В 2003 році я була двадцятидворічною мамою двох півторарічних близнюків – Сашка і Марійки. Ми з моїм чоловіком Тарасом жили в двокімнатній квартирі на околиці Києва, яку я отримала в спадок від бабусі.
Життя було не з легких: двоє малюків, пелюшки, безсонні ночі, а ще наш песик Рекс, який додавав хаосу, але й радості. Тарас працював консультантом у магазині, я була в декреті, і ми ледь зводили кінці з кінцями на його зарплату. Але ми були щасливі – у нашій маленькій квартирі панувала любов. Поки одного дня все не змінилося.
Це був звичайний вечір, я щойно вклала дітей спати, а Рекс мирно сопів у своєму куточку. Тарас сидів за кухонним столом, тримаючи в руках чашку чаю. Його обличчя виглядало напруженим, ніби він збирався сказати щось важливе.
– Олено, треба поговорити, – почав він, уникаючи мого погляду. – Моя сестра зателефонувала. Її донька, Софія, приїде до Києва. Хоче вступати до вишів. Мама сказала, що вона поживе в нас.
Я застигла, тримаючи ложку над тарілкою з борщем.
– У нас? – перепитала я. – Тарасе, ти серйозно? У нас же немає місця! І як це – твоя мама вже все вирішила?
Він зітхнув і потер скроні.
– Ну, вона ж не може жити в гуртожитку. Софія – дівчинка з нашого містечка, їй 17, сама в місті не впорається. Мама обіцяла, що вона не буде нам заважати.
– Не заважати? – мій голос зірвався на підвищений тон, але я швидко стишилася, щоб не розбудити дітей. – Тарасе, у нас двокімнатна квартира! Одна кімната – наша, друга – дитяча. Де вона спатиме? На кухні? І хто її годуватиме? У нас ледь вистачає на підгузки і харчування дітям. ти пішки на роботу ходиш!
Тарас нахмурився, але не відступав.
– Олено, це ж сім’я. Ми повинні допомогти. Софія ж не чужа.
– Сім’я? – я не розуміла, до чого він це сказав. – А твоя мама спитала, чи я згодна? Чи ми можемо? У нас двоє дітей, Тарасе! Я цілими днями бігаю між пелюшками, годуванням і Рексовою мискою. Я не можу ще й твою племінницю обслуговувати!
Він підвів очі, і я побачила в них роздратування.
– Обслуговувати? Вона ж не просить п’ятизірковий готель! Їстиме те, що ми готуємо, спатиме, ну, десь придумаємо.
– Десь? – я поклала ложку на стіл і схрестила руки. – Тарасе, скажи чесно: ти справді думаєш, що це реально? У нас 40 квадратних метрів, двоє малюків і собака. Куди ми її поселимо?
Він мовчав, і це мовчання дратувало мене ще більше. Я знала, що він не хоче сперечатися з мамою, але чому я мала щось вигадувати і вирішувати?
Наступного дня пролунав дзвінок. Я саме міняла підгузок Сашкові, коли почула голос Тараса з коридору:
– Олено, це мама. Хоче з тобою поговорити.
Я зітхнула, передчуваючи, що розмова буде непростою. Свекруха, пані Галина, жила в маленькому містечку за 300 кілометрів від Києва і рідко дзвонила. Але коли дзвонила, це завжди було щось серйозне.
– Добрий день, Оленко, – її голос звучав солодко, але я відчувала в ньому напругу. – Тарас сказав, що ти проти, щоб Софія у вас зупинилася. Чому так? Вона ж рідна, не чужа людина.
Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій.
– Пані Галино, я розумію, що Софія – ваша онука, але у нас немає місця. У нас двокімнатна квартира, і кожна кімната зайнята. Діти маленькі, дуже активні і вдень і вночі спокою немає. Я сама не встигаю за ними доглядати. І ми не можемо взяти ще одну людину на цілий місяць у свою квартиру.
– Оленко, ти перебільшуєш, – її тон став різкішим. – Софія – скромна дівчинка, вона не вимагатиме багато. Їстиме те, що ви готуєте. А спати може у вашій кімнаті, ви ж із Тарасом можете потерпіти місяць.
Я аж підскочила від обурення.
– У нашій кімнаті? Тобто ми маємо взяти дітей до себе, щоб Софія спала в дитячій? Пані Галино, Сашкові й Марійці півтора року, вони прокидаються вночі, плачуть. Ми й так спимо по черзі з Тарасом. Як це можливо?
– Оленко, ти молода, ти впораєшся, – продовжувала вона, ніби не чуючи мене. – Я ж не прошу вас годувати її делікатесами. Вона їстиме борщ, картоплю – те, що у вас є. А місце, та хіба це проблема? Поставите розкладачку на кухні.
