— Як ти міг подарувати нашу квартиру своїй сестрі? — з відчаєм запитала я у чоловіка.
— Толю, з тобою сьогодні щось не так. Що трапилося? — Галина уважно подивилася на чоловіка, який уже пів години сидів мовчки в кріслі, втупившись у телефон.
Анатолій здригнувся й підвів погляд:
— Та нічого… Просто втомився. На заводі аврал, сама розумієш.
Галина підійшла ближче й поклала руку йому на плече.
— У нас же все добре, правда? Ми стільки років до цього йшли… Власна квартира, нарешті…
— Так, звісно, — невпевнено відповів Толя й поспішив змінити тему. — Олена сьогодні телефонувала, хоче ввечері заїхати. Каже, щось привезе для квартири.
Галина мимоволі насупила брови. Сестра Анатолія останнім часом надто часто з’являлася в їхній новій оселі. Щоразу привозила якусь дрібничку для інтер’єру і довго блукала кімнатами, наче щось про себе прикидала.
— Знову твоя сестра… — тихо мовила Галя. — Мені одній здається, чи вона буває тут частіше, ніж мої батьки, які, між іншим, допомогли нам із останнім внеском?
— Та перестань ти, — роздратовано кинув Анатолій. — Олена просто турбується про нас.
Галина ніколи не забуде той день, коли вони отримали ключі від квартири. Десять років мрій, десять років напруженої праці — і ось вона, омріяна власна оселя. П’ятдесят чотири квадратні метри свободи у новому районі.
Цей день був особливим. Батьки Галі приїхали з тортом, друзі принесли міцні напої. Олена з чоловіком Віктором з’явилися останні, зі скромним подарунком.
— Нарешті у вас своє житло, — сказала мама Галі, обіймаючи доньку. — Ми з татом так раді, що змогли допомогти з останнім платежем.
— Дякую, мамо, — Галина міцно обійняла батьків. — Без вас ми б ще рік збирали.
Олена тоді якось дивно посміхнулася:
— А мій брат мені навіть документи на квартиру не показав. Якийсь потайний став.
Толя одразу втрутився:
— Досить про це. Давайте просто святкувати новосілля.
Тоді Галина не надала цим словам значення. І справді — навіщо? Вони з Анатолієм десять років відкладали кожну копійку. Працювали, не покладаючи рук. Галина вдень працювала у торговій компанії, а ввечері підробляла з документами. Толя важко працював на заводі, часто залишався на нічні зміни. Все — заради спільної мрії.
Новосілля відсвяткували, а через два дні знов зайшла Олена. Дзвінок у двері пролунав близько сьомої вечора. На порозі стояла жінка з великою сумкою.
— Привіт! Ось, купила вам дещо для кухні.
Галина натягнуто всміхнулася. Їхні стосунки із зовицею ніколи не були теплими, а останніми місяцями стали ще напруженішими.
— Заходь, Олено. Толя вже вдома.
У вітальні Олена витягла з сумки нові кухонні рушники й форму для запікання. Але замість того, щоб просто передати покупки, вона сама пішла на кухню й почала все розставляти.
— Олено, дякую, але я сама потім розберуся, — обережно зупинила її Галина.
— Не заважай, я краще знаю, як усе має стояти у моїй кв… — Олена замовкла й швидко виправилася: — У квартирі мого брата.
Галина завмерла. Щось у словах жінки змусило її внутрішньо насторожитися.
— У нашій квартирі, ти хотіла сказати? Нашій із Толею?
— Та звісно, — занадто швидко відповіла Олена й поспішила перевести розмову: — До речі, ви вже вирішили, які меблі купуватимете?
Минув тиждень. Галина шукала важливі документи для роботи й вирішила зазирнути до письмового столу чоловіка. Переглядаючи папери, вона натрапила на якийсь дивний договір. У вічі одразу впала їхня домашня адреса — й ім’я: Олена Вікторівна Ковтуненко, сестра Анатолія.
