Дід Василь збирався до баби Маримоньки…
– Тату, побійтеся Бога, – підвивала, обіпершись на одвірок комірчини, донька Василева, Любка. – Он люди скоро дірки у вікнах попродивляються, вас на ту здибанку проводжаючи… Василь якось досадно крекнув, поклав до рота цукерку, щоб у губі “було мокро”, курити не хотілося; і, не підводячи на доньку вицвілих очей, взявся за кашкет.
– Не пу-щ-у, – розпачливо вереснула Любка, не рушаючи, проте, з місця.
Василь рішуче взявся за клямку, навіть не озирнувшись на своє сорокап’ятирічне чадо. Щовечора ж бо повторювалося одне й те саме: Любка сто разів “татала”, Василь на те вперто мовчав, а на вулиці, світячи нетерплячкою, вже чекали сусідські вікна…
Якщо зважити на те, що Василеві наприкінці липня мало виповнитися вісімдесят, то невичерпна цікавість не вельми багатолюдного поліського села, де періодично вимикали світло й не платили пенсію, була цілком виправданою. Це ж яка подія – дід закохався у бабу. Та ще й, привселюдно сунеться до неї через усе село, тримаючи за щокою цукерку, бо баба Маримонька, бачте, дуже набожна й не любить тютюнового диму. Сміх, люди, ходячий серіал. Спершу діда брали на кпини, потім дивувалися, а ще через якийсь час баби, такі ж удовиці, як і сама Маримонька, почали… заздрити.
– Ет, – сердився на ті плітки напівсліпий сільський старожил Гордій, – багато ви розумієте. Живе тягнеться до живого…
Баба Маримонька, “по-пашпортному” Марія, сухенька, як , торішня бадилинка, без повного комплекту зубів, до Василевих походеньок ставилася поблажливо. Чого ж добру людину проганяти від порогу? Прийде, посидить, покехкає, розкаже що. Ще й меду іноді принесе, бо славиться на все село, як першокласний пасічник… Погомонять та й розійдуться. Маримоньчина онука Олька зазвичай бурчала:
– Що то у вас, бабо, за липова любов? У такі літа – кури засміють.
– Поживеш з моє, – спокійно відповідала Маримонька на те, – тоді й поговоримо. Чи думаєш, може, вік молодикувати?
Подейкували, що баба Маримонька в молодості тьмарила парубкам розуми, бо дуже вже гарною дівчиною була. Батько навіть привіз їй із заробітків невеличке, оздоблене деревом, дзеркальце. Що то вже радості було. Проте радість дуже швидко змінилася самомилуванням і Маримонька навіть на поле брала зі собою любу її серцю цяцьку. А коли баби на якусь хвильку випростувалися, аби втерти спітніле чоло чи попити води, вона тихцем виймала його з-під рясних складок спідниці, де вшила спеціальну кишеньку-схованку, й роздивлялася своє прегарне розпашіле обличчя.
Якось, йдучи за худобою, упіймав її «на гарячому» сільський дебошир Омелян. Люди казали, що вона й заміж за нього пішла через те, що погрожував всьому селу розтрезвонити, яка Маримонька чванькувата дівчина, мобляв, так себе любить, що й очей від свого зображення відвести не може. Шантажем, такий-сякий, добився її. І ніхто не знав, крім Маримоньчиної матері, що напередодні шлюбу прибігав до її доньки Василь: Просиділи до ранку в садку…
А потім війна не повернула Маримоньці Омеляна і вона, покірно закрутивши на пишних косах чорну хустину, довго не виходила заміж. Аж поки голова колгоспу не накинув оком на першу в селі красуню. Дружину вибрати на той час було з кого…
І знову Маримоньчина мати спостерігала згори, як удруге Василь просидів під вікнами її доньки ніч, спаливши три пачки цигарок.
