Вечір у київській новобудові обіцяв бути тихим, але розмова, що долинала з кухні, змусила Олену застигнути в коридорі. Голос свекрухи, Галини Іванівни, різав повітря:
— Та що тут, Олежику, думати? Усе відійде їй, якщо щось піде не так.
Олена притиснулася до стіни, щоб не виказати себе. Її чоловік, Олексій, відповідав із ноткою роздратування:
— Мам, ми ж не розлучаємося. Про що ти взагалі?
— Поки не розлучаєтеся, — свекруха зітхнула, наче актриса в мелодрамі. — Але подумай: у неї є своя квартира на Подолі. З якого дива вона претендуватиме на вашу спільну? Ти ж за цю квартиру платив, чи не так?
— Ми платили разом, — Олексій відповів невпевнено.
— Ой, не сміши, синку. Твоя зарплата втричі більша! А вона що? Береже свою квартирку, а вашу вже вважає своєю? Ні, так не піде!
Олена закусила губу. Три роки тому, коли вони з Олексієм обирали цю квартиру в новому ЖК на Лівому березі, усе було інакше. Вони разом мріяли про затишний дім, обирали шпалери, планували, де стоятиме дитяча колиска.
Олексій, як головний інженер у будівельній компанії, дійсно заробляв більше. Але хіба це привід тепер ділити, хто скільки вклав у їхнє спільне життя?
Таємна розмова свекрухи з чоловіком відкрила неприємну правду: хтось уже будує плани, у яких Олені немає місця. Але що задумала Галина Іванівна, і чому Олексій так легко піддається її словам?
Олена тихенько відступила до вхідних дверей, грюкнула ними, ніби щойно повернулася, і гучно гукнула:
— Я вдома!
— Оленко, голубко! — Галина Іванівна виринула з кухні з широкою посмішкою. — А ми тут з Олежиком чай п’ємо. Пироги принесла, домашні, з вишнями. Будеш?
— Дякую, не голодна, — Олена скинула кросівки і попрямувала до спальні, стримуючи тремтіння в голосі.
Тієї ночі вона не могла заснути. Олексій мирно спав поруч, а в її голові крутилися уривки почутої розмови. Два тижні тому свекруха принесла якісь папери, і вони з Олексієм довго шепотілися на кухні. Тоді Олена не звернула на це уваги. Але тепер. Щось не давало їй спокою.
Вона схопила телефон і написала подрузі:
— Катю, треба зустрітися. Терміново.
Відповідь прилетіла миттєво:
«Завтра о 14:00 в нашій кав’ярні на Хрещатику?»
Наступного дня Олена вислизнула з офісу раніше. Катя вже чекала за столиком біля вікна, тримаючи в руках горнятко з лате.
— Ну, розповідай, що за паніка? — Катя відкинула пасмо рудого волосся і пильно глянула на подругу.
Олена зітхнула, стишивши голос:
— Учора випадково почула, як свекруха з Олексієм ділять майно. Наче ми вже розлучаємося! Вона каже, що я хитра, бо маю свою квартиру, і ще половину їхньої відберу.
Катя присвистнула:
— Серйозно? Це ж як у серіалі! А з чого раптом такі розмови?
— Не знаю! Але вона натякає, що я нічого не вкладаю в сім’ю, хоча ми з Олексієм креди виплачуємо навпіл.
— Слухай, — Катя нахилилася ближче, — пам’ятаєш Іру з нашого універу? У неї було те саме. Свекруха почала з розмов про майно, а потім чоловік потайки переписав машину на сестру.
Олена похитала головою:
— Олексій не такий. Ми платим порівну. — Олена замовкла, а потім додала: — Хоча останні місяці Олексій просить, щоб я переказувала йому свою частину, а він сам вноситиме.
Катя звела очі до стелі:
— І ти погодилася?
— Ні, плачу сама. А що?
— На всяк випадок збери всі квитанції про платежі. І документи на перший внесок. Щось мені підказує, що це тільки початок.
Через тиждень Олена зрозуміла, що Катя мала рацію. Галина Іванівна стала навідуватися ледь не щодня. Одного разу Олена повернулася додому раніше і почула, як свекруха розмовляє по телефону:
— Так, Людо, усе так і є. Квартира мого Олежика в центрі, трикімнатна, уявляєш? А ця дівчина навіть не ділиться доходами від здачі своєї хати на Подолі.
Олена застигла. Яка здача? Її квартира стоїть порожня — вона не хотіла мороки з орендарями.
— Ні, ти уявляєш? — продовжувала Галина Іванівна. — Мій син їй і відпустку на Мальдівах оплатив, і шубу купив, а вона тільки про себе думає. Я Олексійко кажу: треба було шлюбний контракт підписувати!
Того вечора Олена вирішила розставити крапки над «і».
