Якось я поскаржилася сусідці на постійну втому Антона, на що пані Галина здивовано відповіла: — Але він же сьогодні був сповнений енергії, коли спускався від Світлани і обіймав її біля ліфта
Я завжди думала, що моя сусідка — це суцільний осередок інформації, немов живий-моніторинг нашого житлового комплексу. Вона знає кожну плітку, кожен шепіт, кожну таємницю. Завдяки їй я дізналася про одну справді важливу річ, яка змінила моє життя.
— Що ти робиш? Ти з глузду з’їхав?
— Марто, послухай, це не те, що ти думаєш!
— А що ж це, Антоне? Поясни! Я бачила тебе! І ти ще маєш нахабство заперечувати?
— Вона просто… просто колега. Ми обговорювали робочі моменти. Вона просила про допомогу.
— Допомогу? Напіводягнена, посеред ночі, у нашому під’їзді? Ти вважаєш мене настільки не розумною?
Усі в нашому будинку знають пані Галину. Їй близько сімдесяти, і вона мешкає на першому поверсі, біля самих дверей у під’їзд. Вона знає, хто коли пішов, хто коли прийшов, хто з ким зайшов, хто з ким вийшов. Здається, жодна миша не проскочить повз її пильний погляд і гострий слух. Хоча я сама жінка досить комунікабельна і люблю знати, що відбувається навколо, пані Галина — це просто інший рівень.
Я, Марта, переїхала сюди близько восьми років тому, коли ми з Антоном, моїм тоді ще нареченим, купили тут двокімнатну квартиру. Звісно, на перших порах я була настороженою до пані Галини. Мені здавалося, що вона занадто втручається в чужі справи, і я боялася стати об’єктом її постійного спостереження.
Але з часом я зрозуміла, що її інтерес до життя інших — це не від зла, а скоріше від бажання бути частиною спільноти, від самотності. Її чоловіка не стало два роки тому, і, мабуть, спілкування з сусідами стало її головною розвагою.
Наш житловий комплекс — це невеликий район на околиці міста. Тут усі одне одного знають, але водночас кожен живе своїм життям. Ми з Антоном були досить закритою парою. У нас було мало друзів тут, і ми майже ніколи не брали участі в якихось спільних заходах.
Антон працював інженером-проєктувальником, і його робота часто вимагала від нього затримок і навіть відряджень. Я працювала адміністратором в салоні краси, мій графік був більш нормованим, але часто виснажливим.
З Антоном ми разом уже десять років, вісім з яких у шлюбі. У нас була звичайна, розмірена рутина. Спільні вечері, перегляд серіалів, поїздки до моїх батьків на вихідні. Ми не сварилися, не мали якихось великих конфліктів. Усе було тихо і спокійно, аж занадто, як я зараз розумію. Мені здавалося, що це і є сімейне щастя — стабільність і передбачуваність.
Якось наприкінці вересня я повернулася з роботи пізно. Була вже десь дев’ята вечора. У під’їзді, як завжди, сиділа пані Галина на своєму розкладному стільчику, плела щось і, здається, пильно вдивлялася в темряву.
— О, Мартусю, ти чого так пізно? — привітала вона мене своїм звичайним, трохи дзвінким голосом.
— Добрий вечір, пані Галино. Затрималася трохи, багато клієнтів було, — відповіла я, намагаючись посміхнутися.
— Так-так, робота — це святе, — зітхнула вона. — А от чоловік твій, Антон, він сьогодні щось рано поїхав. Десь о шостій, я його бачила.
— А, так він казав, що на будівництві має бути якась термінова нарада. У них там великий проєкт, — виправдалася я, хоча Антон мені сказав, що повернеться пізніше. Він часто не любив розповідати про роботу детально.
— Нарада? Ну-ну, — протягнула пані Галина, і її очі заблищали якимось дивним вогником. — А я думала, що він поїхав за тією дівчиною з третього поверху.
Моє серце зробило неприємний кульбіт. Я відчула різкий спазм у животі.
— Що ви маєте на увазі, пані Галино? Яка дівчина?
— Ну, як яка? Наша сусідка, Світлана. Вона тут нещодавно з’явилася, орендує квартиру. Красива, молода. Темне волосся. Бачила, як вони разом заходили до під’їзду вчора ввечері. Сміялися так… як голубки.
— Може, вони просто… друзі? Чи колеги? — ледь вимовила я, намагаючись заспокоїти себе.
— Марто, я вже стільки років тут живу. Я розрізняю дружбу від чогось іншого, — сказала вона, нахилившись ближче і понизивши голос до шепоту. — Вона була вся вбрана, з макіяжем, і він так її під руку тримав. Не по-дружньому, доню. І вона ще й двічі виходила від нього зранку, коли тебе не було.
Я відчула, як світ навколо мене починає хитатися. Ця інформація була як ляп. Я завжди довіряла Антонові, ніколи не мала жодних підстав для ревнощів. Він не давав мені приводів. Чи давав? Раптом я згадала, як він став частіше затримуватися, як почав ретельніше стежити за своїм одягом, навіть парфуми змінив. Я все списувала на нову відповідальну посаду.