Галина почала читати, але раптом почула кроки — в кімнату зайшов Толя й різко зупинився, побачивши її за своїм столом.
— Що ти робиш? — його голос звучав напружено, неприродно.
— Шукаю договір із постачальником, який ти обіцяв мені принести, — відповіла Галина, намагаючись приховати хвилювання. — А що це за папери з іменем твоєї сестри?
Анатолій стрімко підійшов і вихопив документ з її рук.
— Це просто страховка. Олена допомогла оформити вигідні умови.
— Але чому там вказана наша адреса? — не здавалася Галина.
— Галь, ну ти ж завжди була підозрілою, — роздратовано кинув Толя. — Це формальність, не вигадуй. Довірся мені.
Та тривожне відчуття вже вкоренилося у серці Галі.
На роботі вона ставала дедалі замкнутішою. Її нова колега Ніна, яка нещодавно перейшла в їхній відділ, помітила зміни.
— У тебе все гаразд? — якось запитала вона під час обіду. — Ти виглядаєш засмученою.
Галина спершу відмахнулася, але щось у щирому погляді Ніни змусило її розповісти.
— Просто… відчуваю, що з нашою квартирою щось не так. Чоловік щось приховує, а його сестра поводиться так, ніби має на неї якісь права.
— А ти перевіряла документи на квартиру? — поцікавилася Ніна. — Я за освітою юрист. Якщо хочеш, можу глянути.
— Якщо чесно, я навіть оригіналів не бачила, — зізналася Галина. — Толя сказав, що всі папери у нього в сейфі на роботі. Так надійніше.
Ніна насупилася.
— Знаєш, у моїй практиці різне бувало. Краще перевірити. Це ж ваше спільне майно.
Через три дні Анатолій повідомив, що їде у відрядження на тиждень.
— Олена обіцяла заглянути, перевірити, чи в тебе все добре, — сказав він перед від’їздом.
— Я не дитина, Толю. Обійдуся без нагляду твоєї сестри, — відповіла Галина, але чоловік уже зачинив за собою двері.
Наступного дня у двері подзвонили. Галина відкрила й побачила незнайомого чоловіка у строгому костюмі.
— Добрий день. Це ви — Ковтуненко Галина Сергіївна?
— Так, це я.
— Мене звати Станіслав, я рієлтор агентства «Новий дім». Хотів уточнити, коли ви плануєте звільнити квартиру. Нові власники хотіли б заїхати через два місяці.
У Галини похололо всередині. Здавалося, земля пішла з-під ніг.
— Які ще нові власники? Ми з чоловіком щойно купили цю квартиру!
Ріелтор здивовано підняв брови.
Галина довго не могла заспокоїтися після візиту ріелтора. У голові крутились слова: «квартира виставлена на продаж», «власниця — Ковтуненко Олена Вікторівна». Вона не знаходила цьому жодного логічного пояснення.
Толя не відповідав на дзвінки. Телефон Олени був вимкнений. Галина почала шукати хоч якісь документи вдома — договори, чеки, розписки. Та все, що мало стосунок до квартири, було або відсутнє, або надто загальне.
Увечері зателефонувала Ніна.
— Ну як ти? — запитала вона з тривогою.
— Було б добре, якби я спала й усе це наснилося, — гірко всміхнулася Галина. — Сьогодні приходив ріелтор. Сказав, що квартира вже не наша.
— Що?! — Ніна аж завмерла. — Ти бачила документи?
— Так, він показав виписку з реєстру. Власниця — Олена. Сестра мого чоловіка…
— Галино, — голос Ніни став серйозним, — ми повинні діяти. Завтра ж перевіримо всі реєстраційні записи.
— Але ж Толя сказав, що всі документи у нього на роботі, в сейфі…
— Тим більше треба перевірити. Не можна нікому вірити на слово, навіть чоловікові. Вибач, але я так думаю.
Наступного дня вони поїхали розбиратися з квартирою. І саме там усе стало на свої місця — або навпаки, остаточно зруйнувалося. Співробітниця видала офіційну інформацію: квартира була оформлена на Ковтуненко Олену Вікторівну ще під час покупки. У графі «власник» стояло лише її ім’я.
