Мене звати Олена, і я сама виховувала свого сина Тараса. Життя склалося так, що після появи сина я залишилася одна. Його батькопішов до іншої залишивши мене з немовлям на руках.
Я вистояла, хоч і було важко: роботи ставало менше, а грошей ледь вистачало. Та я виростила Тараса, дала йому освіту, і він влаштувався на хорошу роботу.
Згодом привів додому Марію — свою наречену, студентку останнього курсу, яка жила в гуртожитку. Вони одружилися, і я сподівалася, що все буде добре. Але життя підготувало нові виклики.
Після весілля Марія одразу заявила Тарасові:
— Не хочу жити разом із твоєю мамою в одній квартирі. Дві господині на одній кухні — це завжди проблеми. Кажуть, чим далі невістка від свекрухи, тим кращі в них стосунки. Давай орендуємоо квартиру й житимемо окремо.
Коли Тарас переказав мені ці слова, я відчула легку образу але не показала того.
— І правильно, синку, — відповіла я спокійно. — Марія має рацію. Ви молоді, хочете гучної музики, друзів у гості кликати. А мені вже тиші хочеться, та й у кожної господині свої порядки на кухні. Живіть окремо, а до мене в гості приходьте, коли захочете.
Перший час було порожньо й самотньо. Я приходила з роботи, блукала по двокімнатній квартирі, і тиша гнітила. На вихідних тоскно так ставало, що хоч криком кричи.
Тарас із Марією заходили рідко — молоде життя, нові турботи. Я готувала для них, як на свято, пакувала їжу з собою, а потім, лишившись сама, мила посуд і зітхала, витираючи непрохані сльози.
Одна колега, помітивши мою меланхолію, порадила:
— Олено, заведи собі котика! У моєї знайомої є кошенята, не породисті, але такі милі! Її кішка втекла до сусідського кота. Вони невеликі, а який друг із них буде — не засумуєш!
Я вагалася. Ніколи в мене не було ані котів, ані собак — усе життя крутилася між роботою та сином. Але попросила глянути на кошенят. Коли побачила пухнасте створіння з великими очима, що впевнено тупцяло по двору, я лише сплеснула руками:
— Ой, яке диво!
Так у моєму житті з’явився Мурчик. Ім’я саме собою спало на думку — просте, але якесь рідне. З Мурчиком я забула про самотність.
Він чекав мене вдома, радісно муркочучи, коли я поверталася з роботи. Його бурштинові очі й веселе гасання по квартирі наповнювали моє серце теплом. Навіть Тарас у дитинстві, здається, не так радів, коли я забирала його з садочка.
Минуло три роки. Життя з Мурчиком змінило мене. Я вперше відчула свободу — не треба постійно думати, як нагодувати дитину, де взяти 500 гривень на підручники чи одяг.
Я гуляла з Мурчиком у дворі, насолоджувалася його пустощами й відчувала себе щасливою. Але одного дня Тарас із Марією прийшли до мене без попередження.
— Мамо, з роботою негаразди, — почав син, сідаючи за стіл. — Когось на віддалену роботу перевели, когось звільнили. Мене залишили в офісі, але премію урізали так, що ми з Марією не знаємо, як далі викручуватися. А ще, через пів року в тебе буде онук чи онучка.
Я зраділа за них, але всередині все стислося від передчуття змін.
— Ну, що ж, повертайтеся до мене, — сказала я. — Квартира ж моя, місця вистачить.
Тарас із Марією заселилися в його стару кімнату. На третій день Марія, зиркнувши на Мурчика, що терся об мої ноги, сказала:
— Олено Петрівно, а можна, щоб він не заходив до нашої кімнати? Не хочу, щоб шерсть була всюди.
— Звісно, — відповіла я м’яко. — Закривайте двері, і Мурчик не поткнеться.
Спочатку Марія поводилася стримано, навіть допомагала по господарству. Але коли термін став більшим, я сама відсторонила її від справ — розуміла, що їй важко.
Я готувала, прибирала, прала, хоч здоров’я вже не було таким, як раніше. Коли Марія подарувала світу здорову дівчинку, Соломію, я була на сьомому небі від щастя.
Поки вони були в стаціонарі, я вичистила квартиру до блиску, випрала штори, купила пелюшки, облаштувала куточок для малечі. Мурчик, відчуваючи мою радість, гасав по квартирі, муркочучи.