Я подякувала пані Галині, ледве стримуючи сльози, і побігла на свій четвертий поверх. У квартирі було порожньо. Я сіла на кухні й почала плакати. Не від горя, а від розчарування і зради. Я не могла повірити, що Антон, мій Антон, здатний на таке. А головне, я не могла повірити, що дізнаюся про це від сусідки.
Наступні два дні я була мовчазною, як риба. Намагалася поводитися, як завжди, але в мене це погано виходило. Антон запитав, чи все гаразд, чи я не захворіла. Я відповіла, що втомилася на роботі. Я чекала слушного моменту, щоб поговорити, але не знала, як почати. Як сказати чоловікові, що я знаю про його таємниці, і джерелом моєї інформації є найдопитливіша жінка в нашому районі?
На третій день я вирішила діяти. Коли Антон сказав, що знову має затриматися допізна на роботі через терміновий звіт, я зрозуміла, що це мій шанс. Я сказала, що піду до подруги. Замість цього я тихенько вийшла з квартири й сіла в машину, заховавшись за рогом будинку. Я чекала. Година. Друга.
Близько одинадцятої вечора я побачила його. Антон. Він вийшов з під’їзду, але не один. Поряд з ним ішла Світлана, та сама, про яку мені говорила пані Галина. Вона була вдягнена в коротку сукню, а він тримав її за талію, притискаючи до себе. Їхні обличчя були близько.
Я вискочила з машини.
— Що ти робиш? Ти з глузду з’їхав?
— Марто, послухай, це не те, що ти думаєш! — Його обличчя стало білим, як крейда. Світлана відскочила від нього і прикрила своє обличчя.
— А що ж це, Антоне? Поясни! Я бачила тебе! І ти ще маєш нахабство заперечувати?
— Вона просто… просто колега. Ми обговорювали робочі моменти. Вона просила про допомогу, — затинався він.
— Допомогу? Напіводягнена, посеред ночі, у нашому під’їзді? Ти вважаєш мене настільки не розумною?
Я подивилася на Світлану. Її очі були наповнені провиною. Вона не вимовила жодного слова.
— Марто, прошу тебе, не тут, — Антон схопив мене за руку.
— Ні, Антоне. Все буде тут і зараз. Я хочу знати. Як довго це триває?
— Це було кілька разів. Нещодавно. Я сам не знаю, як це вийшло. Я був такий самотній, а ти завжди була втомлена, — сказав він, опустивши голову.
Самоттній? Я? Усе своє життя я присвятила йому і нашому дому! Я відчула, як мій світ руйнується. Я подивилася на нього і вперше відчула порожнечу.
— Я не хочу нічого більше слухати, — сказала я тихо, але твердо. — Мені треба час подумати. Я поїду до мами.
— Марто, не треба! Давай поговоримо!
— Про що? Про твою зраду? Мені треба побути самій, Антоне.
Я швидко розвернулася, не озираючись, і сіла в машину. Я завела двигун і поїхала. Я залишила їх там, на сходах під’їзду, під пильним, хоч і невидимим, поглядом пані Галини.
Коли я проїжджала повз будинок, я краєм ока помітила пані Галину, яка стояла у вікні. Її обличчя було серйозним, вона, здається, усе чула. Але вона нічого не сказала, лише кивнула мені, немов на прощання. Я зрозуміла, що вона не радіє, вона просто знала правду, яку я не хотіла бачити.
Через тиждень я повернулася додому. Антон був там. Квартира була ідеально прибрана. Він сидів на кухні, змарнілий, з опухлими очима.
— Я приїхала, щоб зібрати речі, — сказала я, входячи.
— Марто, не роби цього! Я все усвідомив. Я такий телепень! Прошу, дай мені шанс.
Він почав говорити про те, як шкодує, як він мене любить. Його слова звучали щиро, але я вже не могла їх чути. Я бачила лише той момент, коли він тримав Світлану за талію.
— Антоне, я не знаю. Я не знаю, чи зможу я коли-небудь це забути, — сказала я, дивлячись на нашу спільну фотографію.
— Я розумію. Але я буду боротися. Я доведу тобі, що заслуговую на твою довіру, — прошепотів він.
Я зібрала валізу з найнеобхіднішим. Виходячи, я зустріла пані Галину.
— Мартусю, ти куди? — запитала вона, але в її голосі не було звичної цікавості, лише співчуття.
— До мами, пані Галино. На невизначений час.
— Ясно. Тримайся, дитино. І знай, що іноді правда, навіть якщо вона гірка, краща за солодку брехню. Може, це й важливо.
Я посміхнулася їй. Вона, мій живий моніторинг, дала мені не плітку, а найважливішу річ: знання. Знання, яке змусило мене зупинитися і подивитися на своє життя тверезо. І тепер я стояла на роздоріжжі.
Я поїхала до мами. Антон мені дзвонить, пише. Він просить про зустріч, про розмову. Він розповідає, що вибрався з цієї ситуації, розірвав стосунки зі Світланою. Я не знаю. Я справді не знаю. Чи можна повернути довіру? Чи варто? Чи зможу я жити далі, знаючи про те, що сталося, і постійно бачити цю жінку в нашому під’їзді? Чи зможемо ми знову побудувати наше тихе, спокійне життя, знаючи, що під його фасадом ховалося щось інше?
А що б ви зробили на моєму місці? Чи дали б ви другий шанс?
