— Якби не Іван, то ніхто б і не знав, що в тебе така складна ситуація! — голосила мама, повіривши чуткам, які поширював мій старший брат. Ця фраза стала для мене сигналом: Іван не просто заздрить, він збирається використати родичів, щоб мене розлучити.
На минулому тижні мій старший брат Іван мав зустріч із нашою мамою і переконав її, що мені бракує твердості у стосунках із Ганною, і що мені конче потрібна допомога ззовні.
Він наполягав, щоб мати обов’язково на мене вплинула. І ви знаєте, мама, яка зазвичай уникає конфліктів, знайшла в собі сміливість і прийшла до мене з цією неприємною розмовою. На той момент я вже поновив свою приватну справу, і в нас із дружиною все складалося добре.
Але мама, тільки-но пересвідчилася, що Ганни нема вдома, почала голосно бідкатися про мою нібито нещасну долю, і про те, як я сам не можу дати собі ради.
Вона сказала, що якби не Іван, то вона б і не дізналася, що в мене така непроста ситуація. Після тієї розмови брат цілий місяць не з’являвся на моєму порозі, але цього четверга він знову прийшов, поводячись так, наче нічого й не сталося.
Це вже не перший раз, коли Іван намагається керувати моїм життям. Я, на жаль, до цього звик ще з дитинства. Між мною та Іваном вісім років різниці у віці. Він старший, і коли я був малим, він фактично замінював мені батьків, бо вони мали дуже напружений графік роботи у нашому невеликому містечку. Він водив мене в садочок, допомагав робити уроки, контролював, щоб я вчасно лягав спати. Це сформувало в ньому переконання, що він має не просто право, а обов’язок постійно мене повчати та керувати моїм вибором.
Він рано одружився, у двадцять три роки. Шлюб тривав вісім років, а потім, коли йому був тридцять один, він розлучився. Причину розлучення він ніколи не пояснював, лише казав, що його дружина була занадто емоційною і не цінувала його. Зараз він живе сам із донькою-підлітком і працює охоронцем на складі, що дозволяє йому звільнятися відносно рано, близько сімнадцятої години.
Я ж не поспішав. Я був перебірливим і свідомо відтягував одруження, поки не зустрів Ганну. Навіть у двадцять шість років усі родичі мені казали, що ще рік-два — і я буду старим парубком, якщо не припиню вибирати і шукати свій ідеал.
Але я не здавався. У двадцять сім я нарешті одружився. І не помилився. Ганна — це повна протилежність усім жінкам, з якими я зустрічався раніше, і, мабуть, повна протилежність моєму брату. Вона спокійна, врівноважена, ніколи не підвищує голосу. Ми познайомилися на великому освітньому форумі, вона тоді вела свою невелику справу, пов’язану з оформленням просторів.
Наше життя було тихим і розміреним. Але коли Іван розлучився, він почав частіше навідуватися до нас. Спершу це були щирі візити. Він приходив на чай, говорив про свою доньку, про проблеми на роботі. Я його підтримував, як міг. Але з часом ці візити перетворилися на інспекції мого життя.
Іван почав приходити одразу після роботи. Приготує вдома щось собі та доньці, і вже через годину дзвонить у двері нашої квартири.
— Чому ти так часто до нас ходиш? — якось запитав я, намагаючись бути максимально коректним.
— А що, тобі заважає старший брат? — ображено відповідав Іван. — Я ж не до чужих людей іду, а до рідного. Мені просто сумно самому, а ви тут молоді, веселі.
Я не хотів псувати стосунки, але його присутність у нашому домі стала постійною. Він не просто сидів, він постійно щось помічав і критикував.
Одного разу Ганна пекла пиріг, і він зайшов на кухню.
— Ти знову використовуєш це борошно? — запитав він, злегка скривившись. — Я тобі вже сто разів казав, що треба купувати борошно іншої марки. Від цього пироги твердіють.
Ганна усміхнулася, але в її очах я бачив втому.
— Іване, дякую за пораду, але мені подобається це борошно, — відповіла вона.
— Як тобі може подобатися неякісний продукт? — наполягав він. — Я ж старший! Мені видніше, що треба купувати для випічки!
Іншим разом він звернув увагу на те, як я заварюю чай.
— Ти що, не вмієш заварювати? — запитав він. — Треба брати воду, нагрівати її до певного стану, а не просто кип’ятити. А ти робиш усе поспіхом. Я ж тобі раніше показував, як це робити правильно!
