“Якась там ‘паразитка’ змусила мого сина піти проти рідної матері? Ця невістка просто забула, що я тут головна! Але я їй нагадаю, хто господиня у цьому домі. Навіть якщо він належить їй!”
Оксана придбала квартиру ще до заміжжя. Двокімнітна, на другому поверсі цегляного будинку. Взяла іпотеку, виплачувала шість років. Коли вийшла заміж за Максима, борг був уже невеликий – лише рік до повного погашення. Чоловік переїхав до дружини, допомагав із платежами, але квартира залишалася виключно власністю Оксани. Так вони домовилися одразу.
Народилася донька Даринка. Маленька, галаслива, допитлива. Максим працював водієм на дальніх рейсах, часто виїжджав на кілька днів. Оксана сама справлялася з дитиною, домом, роботою у салоні краси. Втомлювалася, але трималася. Молодша сестра Вікторія часто приїздила допомогти. Їй було 23 роки, працювала менеджеркою в магазині одягу. Жила з батьками в сусідньому районі, але намагалася навідувати Оксану хоча б раз на тиждень. Приїздила з гостинцями, грала з племінницею, допомагала по господарству. Оксана цінувала таку підтримку. З сестрою завжди було легко і весело.
Свекруха, Марина Петрівна, навідувалася рідко. Жила у своєму будинку на околиці міста, виховувала онуків від старшої доньки. До Оксани ставилася прохолодно: не грубила, але й тепла не проявляла. Приїздила на свята, дарувала Даші іграшки, сиділа годину-другу і їхала. Максим пояснював, що мати зайнята, втомлюється, їй важко далеко їздити. Оксана не наполягала на частих візитах. Чим рідше свекруха з’являлася, тим спокійнішою була атмосфера в домі.
Одного осіннього суботнього ранку Віка приїхала допомогти з прибиранням. Оксана готувала обід. Сестра мила підлогу у вітальні. Даша бігала між ними, ставила нескінченні запитання і вимагала уваги. Максим сидів на дивані, дивився телевізор.
– Оксан, а давай зробимо запіканку, – запропонувала Віка, заходячи на кухню з відром. – У тебе сир є?
– Є, у холодильнику. Гарна ідея. Даруся любить, – відповіла Оксана.
Сестра дістала сир, яйця, цукор, почала змішувати все разом. Оксана нарізала овочі для супу, поглядала на доньку, яка намагалася залізти на підвіконня.
– Дарко, злазь звідти! – гукнула Оксана.
– Мамо, я хочу подивитися на пташок!
– Потім подивишся, а зараз іди до тітки Віки, допоможи їй.
Дівчинка зіскочила з підвіконня, підбігла до Віки. Сестра дала племінниці ложку, дозволила помішати сирну масу. Дара зосереджено водила ложкою, висунувши кінчик язика. Оксана посміхнулася. За вікном моросив дощ, вітер ганяв жовте листя. Жовтень був у розпалі – холодний, сірий, але вдома було тепло й затишно.
Віка виклала запіканку у форму, поставила в духовку, витерла руки, взяла чашку чаю. разом
– Дякую, що приїхала, – сказала Оксана. – Сама б так швидко не впоралася.
– Та годі, чого там? Я завжди рада. Тим паче, Дарка скучила.
– Скучила , – підтвердила Оксана. Сестри посміялися, продовжили готувати. Працювали злагоджено, майже без слів, розуміли одна одну з пів погляду.
У двері подзвонили – різко, наполегливо. Оксана витерла руки, пішла відчиняти. На порозі стояла Марина Петрівна з великим пакетом і незадоволеним виразом обличчя.
– Добрий день, Марино Петрівно, – Оксана відступила, пропускаючи свекруху.
– Ну, якщо він добрий. – буркнула свекруха, проходячи до передпокою. Зняла пальто, повісила на гачок, сунула Оксані пакет.
– Тримай. Яблука привезла. Свої, не куплені, без хімії.
– Дякую – терпляче відповіла Оксана.
Марина Петрівна пройшла на кухню, зупинилася на порозі, побачила Віку біля плити, насупилася.
– А це хто?
– Моя сестра Віка. Ви ж знайомі, – відповіла Оксана, ставлячи пакет з яблуками на стіл.
– Знайома, – свекруха окинула Віку оцінювальним поглядом. – А що вона тут робить?
– Допомагає мені. Готуємо обід разом.
Марина Петрівна пройшла далі, зазирнула в каструлю на плиті, відчинила духовку, подивилася на запіканку.
