщо вона прокинеться? — тихо, майже пошепки запитала Лариса, дивлячись на нього.
Андрій закинув голову й розсміявся. Сміх був гучним, неприємним, відлунював від стін.
— Хто? Вона? — Він недбало кивнув у бік спальні. — Не бійся. Я вже й костюм темний дістав. І музику підібрав. Сумну, але зі смаком. Вівальді.
Він знову налив собі розлив трохи на стіл. Рідина темною плямою розтіклася по лаку.
— Ми заслужили цю квартиру, Ларисо. Ми терпіли її примхи. Тепер наша черга жити. Справедливість — це коли ресурси дістаються тим, хто може ними скористатися.
За дверима спальні щось клацнуло. Звук був чіткий, металевий. Але Андрій, захоплений своєю промовою, його не почув. Він підняв келих, ніби салютуючи зачиненим дверям.
— Ну, дякую тобі, мамо, за щасливе дитинство. І головне — за забезпечену старість… мою!
Він не встиг донести келих до губ.
Двері спальні відчинилися без скрипу — різко й упевнено. Штукатурка злегка осипалася від удару ручки об стіну.
Лариса мимоволі відсахнулася в спинку дивана. Андрій застиг у дивній позі — з піднятим келихом і відкритим ротом. Обличчя повільно витяглося, перетворюючись на маску шоку й жаху.
На порозі стояла Ніна Василівна.
Жодних милиць. Жодної старої сорочки. Жодного запаху втоми.
На ній була елегантна бордова сукня міді, яку Андрій колись бачив лише на старих фото. Сукня сиділа ідеально, підкреслюючи рівну поставу. На шиї — нитка великого перлинного намиста.
Сиве волосся, яке ще вранці виглядало неохайним, було акуратно укладене в високу зачіску. На обличчі — вечірній макіяж: насичені губи в тон сукні, чіткі стрілки.
В очах — ясний, гострий розум і холодна іронія. Жодного натяку на слабкість чи згасання.
У одній руці — стильний шкіряний клатч, у другій — яскравий конверт туристичної агенції.
У кімнаті запала дзвінка тиша. Чути було лише, як важко дихає Андрій.
Запах ліків зник миттєво. Його витіснив тонкий, дорогий аромат парфумів — сандал і жасмин. Запах свободи, грошей і життя.
Пальці Андрія розтиснулися. Келих вислизнув і розбився об паркет. Друзки бризнули в сторони але він навіть не відступив.
— Ма… Мамо?! — прохрипів він. Голос зірвався на високі ноти. Ноги підкосилися, і він сповз по стіні, хапаючись за край комода, на якому сам наклеїв «На смітник». — Ти ж… ти ж була… вже там практично!
Ніна Василівна ступила вперед. Туфлі на середньому підборі впевнено клацнули по підлозі. Вона переступила через осколки й калюжу з грацією людини, яка давно вирішила, куди йде.
— Була, — її голос звучав чисто й сильно. Жодного натяку на старість чи слабкість. — Від сорому, синку. Дивлячись, яким ти виріс.
Вона зупинилася посеред кімнати, повільно обвела поглядом простір із жовтими наклейками. Зупинилася на скриньці, яку Андрій усе ще притискав до себе, сидячи на підлозі.
— Поклади на місце, — сказала вона спокійно, але так, що в Андрія всередині все похололо.
Він випустив скриньку. Та глухо стукнула об паркет, але не відчинилася.
— Але… лікар… — лепетав Андрій, намагаючись зібрати думки. — Ти ж ледь ходила… бульйон з ложечки пила… Я сам чув! Бачив!
— Я перевіряла — чи подаєш ти мені воду, чи одразу метр витягнеш. Ти витягнув калькулятор.
Лариса нарешті знайшла слова.
— Ніно Василівно, ми… ми так хвилювалися… — пролепотіла вона, розуміючи, як безпорадно це звучить.
— Ти — можливо, — відрізала свекруха, навіть не глянувши на неї. — А цей… — вона кивнула на сина, який намагався підвестися, ковзаючи долонями по шпалерах. — Цей уже мене поховав, поплакав, продав і гроші витратив. І витратив бездарно. Навіть випити нормально не зміг — половину на підлогу вилив.
— На які гроші?! — верескнув Андрій, нарешті вставши. — Це ж спадщина! Квартира в хорошому районі! Ти не маєш права! Я єдиний спадкоємець! У мене борги!
У коридорі пролунав мелодійний дзвінок. Двері відчинилися — Андрій у запалі забув їх зачинити.