— Олексію, — почала вона, коли вони залишилися наодинці, — мені здається, твоя мама останнім часом надто часто буває в нас.
— Вона просто хвилюється за нас, — Олексій не відривався від телефону.
— За що саме? — Олена стримувала емоції. — За те, що в нас немає дітей? Чи за те, що вона розповідає своїм подругам, ніби я здаю в оренду свою квартиру?
Олексій нарешті підняв очі:
— А ти хіба не здаєш?
— Ні! Звідки вона це взяла?
— Ну, мама припустила.
— А ти не міг її виправити? — Олена відчула, як голос тремтить.
— Олєно, не починай, — Олексій скривився. — Мама хоче як краще.
— Кому як краще? Коли вона бреше про мене своїм подругам?
Олексій встав, його голос став різким:
— Знаєш, якщо тобі не подобається моя мама, так і скажи!
— Я не це мала на увазі!
— А що ти мала на увазі? — він підвищив голос. — Що тобі не подобається моя мама? Наша квартира? Чи, може, я тобі не подобаюсь?
Олена відчула, як у горлі застряг клубок:
— А що не так із моєю квартирою?
— Нічого. Просто незрозуміло — ти заміжня жінка чи одинак із запасним варіантом?
Ці слова раптом усе пояснили. Олена мовчки вийшла на кухню, увімкнула чайник, щоб хоч чимось зайняти руки. У голові крутилася фраза: «Одинак із запасним варіантом».
Телефон задзвонив. Це був батько.
— Привіт, тату.
—Олєночко, що в тебе там? — у голосі Миколи Петровича відчувалася тривога.
— Усе нормально, — вона намагалася звучати спокійно, але голос видав її.
— Дочко, що сталося?
— Тату, пам’ятаєш, ти казав: якщо щось не так — одразу до тебе?
— Звичайно. Я зараз приїду.
— Не треба, пізно вже. Давай завтра? І, тату. Візьми, будь ласка, документи на мою квартиру. Усі, які є.
Наступного дня батько чекав Олену в кафе навпроти її офісу. Вона розповіла все: і про розмову свекрухи з Олексієм, і про її дивну поведінку, і про вчорашню розмову із чоловіком.
— Запасний варіант, значить, — Микола Петрович задумливо постукував пальцями по столу. — А ти пам’ятаєш, як тобі дісталася та квартира?
— Звичайно. Бабуся заповіла.
— Не зовсім, — батько зітхнув. — Я ніколи не розповідав, але ту квартиру бабуся залишила нам із твоєю мамою. Після її відходу я переоформив її на тебе. Знаєш чому?
Олена похитала головою.
— Бо твоя мама завжди казала: у жінки має бути своя опора. Не запасний варіант, а фундамент, який не дасть тобі впасти.
— Мама була мудрою, — тихо сказала Олена.
— Так. І ще вона вчила: ніколи не дозволяй комусь думати, що ти їм щось винна. Або що вони тобі винні.
Наступного дня Олена поїхала до своєї квартири на Подолі. Вона не була там пів року. У повітрі стояв запах пилу, а порожні стіни нагадували про минуле: тут стояв її старий диван, там — книжкова полиця.
Раптовий дзвінок у двері змусив її здригнутися. На порозі стояла сусідка, пані Марія.
— Олєночко, нарешті ти приїхала! — пані Марія радісно сплеснула руками. — А я дивлюся — світло горить!
— Добрий день, пані Маріє.
— Знаєш, тут таке діло. До тебе приходили.
— Хто?
— Якась жінка. Сказала, що ріелтор. Мовляв, ти квартиру продаєш. Я їй кажу: не може бути, Олена б сказала. А вона наполягала, що в неї домовленість.
Олена запитала:
— Коли це було?
— Та минулого тижня. А позавчора твій чоловік із якоюсь пані приходив. Я з вікна бачила, хвилин сорок біля під’їзду стояли, щось обговорювали.
Того вечора Олексій був незвично лагідним:
— Може, поїдемо на вихідні за місто? Як колись?
— Не вийде, справи, — Олена уникала його погляду.
— Які справи важливіші за сім’ю?
— Пам’ятаєш, ти питав про мою квартиру? — вона пильно глянула на нього. — Я вирішила її продати.
Олексій пожвавився:
— Справді? А нащо?
— Куплю щось менше. Або вкладу гроші в бізнес.
— Давай я допоможу? У мами є знайома ріелторка, вона якраз пропонувала.
— Дякую, я вже знайшла фахівця.
Обличчя Олексія закам’яніло:
— Ти завжди все робиш по-своєму.
Минув тиждень і Олексій знову заговорив про продаж:
— Уже знайшла покупців?
— Поки ні.
— Мама каже, зараз гарний час для продажу. Ринок росте.