Коли Тарас із Марією та маленькою Соломією повернулися додому, я метушилася на кухні, готуючи святкову вечерю. Мурчик, як завжди, кинувся їх зустрічати.
— Приберіть цього кота! — різко вигукнула Марія, відступаючи назад. — Коти — це джерело бруду, а в нас тепер дитина!
Я мовчки підхопила переляканого Мурчика й замкнула в своїй кімнаті. Він тихенько нявчав, дряпаючи двері, а я відчула, як настрій падає. Увечері, миючи посуд, я думала про те, як усе змінилося.
Наступного дня Марія знову почала:
— Олено Петрівно, не пускайте кота на кухню. Годуйте його в своїй кімнаті. У нас же тепер немовля, ваша онучка!
— Маріє, — відповіла я спокійно, — Мурчик — жива істота, він звик їсти на кухні. До вашої кімнати він не заходить, тож немає сенсу тримати його замкненим. Йому буде сумно.
Марія лише пирхнула й грюкнула дверима. З цього моменту все пішло шкереберть.
— Невже так важко тихо зібратися на роботу? — дорікала вона. — Соломія щойно заснула, а ви феном гудите!
— А як мені, по-твоєму, на роботу йти? — дивувалася я.
— Це ваші питання! Треба думати про дитину!
Потім було ще гірше:
— Не гриміть посудом, коли миєте! Дитина спить!
— Вимкніть дзвінок на телефоні, коли приходите! Через ваш дзвінок Соломія прокинулася!
— Навіщо ви дістали пилосос? Дитина злякається! А шерсть котячу можна віником зібрати, кота взагалі треба прибрати з квартири!
Я стала помічати, що не хочу повертатися додому. Мурчик, який раніше гасав і муркотів, став тихим, наляканим, із сумними очима. Прогулянки скоротилися — усе прибирання, готування й прання лягло на мене. Марія нічого не робила, посилаючись на дитину.
— Цікаво, — думала я, — як же я сама, без нікого, виростила Тараса? І нічого, справлялася. Навіть книжку інколи читала, коли він спав.
Здоров’я почало підводити. Сходила до лікаря. Він оглянув, порадив спокій і прогулянки. Я розповіла про це Тарасові.
— Мамо, Соломія така неспокійна, Марія так втомлюється, — відповів він. — Зрозумій її, потерпи.
«Терпіти», — подумала я. — «Це їй важко з чоловіком і свекрухою. що все робить? Мені було ніколи про таке думати».
Минуло пів року. Марія й далі займалася лише дитиною, а я крутилася, як білка в колесі. Здоров’я підводило дедалі частіше, а Мурчика обіймала міцніше. з роботою у Тараса не налагоджувалася, і Марія, здається, вирішила залишитися в моїй квартирі назавжди.
Однієї ночі, коли в Соломії різалися зубки, я почула, як Марія ходить коридором, заспокоюючи її. Я вийшла:
— Маріє, іди відпочинь, я покачаю.
— Відійдіть! — різко відповіла вона. — Не лізьте до дитини з руками, вічно брудними від кота! Ніякого такту і розуміння, що коту не місце в домі з немовлям!
Я мовчки повернулася до кімнати, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. Мурчик лизав моє обличчя, тихенько муркочучи.
Наступного ранку я не витримала. Подаючи сніданок, я твердо сказала:
— Тарасе, мені байдуже, важко вам чи ні, але за два тижні вас тут не має бути. Дістало! Орендуйте квартиру, хай там Марія керує. А ти шукай підробіток, міняй роботу, роби що хочеш! Тобі 30 років, не хлопчик. А я хочу жити за своїми правилами, з Мурчиком. Це моя квартира, і я тут господиня!
Тарас мовчав, а Марія зателефонувала своїй матері. Та аж на фальцет перейшла в слухавці:
— Як ти можеш так?! Ти ж мати! Невже тобі не млоїть в душі за дітей і за онучку? Справжня свекруха!
Я поклала телефон і прислухалася до себе. Ні, нічого не млоїть.
«А коли вони з’їдуть, усе буде ще краще», — подумала я, глянувши на Мурчика.
— Правда, Мурчику?
— Мяу! — відповів він, весело блиснувши очима й махнувши хвостом.
Головна картинка ілюстратвина.