– Запіканка? Максим запіканку не любить.
– Це для Дарусі. – пояснила Оксана.
– Для Дарини… Розбещуєш ти дитину. Потім наплачешся! – свекруха похитала головою. – А Максиму що готуєш?
– Суп із куркою. Та його улюблена локшина.
Марина Петрівна пройшла у вітальню, де сидів Максим. Син встав, обійняв матір.
– Мамо, привіт. Не очікував.
– Вирішила провідати. Давно не була, – свекруха сіла на диван, озирнула кімнату. Її погляд затримався на дитячих іграшках, розкиданих по підлозі.
– Безлад, – констатувала Марина Петрівна.
– Мамо, але ж дитина грається. – Максим знизав плечима.
Дитина, дитина. У мене троє дітей було, і такого безладу не було.
Оксана, почувши репліку свекрухи, ледве стрималася, щоби відповісти ввічливо.
– Безладу немає. Щойно прибирали з Вікою. Просто Даша годину тому гралася. Не встигли ще раз зібрати іграшки.
Віка кинула на сестру розуміючий погляд.
Марина Петрівна повернулася на кухню, встала біля дверей, схрестивши руки на грудях.
– Оксано, а чому в домі холодно?
– Не холодно, Марино Петрівно. Батареї гарячі.
– Мені холодно. Максиме, тобі не холодно? – свекруха підвищила голос, звертаючись до сина.
– Нормально, мам! Тепло! – долинуло з вітальні.
Марина Петрівна підібгала губи, знову подивилася на Віку, яка старанно вдавала, що зайнята готуванням.
– А скільки ця… буде тут сидіти? – запитала свекруха, кивнувши у бік Віки.
Оксана підняла голову від обробної дошки.
– Віка – до вечора. Допоможе з обідом, потім ми з нею планували в магазин поїхати.
– У магазин? З нею? – свекруха посміхнулася. – А чоловікові приділити час не хочеш? Максим удома. Тиждень у рейсі був. Йому відпочивати треба, а не по магазинах тинятися.
Оксана поклала ніж, повернулася до свекрухи.
– Марино Петрівно, ніхто Максима не примушує їхати. Він відпочиває вдома.
– Відпочиває, поки тут сторонні люди вештаються. І дитина твоя невихована! Бігає, галасує… Дівчинка має бути тихою і чемною. Хіба ж мій Максимко у такому гармидері може відпочивати?
Віка застигла біля плити. Оксана зробила крок уперед.
– Віка – не стороння людина. Це моя сестра.
– Сестра? Та мені байдуже! Що ця паразитка тут робить? Забирайся геть з квартири мого сина!
Повисла суцільна тиша. Навіть Даруся, яка гралася в кутку з лялькою, замовкла і подивилася на бабусю. Віка зблідла, поставила ложку на стільницю. Руки затремтіли. Оксана не одразу знайшла слова. Кров прилила до обличчя, серце заколотилося.
– Що ви сказали?
– Я сказала, нехай забирається! Нічого чужим людям тут вештатися! – Марина Петрівна підвищила голос, дивлячись просто на Віку.
Віка відступила до стіни. Оксана зробила крок між свекрухою та сестрою.
– Марино Петрівно, це моя квартира. Моя! І я запрошую сюди кого захочу!
– Твоя квартира? – свекруха фиркнула. – Мій син тут живе. Має право голосу.
– Максиме! – покликала Оксана, не обертаючись. – Ти це чуєш?
З вітальні долинуло мовчання. Потім скрип дивана. Чоловік вийшов у коридор, став у дверному отворі кухні, подивився на матір, на дружину, на Віку.
– Що сталося?
– Твоя мати образила мою сестру у нашому домі, – голос Оксани тремтів.
– Мамо, навіщо ти? – Максим насупився, але тон залишився спокійним.
– Максиме, я захищаю твої інтереси. Тут сторонні люди крутяться. Дружина часу тобі не приділяє… І дитина весь час верещіть – у мене аж голова розболілася. Гарно твоя дружина її виховує, нічого сказати! А ти у мене такий втомлений. Тобі повні тиша і спокій потрібні!
– Віка не стороння людина, – сказав Максим. – Вона часто буває. Допомагає Оксані.
– Допомагає! – Марина Петрівна сплеснула руками. – А хто чоловікові допоможе? Хто дім утримує? Дружина по магазинах зібралася, а чоловік як?