Галина відчула, як у неї підкосились ноги. Вона сіла просто в холі, стискаючи довідку в руках.
— Це була змова, — прошепотіла вона. — Він усе спланував. Ми купували квартиру разом, але оформив він її на сестру.
Ніна сіла поруч і обережно торкнулася її плеча.
— Треба звертатися до юриста. Я знаю надійного адвоката, який займається подібними справами. Не зволікай.
Увечері Галина знову спробувала поговорити з Оленою. Вона не хотіла істерик — лише пояснення.
— Галина, не прикидайся здивованою, — холодно відповіла жінка. — Я просто формалізувала те, що давно належить мені.
— Але ми з Толею купували цю квартиру разом! На наші гроші!
— Згідно з документами — це моя квартира, — сухо відповіла та. — І якщо вам немає куди йти, можете тимчасово залишитися. Але не надовго.
Цієї ночі Галина не спала. У голові крутилися думки, як лавина. Вона згадувала всі роки економії, підтримку батьків, дві роботи, які тягнула, коли Толя був «у скрутному становищі». І найгірше — його зраду. Він віддав їхнє спільне життя іншій. Точніше — продав.
Через п’ять днів Анатолій нарешті повернувся з відрядження. Він навіть не здогадувався, що його чекає вдома. Галина стояла в коридорі з холодним, відстороненим поглядом.
— Ми можемо поговорити? — її голос був спокійним, але крижаний.
— Галя… — Толя розгубився. — Я зараз… роздягнусь…
— Ні, давай одразу. Як ти міг оформити квартиру на Олену? Ми ж купували її разом! За наші з тобою гроші! Мої батьки допомагали!
Він зблід.
— Я… я хотів усе повернути. Були проблеми з боргами. Олена погодилася допомогти, але за умови, що квартира буде на ній. Це було тимчасово. Я думав, що зможу її потім переоформити.
— Тимчасово? Вона вже виставила її на продаж! Ти навіть не попередив мене. Не сказав ні слова.
— Я не хотів, — тихо промовив Толя. — Не хотів втратити все. І тебе теж.
Галина зітхнула.
— Ти вже все втратив, Толю. Я не залишу це просто так.
Наступного дня вона разом із Ніниним знайомим — адвокатом Андрієм — почала збирати матеріали для суду. Довідки, квитанції, свідчення. Усе, що могло підтвердити її внесок у купівлю квартири. Навіть фото, де вона на сьомому місяці в очікуванні дитини з коробками під новими вікнами — тоді вони щойно отримали ключі.
— Це буде непросто, — чесно сказав Андрій. — Але шанс є. Особливо, якщо доведемо, що ви вкладали спільні гроші, і що Олена не брала участі в купівлі.
— Мені вже не страшно, — відповіла Галина. — Я хочу правди. Навіть якщо доведеться пройти через все.
Суд тривав майже пів року. Олена вперто стверджувала, що квартира — її приватна власність. Анатолій спершу уникав явки, а потім написав заяву, де визнав, що оформлення квартири на сестру було фіктивним і продиктоване його фінансовими труднощами. Це стало вирішальним моментом.
Суд ухвалив: квартира підлягає поділу за принципом спільно нажитого майна подружжя, оскільки всі витрати лягли на Галину та Анатолія. Оформлення на Олену було визнано схемою, спрямованою на ухилення від обов’язків перед подружжям.
Квартира повернулась до Галини.
У день, коли вона нарешті отримала витяг із новими даними, вона глибоко вдихнула повітря.
— Ну що, — усміхнулася Ніна, — новосілля?
— Ні, — відповіла Галина, — нове життя.
Вона повернулася додому, зібрала речі Анатолія й залишила їх під дверима. Без сварок, без пояснень. Просто поставила крапку.
Наступного ранку вона прокинулась у тиші, приготувала собі каву, відчинила вікно й вперше за довгий час відчула себе господинею свого майбутнього.
