— Якщо ми витратимось на доглядальниць для твого батька, звідки тоді візьмемо гроші на навчання доньки? — суворо запитав чоловік.
Катя сиділа на кухні, розгублено дивлячись у вікно. Перед очима миготіли спогади з дитинства: як тато водив її до дитсадка, катав у парку на гойдалках, вчив триматися на велосипеді, танцював із нею на випускному і вів до вівтаря в день весілля…
Тепер цей сильний, життєрадісний чоловік лежав прикутий до ліжка. Ледве міг говорити, насилу їв самостійно. Кожен її візит до нього залишав по собі відчуття порожнечі. Серце стискалося від безсилля — Катя нічого не могла змінити.
Мама постійно плакала. Вона не хотіла втратити чоловіка — і залишитися зовсім сама. До того ж їй було надзвичайно важко доглядати за ним, адже важив удвічі більше за неї.
Окрім Каті, біля Олени Павлівни не було нікого, хто б міг допомогти. Старший син подружжя багато років тому поїхав за кордон і з того часу телефонував лише раз на рік — з різних номерів. Родичі підозрювали, що Андрій вліз у якусь темну історію й тепер переховується.
Одного разу Катя після роботи вирішила навідати батьків. Мама зустріла її, тримаючись за спину й важко зітхала.
— Що трапилося? — стривожилася вона, одразу подумавши, що мама теж захворіла.
— Поперек… — втомлено зітхнула Олена Павлівна. — Учора ввечері прихопило, і все… Ні нахилитися, ні розігнутися не можу…
Подивившись на тендітну маму, Катя прийняла рішення: потрібно наймати доглядальницю. Вона відразу поділилася цією думкою, але мати лише змахнула руками й почала заперечувати.
— Доню, у нас немає на це грошей, — розвела руками Олена Павлівна. — Усе й так іде на ліки… Яка вже там доглядальниця? Та й незручно якось чужу людину в дім приводити.
— Про це не хвилюйся, я сама покрию ці витрати, — запевнила Катя.
Та навіть попри слова доньки, жінка не знаходила собі місця. Їй було ніяково й тяжко від думки, що тепер вона — ще й тягар для власної дитини.
Витрати на доглядальницю помітно вдарили по сімейному бюджету Каті та Ігоря. Чоловік швидко помітив, що минулого місяця гроші з банківської картки зникли якось підозріло швидко. Перевіривши виписку, він із подивом виявив: Катя знімала по дві тисячі гривень щодня.
— Навіщо ти щодня знімаєш одну й ту ж суму? — з підозрою запитав її чоловік.
Спершу Катя хотіла збрехати — щось придумати на ходу. Але за мить передумала й вирішила сказати все як є.
— Я допомагаю батькам. Оплачую доглядальницю для тата, — випалила вона на одному диханні.
— Ти що? Щодня по дві тисячі?! — на обличчі Ігоря з’явилося обурення. Він ледь стримувався.
— А що мені було робити? Я не могла по-іншому. Вони самі не справляються, а тато хворіє…
— Цікаво! Значить, про батьків ти думаєш, а про власну доньку — ні? — насуплено кинув чоловік.
— До чого тут взагалі Яна? — Катя розвела руками, щиро не розуміючи логіки.
— Цього літа Яна вступатиме до інституту. І не факт, що на бюджет. Вона, звісно, розумна дівчинка, але на найвищі бали усе не складе. Можливо, доведеться платити за навчання. А ти тим часом витрачаєш такі шалені гроші на свого батька…
— Це моя допомога і турбота! — розвела руками Катя. — Ти розумієш це?
— Звичайно, розумію, — кивнув Ігор. — Але не розумію іншого — чому тобі байдуже на майбутнє нашої доньки? Якщо ми зараз витратимось на доглядальницю, де ми візьмемо гроші на її навчання? Може, досить уже допомагати батькам?
Катя з недовірою подивилася на чоловіка. Стиснувши губи, вона з зусиллям вимовила:
— Ти хочеш сказати, що я маю відмовитися від батька? Ти сам чуєш, що говориш? Невже ти вчинив би так само? Дуже сумніваюся!
— Ні, я не зовсім це мав на увазі… — відвернувся Ігор, зрозумівши, що сказав надто різко. — Просто… чому ти постійно переводиш розмову на батька?
— А що ти мав на увазі? За твоїми словами виходить, що я маю вигнати доглядальницю і залишити тата на плечах мами, яка й так ледве зводить кінці з кінцями на свою пенсію?
— Ні, звісно ж ні, — знітився чоловік. — Я лише пропоную тверезо оцінити ситуацію.
Розумієш, я поважаю твого батька, але невже наша донька не важливіша? Пробач… але я проти того, щоб ти й надалі оплачувала цю “золоту” доглядальницю для тестя. У нас є інші, не менш важливі справи. Вибач, як би цинічно це не звучало.
Почувши ці слова, Катя відвернулась. Вона намагалася приховати сльози, що підступили до очей.
— Тобто я маю обирати між хворим батьком і донькою? Це… несправедливо.
— Ніхто не змушує тебе обирати когось одного, — лагідно мовив Ігор. — Можливо, я неправильно висловився. Я лише про те, що варто мудро розподіляти ресурси. Можна ж скоротити витрати, знайти більш економне рішення. І, Катю, не забувай про наших дівчат. Вони теж потребують тебе. А тебе постійно немає — то на роботі, то в батьків…
Слова чоловіка змусили Катю замислитися. Справді, донькам не вистачало її уваги та підтримки. Жінка задумливо провела долонею по столу. У словах Ігоря була частка істини.
— Я зрозуміла твої побоювання. Спробую щось придумати, щоб зменшити витрати.
Весь вечір Катя міркувала, як знайти вихід. І раптом її осяяла непогана думка: замінити дорогу доглядальницю з медичною освітою на менш кваліфіковану помічницю. До того ж, повноцінна допомога матері потрібна була не цілий день, а лише кілька годин.
Катя домовилася зі своєю знайомою, яка жила неподалік від батьків, що та приходитиме кілька разів на день і допомагатиме матері з доглядом за батьком.
Таким чином їй вдалося суттєво зекономити.
Зекономлені гроші подружжя відкладало на можливе майбутнє навчання доньки — поки що, не кажучи їй нічого. Та на подив усіх, Яні пощастило — вона самостійно вступила на бюджет. Але й для батька Каті ці гроші не знадобилися. Ніхто не чекав дива, але воно таки сталося: чоловік пішов на поправку. Він почав краще мислити, говорити, навіть частково сам себе обслуговував. Допомога доглядальниці швидко стала зайвою.
Катя й Олена Павлівна не могли натішитися — найтяжчий період у їхньому житті нарешті лишився позаду.
