Нiколи, ще раз кажу – нiколи, не вчиняйте лихого, бо воно обернеться проти вас.
Сьогоднi я мама гарної дорослої доньки, але мого маленького синочка, моєї найрiднiшої кровиночки, не стало три роки тому. Якби ж я знала…
Мiй перший шлюб проiснував шiсть рокiв – саме стiльки я терпiла знущання чоловiка з мене та маленької Сонi. Нi, на щастя, вiн не пiднiмав на нас руки, бо цiкавило його iнше – пляшка. Коли була робота, жилося ще бiльш-менш, але коли його скоротили на заводi – стало дуже нестерпно. Пробував шукати щастя й на чужинi, проте повернувся звiдти нi з чим, навiть позиченi на дорогу грошi не змогли з тих заробiткiв вiддати.
Випив раз, другий – казав, що “так легше”. Кому було вiд того легше? Менi? Терпiла заради дитини, а потiм вирiшила: досить. Сонечцi тодi сповнилося чотири рочки, вона з того часу татка бачила може два рази – виїхав вiд нас свiт за очi.
Так я й ростила малу, все сама та сама. Уже й доня до школи пiшла, я тiшилась її успiхам в навчаннi й танцях. А подруги все не вгавали: ти ж iще не стара, знайди собi когось. Он, дивись, скiльки бiля тебе крутиться. А я й справдi ще була нiчого. Мала вже 30 рокiв, але й на тi роки не виглядала. Тому, коли до села приїхав Микола, який купив стареньку хату по сусiдству, почала на нього задивлятись.
А вiн усе порався бiля нової оселi – ремонти робив. “Ще й роботи не боїться”, – подумки казала собi. Частенько пригощав смачненьким i Соню. Вона до нього одразу дуже прив’язалась, хоч я i гримала, аби до чужого дядька не бiгала. Не зогледiлась, як ми стали вечорами розмовляти про те, про се. А тут якось питає: “А якби ми разом жили?” Я вагалась, бо стосунки мене лякали, але щоб у селi пересудiв не було, кажу: “Тодi нам треба одружитись”.
Може, так i було, що то я його тодi тягнула пiд вiнець… Не знаю. Сльози душать, як це згадую. Краще було не гнiвити долi.
Ми взяли цивiльний шлюб, та пишної церемонiї не робили. Зажили як сiм’я, дбали про хату й аби коло хати щось було. А якось я вiдчула в собi великi змiни – то в менi народжувалось життя. Боялась того й тiшилась водночас – Сонечцi буде братик чи сестричка. Микола теж нiби радiв, купував менi все, що бажала. Але про дитину говорив якось неохоче. Я собi думала: “Невже не радий первiстковi?”
Але з часом всi тi сумнiви розвiялись. Артемко народився здоровим i красивим хлопчиком, дуже схожим на Миколу. Соня, якiй уже було вiсiм рокiв, гордо розповiдала всiм у школi про братика, була за няньку. Життя йшло, дiти росли, i все наче було гаразд. Аж доки Артемчиковi не виповнилось сiм рочкiв…
Читайте також: НЕ МАЮ СПОКОЮ НI ВДЕНЬ, НI ВНОЧI! Я ВИНОСИЛА ЧУЖИМ ЛЮДЯМ ДИТИНУ…
Моя дитина дуже любила воду. Йому не треба було нiяких iграшок – нi машинок з пультами, нi лiтачкiв. Головне, аби була вода. Я наливала йому води у дитячий басейн на подвiр’ї, й Артемко цiлий день мiг там хлюпатись. “Золота дитина”, – казали сусiди. Але найбiльше синочок любив, коли я сiдала на велосипед i везла його до озера. У нашому селi була водойма, але там майже нiхто не купався, бо вода була брудною. Та Артем просто мiг сидiти на березi, вмочивши ноги, i дивитися… Згодом я вже вiдпускала його самого,
суворо наказуючи: у воду не лiзти. Син був слухняним, тому я не хвилювалась.
…Того ранку Артемчик прокинувся зранку дуже схвильованим. Розповiв, що йому наснилося, нiби якась жiнка без обличчя стояла в озерi i кликала його до себе. “Я пiшов до неї”, – казав синочок. Я заспокоїла дитину, мовляв, чого тiльки не насниться, та ще й дивного нiчого нема, бо ж Артемко весь час бiля того
озера. Одне слово, мамине серце нiчого не вiдчуло.
Коли син не прибiг пообiдати, я вже щось запiдозрила. Пiшла до Михайлика, сусiдського хлопчика, i застала там жахливу картину: друг мого Артемка захлинався в риданнях i важко було розчути слова. Але я вихопила з тих схлипувань: “Артемко… вода… утопився”. Кулею помчала на озеро, там уже зiбралось кiлька чоловiкiв. Сина витягли з води, вiн уже не дихав. Моє серце розiрвалось. Не можу далi про це писати…
Через дев’ять днiв пiсля похорону я, чорна як земля, пiшла до синового друга Михайлика. Розпитала хлопчика, як це сталося. Але вiн теж iще не вiдiйшов вiд побаченого. Тож усе, що змогла зрозумiти, це те, що вони пiшли з Артемом на озеро, сидiли на березi, роззувшись, ноги були у водi. Тодi якась невидима сила
пiдхопила у водi вир i затягнула синочка. Михайлик навiть не зогледiвся, як це сталось, тож витягти Артемка вже не мiг…
Знаєте, кажуть, що час лiкує, загоює рани. Але це неправда. Може, зовсiм трiшки приглушує, але так, щоб забути його смiх, не брати до рук його светрика, не пiдходити ночами до його лiжечка, – нi. Забути не вдається, а, може, я й не хочу.
Але розповiдаю вам свою iсторiю не для того. Просто зараз емоцiї ще дуже свiжi, от i взялась за ручку. Пiсля смертi сина Микола став дуже агресивним, почав зазирати в чарку, а якось п’яним крикнув в обличчя: “То все ти винна! Ти змусила мене одружитись, а вона ж казала: “Як одружишся, то прокляну твою сiм’ю”.
Вона? Я стерпла… Хто? Як прокляну? Не могла збагнути, про що вiн каже. Але розмовляти з чоловiком не було нi сил, нi бажання.
I тодi я зважилась: пiшла до бабцi Надi, про яку в селi говорили, що може людинi сказати потаємне. “Прийшла, дитинко? – зустрiла мене старенька. – Сiдай, поговоримо”. Бабця Надя розповiла менi про те, що над моєю сiм’єю висiло прокляття, яке наслала вагiтна жiнка. “Твiй Микола втiк вiд вагiтної жiнки i коли вирiшив з тобою одружитись, та врочила. Твiй син – то спокутування грiха. Ти не винна в тому, так мало статись”.
Читайте також: НЕ МАЮ СПОКОЮ НI ВДЕНЬ, НI ВНОЧI! Я ВИНОСИЛА ЧУЖИМ ЛЮДЯМ ДИТИНУ…
Слова старої просто добили. Виходить, якби Микола не покинув вагiтну вiд нього жiнку, цього б усього не сталось? Як же я почала себе картати за те, що довiрилась чоловiковi, що подумала, нiби маю право на щастя. За мою помилку постраждала невинна дитина, моя кровиночка. Яка я пiсля цього мати? Дiти не повиннi
страждати за грiхи батькiв, але чомусь в цьому свiтi завжди так…
Миколи поруч уже давно немає – не змогла залишитись бiля чоловiка. Сьогоднi я тiшусь Сонею, вона вже вчиться в унiверситетi. Але мого Артемка менi нiхто не поверне…