– Мамо, досить! Не треба скандалу, – сказав Максим, винувато дивлячись на Оксану.
Віка тихо сказала:
– Оксан, я, напевно, піду.
– Нікуди ти не підеш , – твердо відповіла Оксана. – Це наш дім, і ти тут бажана гостя.
Марина Петрівна розвернулася до Оксани.
Ти диви, бажана гостя! А я що, небажана?
– Ви зараз поводитеся так, що не хочеться бачити вас у гостях. – відрізала Оксана.
Свекруха розкрила рот, закрила, знову розкрила. Максим мовчав, переминаючись з ноги на ногу.
– Максиме, ти чуєш, як твоя дружина зі мною розмовляє?
Чоловік зітхнув.
– Оксан, мама не зі зла, просто переживає.
– Переживає? – Оксана повернулася до чоловіка. – Максиме, твоя мати назвала мою сестру паразиткою і козою у моїй квартирі. Ти це нормальним вважаєш?
– Ну, мама погарячкувала.
– Погарячкувала, – повторила Оксана повільно. – І ти не збираєшся нічого більше сказати?
– Я ж сказав: досить скандалу.
– Досить скандалу, і все? – Оксана сумно посміхнулася. – Максиме, твоя мати свідомо образила людину, яка прийшла сюди допомогти. Яка регулярно допомагає твоїй дружині й твоїй дочці. І ти просто стоїш і дивишся.
Оксана похитала головою.
– Добре. Віко, йди до кімнати, ми закінчимо готувати пізніше.
Віка кивнула, швидко пройшла повз свекруху й чоловіка, зачинилася у спальні. Оксана почула приглушене схлипування.
Марина Петрівна стояла посеред кухні, схрестивши руки на грудях. Вигляд у свекрухи був задоволений. Оксана підійшла до плити, вимкнула конфорки.
– Марино Петрівно, – сказала Оксана, не обертаючись. – Виходьте з моєї кухні.
– Що?!– свекруха подалася вперед.
– Виходьте негайно. Максим вас проведе до дверей. Якщо потрібно, ми викличемо вам таксі.
– Ти мене женеш? Мене!?
– Прошу покинути кухню. Це моя квартира, і я вирішую, хто тут знаходиться.
– Максиме, ти це чуєш? – вже сичала від злоби Марина Петрівна
Чоловік стояв у дверях на кухню.
– Оксан, давай без емоцій.
– Без емоцій? Твоя мати образила мою сестру. Довела Даринку до сліз. Що зараз відчуваю я, тобі краще не знати. І ти пропонуєш без емоцій?
– Але ж мама не спеціально.
– Спеціально, Максиме. Дуже спеціально. Марина Петрівна прийшла сюди з метою влаштувати черговий скандал.
–:Це ти скандал влаштовуєш! Виганяєш літню жінку заради цієї… Нахаби, що поводиться тут, як у себе дома! – верескнула свекруха.
– З моєї квартири, яку я купила на свої гроші до заміжжя.
– Мій син тут живе!
– Живе, але власник я. І нам з Максимом вирішувати: хто тут бажаний гість, а хто ні.
Марина Петрівна схопила сумку, накинула пальто прямо на кухні.
– Максиме, поїхали!
Чоловік завмер.
– Мам, я тут живу. Тут моє місце . Та моя сім’я.
– Поїхали додому , я сказала! Не залишишся ж ти з цією! – свекруха тицьнула пальцем у бік Оксани.
– Мам, заспокойся, нарешті.
–:Не заспокоюсь! Поїхали, прямо зараз! Якщо залишишся тут, вважай, у тебе більше немає матері!
Вона розвернулася і вийшла. Двері грюкнули. Максим залишився стояти, дивлячись то на двері, то на Оксану.
– Оксан, що…”
– Що, Максе? Що тобі робити? Стати дорослим, нарешті. Та зробити вибір. – Оксана мовчки пройшла повз нього, відчинила двері спальні.
Віка сиділа на ліжку, витираючи сльози.
– Вік, усе добре. Іди вмийся, потім продовжимо готувати.
Оксана повернулася на кухню. Максим стояв там же.
– Твоя мати чекає на тебе в машині, – сказала Оксана.
– Я не поїду. Але Оксан, ну давай поговоримо нормально. Вона ж моя мати, розумієш? Ти маєш з нею якось знайти спільну мову.
– Про що говорити, Максиме? Твоя мати образила мою сестру. Ти промовчав. Усе сказано.