Він буквально керував кожним моїм кроком. Якщо я купував нову техніку, він обов’язково казав, що я переплатив. Якщо я вибирав одяг, він коментував, що мені не личить цей колір. Кожна його настанова завершувалася фразами: — Я ж старший, мені видніше! — Я ж тебе виховував, знаю, що для тебе краще!
Якось ми з Ганною прибирали у вітальні. Я акуратно витирав пил із полиць.
— Ти не так витираєш! — сказав Іван, який сидів на дивані й читав газету. — Треба спочатку вологою ганчіркою, а потім сухою. Інакше пил не зникне повністю, а лише розмажеться. Ти досі не навчився робити це правильно? Коли я тебе вчив, ти все робив інакше.
Я не витримав.
— Іване, я вже дорослий чоловік, — сказав я, поклавши ганчірку. — Я сам розберуся, як мені витирати пил у власному домі. Ти прийшов у гості, а не на інспекцію.
Іван надувся, але промовчав. Він не звик, щоб я йому відмовляв.
Його поведінка почала дуже сильно впливати на мої стосунки з Ганною. Вона терпляче ставилася до нього, але я бачив, як їй це неприємно.
— Мені не подобається, як твій брат поводиться, — сказала мені Ганна одного вечора, коли ми вже лягли спати. — Він постійно критикує все, що я роблю. Він не поважає наші межі.
— Я розумію, — відповів я, обійнявши її. — Він мій брат, і він старший. Він звик керувати. Я з ним поговорю.
Я дійсно поговорив. Але розмова не дала результату. Іван відповів, що він лише дбає про мене, бо — Ти ж такий м’який, дозволяєш цій жінці тобою маніпулювати. — Я ж бачу, як вона на тебе погано впливає.
Я був обурений, але не став сперечатися. Я не хотів, щоб наша розмова переросла в щось більше.
Ситуація загострилася, коли мій інтернет-бізнес переживав тимчасову кризу. Я був змушений призупинити основну діяльність і деякий час працював удома, розробляючи нову стратегію і шукаючи інвесторів. Я працював по десять-дванадцять годин на день, але Іван бачив лише те, що я — дома.
Одного разу він прийшов, коли я сидів за ноутбуком у вітальні. Ганна була поруч, займалася своїми робочими справами.
— Ти досі вдома? — запитав Іван, навіть не привітавшись. — Скільки ти будеш прикидатися, що працюєш? Ти мав би вже знайти нормальну, постійну роботу з фіксованою зарплатою, а не сидіти тут, граючись із ноутбуком.
— Я працюю над бізнес-планом, — пояснив я, намагаючись не зважати на його тон. — Це займе ще кілька тижнів.
— Бізнес-план? — він голосно засміявся. — Це виправдання для ледачих. Ти просто не хочеш напружуватися. Я ж тобі завжди казав, що ця твоя приватна справа — дурниця. Треба бути, як усі, працювати у великій компанії, мати стабільність.
Я відчув, як у мені закипає роздратування.
— Іване, будь ласка, припини, — сказав я. — Це моя справа, і я сам вирішую, що мені робити.
— Ти ж не даєш собі ради! — наполягав він. — Ти думаєш, мені не видніше? Я старший, я більше прожив, більше бачив. І я тобі кажу: ти робиш помилку!
Ганна підняла голову і поклала свою руку мені на плече.
— Іване, ми вдвох вирішили, що мій чоловік спробує новий проєкт, — сказала вона спокійно. — У нас немає фінансових проблем. Ми самі впораємося.
Іван різко обернувся до неї.
— А ти взагалі мовчи! — сказав він, підвищивши голос. — Ти на нього погано впливаєш! Це ти його підштовхнула до цієї неробочої діяльності! Ти ж бачиш, що він не та людина, яка тобі підходить! З ним ти нічого не досягнеш, треба тобі було добре подумати, перш ніж виходити за нього!
Я був вражений його нахабством.
— Іване, негайно вибачся перед моєю дружиною, — сказав я, вставши.
— Вибачатися? — здивувався він. — За що? За правду? Я ж йому добра бажаю!
— Я прошу тебе піти, — сказав я, вказуючи на двері. — І не з’являйся тут, доки не навчишся поважати мою родину.