Маримонька стала “головихою” , народила близнят, і кликала Василя за кума. Не пішов. Згодом пристав до тихої роботящої удовиці Наталки. Мало не в сорок шість років народила вона своєму Василеві доньку Любку та й полишила їх на цьому світі сиротами. Став Василь малій за батька й за матір. Закрутився, заклопотався та й забулася наче Маримонька. Іноді, щоправда, як надходив липень, чогось не спалося Василеві. Усе ніяк не міг до тями взяти, чого Маримонька відмовила йому тоді, у юності, а потім і вдруге, уже по війні.
Він був чоловіком хоч і простецьким, але чуття на людей мав безпомилкове. Був упевнений, що його навчили цьому бджоли… Не могла, не могла вона тоді, в тому садку напередодні свого весілля збрехати йому. Горіла вся, горнулася до нього, а заміж таки за іншого пішла…
Знову сколихнулася Василева душа, коли “загримів” Маримоньчин голова. Казали, десь у жнива на зернових добряче погорів. З місць віддалених не повернувся. Знайшов собі там дружину та й полишив Маримоньку солом’яною вдовою. Запнулася вона, як і багато років тому, чорною хустиною, замкнулася в собі та й почала в’янути. Де та краса поділася… Не наважився Василь утретє постукати в Маримоньчине вікно, хоча рвалося все єство бодай піти і слово яке добре сказати…
А Маримонька чекала. Кожен шурхіт під вікном змушував серце лупити в грудях так, що аж у вухах гуло. Не йшов…
Коли часи трохи зрушили з застоєного місця і можна було до церковці піти стала Маримонька на клиросі співати. Ахнув люд коли почув, який то голос стільки років пропадав, бо ніколи до того Маримонька на жодному весіллі не розтулила рота.
Отоді-то вперше звернули увагу, що Василь, як церковна свічка, сяє, коли до церкви йде. Там сумирно, мов найбільший грішник, службу простоює, не сміючи очей догори підвести. А, вертається, мов на крилах…
Отак і постаріли… Від тієї Маримоньки лишився хіба що голос, від того Василя – медово-липові пахощі й чіпкий, як у молодості, погляд.
А з зими мов зурочив хтось Василя. Діда Василя, якому й жити вже ніби не «положено». Серед білого дня рішуче взяв шапку й, незважаючи на подивований доньчин погляд, подався до Маримоньки. Спершу село не допетрало, що ж то діється, а коли врешті-решт роздивилося, що дід додому повертається, землі не торкаючись, наче янголи дорогою несуть, то за голову схопилося й почало пліткувати так, що аж чути було на всі довколишні села летіла. А дідові хоч би й що. Ходить, такий-сякий, до баби мало не щодня.
Якби донька Любка знала, з якими намірами батько посунув сьогодні до Маримоньки, то, може, й спробувала б утримати його. А він мовчки вивів коняку з хліва підмостив на возі сіна, подумав, кинув ще жменю свіжої трави й рушив. За п’ять хвилин село вже знало, що дід Василь пішов до Маримоньки «женитися», а за десять – місцева «патрульна служба» вже висіла на паркані, очікуючи розв’язки…
А розв’язка настала несподівано. Дід Василь таки привіз Маримоньку на свій двір… Все життя йому марилося, що колись вона переступить поріг його домівки. Хай не буде йому за дружину, а просто побуде серед його стін. Був липень, після дощу – свіжо пахло зеленню.
– Чого, Маріє, так ніколи й не пішла, за мене? – нарешті наважився запитати, коли посідали на лавці під хатою.
Вона не відповіла.
Дивилася на захід сонця. Вони обоє були схожі тепер на цей захід… Потім вийняла з кишеньки кофти маленьке дзеркальце в дерев’яній оправі й поклала на широку Василеву долоню, несподівано схилилася й поцілувала його в руку. Не кажучи й слова підвелася й попрямувала до хвіртки.
Наступного ранку Любка виганяючи корівчину, ошелешено спинилася на хатньому порозі.
– Тату, ви ще не лягали?.. – пробелькотіла.
Перший промінь заплигав у дзеркальці, міцно затисненому у вкляклих Василевих пальцях. Був липень, свіжо пахло зеленню.
Цього дня Василеві мало виповнитися вісімдесят…
Наталка Макарчук