До квартири увійшов високий, стрункий чоловік років шістдесяти п’яти. Благородна сивина, засмага, світлий лляний костюм і два великих валіз на колесах.
Він усміхався відкрито й спокійно — так усміхаються люди, у яких попереду ще багато щасливих днів.
— А ось і мій трансфер, — обличчя Ніни Василівни пом’якшало, з’явилася тепла, жіночна посмішка. — Познайомся, Андрію. Це Богдан. Ми летимо на Крит. Надовго. Можливо, назавжди. Там море, сонце, свіже повітря — для суглобів і для душі набагато краще, ніж ця вогкість і твоє вічне бурчання.
Андрій стояв із відкритим ротом, переводячи погляд з матері на незнайомця.
— На Крит? — прошепотів він, ніби це слово було прокльоном. — На які кошти?! У тебе пенсія сім тисяч! Це мої гроші! Це моя квартира!
— Твоя? — Ніна Василівна розсміялася легко й щасливо. Вона дістала з клатча складений учетверо документ із синьою печаткою.
— Ні, синку. Квартира вже не зовсім моя. І точно ніколи не буде твоєю.
Вона помахала папером перед його обличчям.
— Чула про договір довічного утримання з виплатою великої суми наперед? Або, як кажуть за кордоном, зворотна іпотека? Чудова річ для самостійних пенсіонерів, у яких жадібні діти.
Андрій зблід так, що злився зі стіною.
— Ти… ти заклала квартиру? — прохрипів він, хапаючись за груди.
— Саме так, — кивнула мати з сяючою усмішкою. — Банк оцінив її дуже добре. Район гарний, будинок цегляний, ремонт свіжий.
Вони виплатили мені великий одноразовий платіж і щомісяця переказуватимуть солідну суму до кінця мого життя. На гарне життя, на море, на Богдана, на свіжі фрукти щоранку. А після мене квартира відійде банку. Цілком. До останньої цеглини.
Вона зробила паузу, насолоджуючись ефектом.
— Тож, синку, свою «спадщина» ти щойно пропив. Оцей напій — це був твій єдиний актив. І ти його розбив. Яка іронія.
Андрій дивився на неї з чистою, неприборканою злістю.
— Ти залишила рідного сина без нічого! У мене борги! Ти мати чи хто?!
— Я мати, яка втомилася, — жорстко відповіла Ніна Василівна. — У тебе є руки, ноги й голова. Хоч і порожня. Я тебе виростила, навчила, одружила. Першу квартиру тобі купила — ти її пустив за вітро. Далі — сам. Я свій материнський обов’язок виконала з відсотками. Тепер хочу пожити для себе. Вперше за сорок років я нікому нічого не винна.
Вона підійшла до Богдана й узяла його під руку. Той галантно поцілував їй пальці й підморгнув ошелешеному Андрію.
— Ходімо, Ніно, таксі чекає. Не витрачаймо час на… пил.
Ніна Василівна обернулася на порозі. Її погляд ковзнув по жовтих наклейках.
— А тобі, Андрію, я залишаю ці папірці.
Вона перевела погляд на невістку, яка стояла, не в змозі поворухнутися.
— Ларисо, ходімо. Я тобі хоч сережки свої віддам — ті, з бурштином, із скриньки.иТи жінка хороша, тільки з чоловіком тобі не пощастило. Кидай його, дівчино, поки не пізно. Він і тебе розбере по частинах, щойно ти захворієш чи постарієш. Він уже порахував, скільки ти «коштуєш».
Лариса завмерла на мить. У голові промайнули всі ці роки: приниження, економія, вічне бурчання Андрія, його жадібність. Вона подивилася на чоловіка, який сидів на підлозі серед калюжі — жалюгідний, злий, звинувачуючий усіх навколо. І раптом зрозуміла: свекруха має рацію. Абсолютно.
Вона повільно взяла свою сумку з крісла.
— Ларисо, ти куди?! — заволав Андрій, намагаючись підвестися, але посковзнувся на мокрому паркету. — Стій! Ти що, з нею?! А хто прибиратиме?! Хто вечерю готуватиме?!
Але відповіддю йому був лише стукіт підборів і звук важко зачинених дверей.
У квартирі запала тиша. Густа, важка тиша накрила кімнати, ніби покривало. Лише жовті наклейки яскравими плямами виділялися на речах, які більше нікому не належали.
Андрій залишився сидіти на підлозі, стискаючи в руці порожній рулон наклейок. У ніс бив приторний запах розлитого, змішаний із запахом його власного краху.
Єдине, що йому дісталося від «багатої» матері — це оця калюжа в якій він і сидів.
Головна картинка ілюстратвина.