– Я не промовчав. Я сказав, що досить скандалу.
– Ти сказав це мені, а не своїй матері, яка влаштувала цей скандал.
– Вона моя мати, Оксан. Не можу я її викреслити зі свого життя.
– Не треба, якщо не хочеш. Я прошу тільки захистити мене та мою сестру від образ. Твоя мати відмовилася вибачатися. Я все зрозуміла, Максиме. Усе з тобою зрозуміло.
Оксана розвернулася і пішла до спальні.
Максим стояв сам на кухні. Обід з’їли мовчки. Віка, відчуваючи напругу, попрощалася і поїхала додому, незважаючи на вмовляння сестри.
Минуло дві години. Оксана сиділа на дивані з книгою. Максим зайшов до кімнати.
– Оксан, може, все-таки подзвониш мамі? Вибачишся? Вона все ж не молода, серце хворе. Не можна їй так хвилюватися.
Оксана підняла голову.
– За що вибачатися? За те, що захистила свою сестру від образ у своїй квартирі? Я не виганяла. Я попросила вибачитися перед Вікою. Твоя мати відмовилася і пішла сама.
– Ти ж розумієш, мама така горда. Не буде вибачатися.
– Тоді нехай не приходить.
– Оксана, вона моя мати!
– А Віка – моя сестра. І в нашому домі мають бути наші правила.
Максим стиснув кулаки, розвернувся і вийшов.
Увечері зателефонувала Марина Петрівна.
– Ти що робиш? Сина налаштовуєш проти матері? – кричала свекруха.
– Марино Петрівно, я нічого не роблю. Це ви прийшли в мій дім і образили мою сестру. Ви були частиною сім’ї, поки не перейшли межі.
– Я свекруха! Маю право!
– Право на що? Ображати людей? Розмова закінчена. До побачення. Оксана скинула виклик, заблокувала номер.
Наступні дні пройшли в напруженій тиші. Максим уникав розмов. Їздив до матері сам, повертався похмурим.
Через тиждень він знову почав розмову.
– Мама хоче приїхати на день народження Дарини. Давай пустимо її, заради Дарусі”.
– Максиме, твоя мати вибачилася перед Вікою?
– Ні.
– Тоді ні. Це день народження моєї дитини в моєму домі. І я не хочу, щоб там була жінка, яка ображає мою сім’ю.
– Ти мстиш!
– Я захищаю свій дім. Це різні речі. Вона знову влаштує скандал,знайде до чого причепитися.
Максим стиснув щелепи.
– Мені так не підходить. Я не можу жити, не спілкуючись із матір’ю. Не пускати її в дім – це забороняти”
– Спілкуйся з нею де завгодно: у неї, на вулиці, у кафе. Тільки не тут.
– Значить, я тут ніхто. Квартирант.
– Ти мій чоловік. Не перекручуй. Йдеться про повагу до моєї сім’ї”.
Максим відвернувся до вікна.
– Я поїду. До матері. Тимчасово. Поки не розберемося.
Оксана кивнула.
– Добре. Тільки й усього?
– А що ще? – Максим подивився на дружину. – Ти пошкодуєш..
– Не думаю.
Чоловік пішов до спальні, почав збирати речі.
Оксана сиділа, слухаючи, як чоловік складає одяг у сумку. Коли Максим вийшов із двома сумками, він зупинився.
– Дарусі що скажеш?
– Скажу – тато поїхав до бабусі. Пожити трохи, допомогти їй
Максим знову подивився на неї.
– Ти пожалкуєш.
– Я обираю спокій у своєму домі, Максиме. Та повагу. Ти обрав сторону матері. Я обрала сторону своєї сім’ї
Чоловік відчинив двері й вийшов. Двері зачинилися тихо.
Оксана залишилася сидіти у вітальні. На душі було дивно: не було ані тяжкості, ані горя. Був лише спокій. Вона встала, пішла на кухню, заварила чай, сіла біля вікна.
Телефон завибрував. Повідомлення від Віки:
– Оксан, як ти?
– Нормально. Максим поїхав до матері. Сам вирішив.
– Оксан, ти впевнена, що правильно вчинила?
– Впевнена. Більше в моєму домі ніхто не посміє ображати людей, яких я люблю. Дім – це фортеця, Віко.”
Вона допила чай. Надворі падали перші сніжинки. Завтра Даринка запитає про тата. Оксана пояснить. Вона знала: діти завжди розуміють більше, ніж здається дорослим.