Я відчула, як обличчя палає від гніву. Розкладачка на кухні? Це що, я маю готувати їжу, мити посуд і ще й оминати сплячу дівчину? У мене на кухні дві тумби і стіл який я опускаю зі стіни, бо ще ж маю два крісла для годування двійнят. У коридорі коляски. самокати і машинки.
– Пані Галино, – я намагалася говорити спокійно, – у нас немає розкладачки. І немає зайвих грошей, щоб її купити. І немає грошей, щоб годувати ще одну людину. Ми самі ледь справляємося.
Вона фиркнула в слухавку.
– Оленко, ти ж не бідна. У тебе квартира в Києві! Хіба не можна бути привітнішою із ріднею? Софія ж не на рік приїде, а на місяць. Невже тобі так важко?
Я стиснула телефон так, що пальці побіліли. Її слова про “не бідна” мене геть із колії винесли. Квартира була єдиним, що у нас було, і ми з Тарасом ледве платили за комуналку.
– Пані Галино, я не проти допомогти, але ми фізично не можемо. У нас немає місця, часу і грошей. Чому Софія не може жити в гуртожитку? Університети ж надають місця для вступників.
– Гуртожиток? – її голос став різким, як бритва. – Моя онука не буде жити в якомусь там гуртожитку з чужими людьми! Ти ж мати, Олено, невже тобі не шкода дівчинку?
Я замовкла. Мені було шкода Софії, але я також була матір’ю. Мої діти були моїм пріоритетом. І я не могла знайти місця і грошей і часу і сил для того, аби прийняти тут сестру чоловіка і її доньку на цілий місяць.
Після цієї розмови я була на межі. Тарас намагався мене заспокоїти, але я бачила, що він сам розривається між мною і своєю сім’єю. Того ж вечора я зателефонувала своїй мамі, яка завжди була моєю опорою.
– Мамо, я не знаю, що робити, – розповіла я, ледве стримуючи сльози. – Свекруха наполягає, щоб ми прийняли їхню Софію, але у нас немає місця! І Тарас мовчить, ніби я винна.
Мама вислухала мене, а потім сказала своїм фірмовим спокійним, але твердим голосом:
– Оленко, заспокойся. Ти права, що захищаєш свою сім’ю. Давай я поговорю з пані Галиною. Вона ж не знає, як ви живете.
Наступного дня мама зателефонувала свекрусі. Я не чула їхньої розмови, але Тарас розповів, що пані Наталя була ввічливою, але непохитною.
– Галино, – сказала мама, – я розумію, що ви хочете кращого для Софії, але подумайте про Олену. У них двоє маленьких дітей, собака, маленька квартира. Вони не можуть приймати гостей на місяць. Чому б не знайти Софію гуртожиток чи орендувати кімнату? Ми ж усі хочемо, щоб вона все ж потрапила до омріяного ВИШу.
Пані Галина, за словами Тараса, намагалася сперечатися, але моя мама вміла ставити крапку. Вона запропонувала допомогти знайти гуртожиток і навіть дізнатися про ціни. Врешті свекруха погодилася, хоч і неохоче.
Софія приїхала до Києва, але зупинилася в гуртожитку. Вона склала іспити, але, на жаль, невдало. І вгадайте що: пані Галина звинуватила в цьому нас, мовляв, якби Софія жила в нас, вона б краще підготувалася.
Мені тоді терпець таки урвався, бо як мовчати, коли тебе приплели до невдачі людини, якої ти навіть не бачив:
— Тобто, під плач двох малих дітей вона б підготувалась. Чи її б заспокоїв гавкіт собаки, бо в домі чужа людина? А ні, вона б виспалась добре у той момент, як я заколисую двійнят бо у них зуби пішли. А ще б ні разу не провалила іспити у той час коли я вночі грію для дітей кашку. Так? Не верзіть дурниць, мамо. Якби ви хоч раз сюди приїхали, то б бачили, що ми ледь тримаємось і фізично і фінансово. А керувати здалеку кожен може. Рідня, не рідня, але є слово: не можу.
Свекруха на мене образилась. Відтоді скільки років минуло, а вона досі із нами не розмовляє. Софія залишилась у столиці, працювала, орендувала квартиру. Навчатись пішла за рік і отримала диплом.
Однак, ні вона, ні свекруха, ні сестра мого чоловіка з нами не розмовляють. От мені цікаво, а як я мала вчинити? Якщо рідня їде, то віддати останнє забути про себе, бо їм треба?
От як би ви вчинили на моєму місці?
Головна картинка ілюстратвина.