— Ти мене виганяєш? — запитав він, скрививши обличчя. — Ти невдячний! Я ж тобі стільки добра зробив! Я тебе виховував!
— Йди, Іване.
Він швидко вийшов, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки. Ганна тихо заплакала.
— Не зважай, — сказав я, обіймаючи її. — Він просто заздрить.
— Він не просто заздрить, — відповіла вона, витираючи сльози. — Він хоче, щоб ми розлучилися. Він не може бачити нас щасливими.
Я знав, що вона права. Іван не міг бачити мене щасливим, бо його власне життя склалося не так, як він мріяв.
Після тієї розмови я думав, що на цьому все закінчиться. Але Іван, схоже, вирішив піти далі. На вихідних він зустрівся з мамою і розповів їй усе по-своєму. Він сказав, що я не маю сміливості сам розірвати стосунки з Ганною, і що мені потрібна допомога. Він попросив маму вплинути на мене, щоб я не затягував із припиненням стосунків, бо лише витрачаю свій час із цією жінкою.
І мати, набравшись сміливості, прийшла до мене, як я вже згадував на початку. Вона прийшла у вівторок, коли Ганна була на роботі.
— Що це за ситуація в тебе, сину? — запитала вона, ледь переступивши поріг. — Іван сказав, що ти живеш у злиднях, що ти без роботи.
— Мамо, це неправда, — пояснив я, намагаючись не злитися. — Я вже запустив свій новий проєкт, справи йдуть вгору.
— А чому ти такий бідний? — голосила вона, дивлячись на нашу нову, але скромну кухню. — Чому ти не даєш собі ради? Іван сказав, що ти просто ледар!
— Мамо, це Іван навигадував, — сказав я, намагаючись її заспокоїти. — У нас все добре. Він просто втручається в наше життя.
— Але якби не Іван, то ніхто б і не знав, що в тебе така складна ситуація! — наполягала вона. — Він переживає, він старший брат. Він не хоче, щоб ти повторив його помилки. Він сказав, що ти маєш розлучитися, поки не пізно.
Я нарешті її зупинив, пояснивши, що в нас із Ганною справжнє почуття, і що Іван просто заздрить. Я показав їй свій ноутбук, де були замовлення, показав наш спільний рахунок, де була достатня сума.
Мама трохи заспокоїлася. Вона побачила, що я не голодую і не сиджу без діла. Вона пішла, пообіцявши поговорити з Іваном.
Але я вирішив, що цього разу сам поставлю крапку. Я подзвонив Івану одразу після того, як мама пішла.
— Я востаннє прошу тебе: не втручайся в моє життя! — сказав я, мій голос був твердий, як ніколи. — Не ходи до мами, не розповідай їй вигадки про мою родину! Це наш дім, наше життя!
— Ти невдячний, — відповів Іван із образою в голосі. — Я ж тобі добра бажаю! Я старший, мені видніше! Я просто переживаю, щоб ти не зробив помилок. Я тебе виховував, а ти так зі мною поводишся!
— Я тобі вдячний за дитинство, — сказав я. — Але ти не маєш права руйнувати моє доросле життя. Ти не можеш прийняти, що я щасливий, а ти — ні. Я прошу тебе більше не з’являтися у нашому домі.
Іван кинув слухавку.
Цілий місяць він не переступав мій поріг. Я зітхнув із полегшенням. Але цього четверга він знову прийшов, поводячись так, наче нічого й не сталося. Він просто подзвонив у двері і сказав — Я приніс вам свіжого хліба. — І увійшов до вітальні.
Я не розумію, чому мій старший брат так до мене ставиться. Він має якусь ідею-фікс — розлучити мене з Ганною, зруйнувати мою сім’ю. Чи може це бути пов’язано з тим, що він досі не зміг побудувати тривалих і щасливих стосунків після свого розлучення? Чи він просто відчуває, що втрачає контроль над моїм життям і це його дратує? Можливо, він просто не може прийняти, що молодший брат, якого він колись виховував, тепер живе краще, ніж він сам.
Я не знаю, як мені діяти далі. Чи варто мені повністю розірвати стосунки з братом, щоб захистити свою родину, чи варто спробувати ще раз із ним поговорити, коли емоції вляжуться? Як мені донести до нього, що його втручання неприпустиме і руйнівне?
Що ви думаєте? Як би ви вчинили на моєму місці?