— Справді? А що ще каже твоя мама? — Олена дивилася йому в очі.
— Та при чому тут мама? — Олексій почав дратуватися. — Я про нас думаю. Продаси квартиру — буде перший внесок на будинок.
— А нащо продавати мою квартиру? У нас є спільна.
— Ну знаєш! — Олексій скочив на ноги. — Я думав, ти хочеш сім’ю! А ти тільки про себе думаєш!
— Я думаю про справедливість, — Олена встала. — Твоя мама вважає твою квартиру твоєю, нашу — спільною, а мою — заначкою?
— Ти про що?
— Про вашу з мамою розмову. Я її чула. Ви ділили майно, наче ми вже розлучаємося.
Олексій зблід:
— Ти підслуховувала?
— Я прийшла додому і почула, як ви говорите, що все дістанеться мені. При якому розлученні, Олексію?
— Мама просто хвилюється.
— Про що? Що я нібито здаю квартиру? А може, поясниш, чому ти водив ріелторку до моєї квартири?
— Ти за мною стежиш?
— Сусіди розповіли.
У двері подзвонили. На порозі стояла Галина Іванівна:
— Я так і знала! Знову сперечаєтеся! — вона впевнено увійшла. — Олексію, чому ти дозволяєш із собою так розмовляти?
— Мамо, не зараз, — Олексій зітхнув.
— Ні, зараз! — свекруха повернулася до Олени. — Слухай, люба, або ти починаєш поводитися як нормальна дружина, або.
— Або що? — тихо спитала Олена.
— Або забирай свої речі і йди до своєї дорогої квартири!
— Мамо! — Олексій узяв матір за руку. — Досить!
— Ні, це ти досить! Я мовчала, коли ти одружився незрозуміло на кому! Мовчала, коли вона не поспішала з дітьми! Мовчала, коли вона приховувала свої доходи! Але тепер усе!
Олена мовчки пішла до спальні. Дістала валізу.
— Що ти робиш? — Олексій з’явився в дверях.
— Те, що запропонувала твоя мама. Збираю речі.
— Не влаштовуй цирк!
— Цирк? — Олена складала одяг. — Цирк — це коли твоя мама намагаєтьсе тебе налаштувати проти мене. Або коли ти водиш ріелторів до моєї квартири. Аби що? Дізнатись, чи не ховаю я від тебе гроші?
— Я нікого не водив! Мама казала, що зараз гарний час для продажу. Але я її не підтримую!
— Знаєш, що смішно? — Олена зупинилася. — Я справді хотіла сім’ю. Дітей. Але, мабуть, правильно не поспішала.
Галина Іванівна влетіла до кімнати:
— І правильно, йди звідси! І не розраховуй на половину цієї квартири!
— Мамо! — зупинив її Олексій.
— Що «мамо»? Ми з батьком на перший внесок давали? Давали! А вона що? Тільки свою квартиру берегла!
Олена застебнула валізу:
— Знаєте, Галино Іванівно, справа не в квартирі. І не в грошах. Справа у вас.
— Що ти верзеш?
— Ви ніколи не дозволите Олексію мати свою сім’ю. Вам потрібен слухняний хлопчик, а не чоловік.
— Та як ти смієш?
— Смію. І знаєте що? Дякую вам.
— За що? — свекруха пирхнула.
— За те, що відкрили мені очі. І на тебе, Олексію, теж.
Олексій опустив погляд:
— Може, не треба так різко.
— Різко? — Олена гірко всміхнулася. — П’ять років я намагалася побудувати сім’ю. А ти весь цей час вибирав між мною і мамою. І навіть не помітив, як обрав.
Наступного дня Олена подала на розлучення.
Через місяць відбувся суд із розподілу майна. Галина Іванівна намагалася довести, що перший внесок за квартиру був від батьків Олексія. Але документи, надані тіткою Олексія, Наталією, спростували це. Виявилося, що гроші на внесок Олексій позичив у тітки, а батьки тут ні до чого.
Питання зі спільною квартирою вирішилося просто — Олена підтвердила свою частку внеску та всі платежі.
Через пів року Олена випадково зустріла Олексія в супермаркеті. Він виглядав втомленим, постарілим. В його руках був телефон, він розмовляв з мамою:
— Так, мамо, молока літр, так подивлюсь на дату і хлібтільки соціальний. Так, масло дешеве узяв, те що ти казала. Ага і більше ні на що не витрачаю. Та й не вийде ти ж дала 300 гривень.
Олена відійшла, аби Олексій її не помітив. Посміхнулась сама до себе. Дещо в світі ніколи е міняється.
— Сподіваюсь, тепер вони повністю щасливі разом, – подумала про себе.
А й справді? Щасливі?
Головна кратинка ілюстративна.
