— Як ти міг допустити таке? Це ж просто блюзнірство! — прошипіла я, ледве стримуючи обурення. Я була в подиві від того, що мій чоловік справді збирається поховати брата без жодного обряду, просто розвіявши його прах під старим дубом у саду
— Не починай, Марусю. Він завжди цього хотів, — спокійно відповів Іван, мій чоловік, хоча в його голосі відчувалося приховане напруження.
— Хотів? Він хотів, щоб його поховали без жодної поваги до традицій, без священика, у такому місці! Я просто не можу цього прийняти! Це неповага до нас усіх, до його родини!
— Повага — це виконати останню волю брата, Марусю. Не роби з цього щось, — сказав він, відвертаючи погляд.
Мого швагра, Сергія, не стало минулого вівторка. Це був для нас усіх неочікуваний момент, адже Сергій був чоловіком, сповненим життя, хай і зі своїми доволі нетиповими поглядами на світ. Він не ходив до церкви і не вірив у все що з тим пов’язано, і це не було секретом для родини. Ми знали, що він мав чітке бачення того, як усе має виглядати після його відходу.
Хоча ми з Іваном люди віруючі й до церкви ходимо регулярно, ми намагалися поважати його вибір. Сергій був Івановою рідною людиною, його молодшим братом, і попри всі розбіжності в поглядах, вони були близькі.
Два тижні тому ми всі зібралися за нашим великим кухонним столом. Сергій, як завжди, жваво розповідав про свої подорожі та нові ідеї. Саме тоді він і обмовився про свої останні побажання.
— Послухайте, — почав він, відсунувши тарілку з пирогом. — Я не хочу жодних релігійних обрядів. Жодного священика. Хочу тиху, світську церемонію. Іван, ти знаєш, де.
Іван, який у цей момент читав новини на планшеті, лише кивнув:
— Знаю, знаю, не хвилюйся.
Я тоді навіть не звернула на це особливої уваги, думала, це просто чергова його ексцентрична ідея, якій не судилося здійснитися. Адже Сергію було лише сорок п’ять.
Коли не стало Сергія, його слова про останню волю пролунали в моїй голові, як дзвін. Іван був дуже засмучений, але, як завжди, зібраний і рішучий. Він одразу взяв на себе всі організаційні моменти.
— Марусю, він залишив мені чіткі інструкції. Ми зробимо все так, як він просив. Світський обряд, і поховання буде не на звичайному цвинтарі.
— Як це не на цвинтарі? — запитала я, відчуваючи, як мене пробирає тремтіння. — А де ж тоді? Наше родинне поховання чекає на нього. Це наша традиція.
— Він не хотів. Пам’ятаєш, він завжди казав, що його місце — ближче до природи. Він хотів, щоб його прах був розвіяний у саду його батьків.
— Розвіяний? Іване, це ж неможливо! Ми живемо в маленькому містечку, у нас усі обряди проходять за усталеними правилами. Це ж… це ж не личить!
— Марусю, припини. Він був моїм братом. І я зроблю так, як він хотів. Його бажання — закон.
Я розуміла, що він горює і тримається за кожне слово брата, але моя душа протестувала. Для мене традиції — це основа, це зв’язок поколінь, це повага до пам’яті. Відсутність священика, молитви, навіть сам факт відмови від звичайного поховання здавалися мені справжнім неподобством.
— Але як ти поясниш це своїй мамі? — спробувала я вплинути на нього через його почуття до матері.
— Мама знала. Сергій з нею про це говорив. Вона прийняла його вибір, хоча їй це й нелегко.
Я відчула, що програю цю боротьбу. Іван був непохитний.
День церемонії видався похмурим, сірим. Прощання відбувалося в орендованому будинку культури. Замість молитов лунала його улюблена класична музика. Були його друзі, які говорили про Сергія як про світлу, нестандартну людину. Усе було на диво гідно, але мені бракувало того, що дає справжнє розраду — віри, надії на вічне життя.
Але справжній подив чекав мене пізніше, коли ми поїхали на те місце, яке обрав Сергій.
Сергій хотів, щоб його прах розвіяли у старому саду його батьків — на ділянці, де колись стояла їхня перша хата, ще до того, як вони переїхали в інший будинок. Зараз це була занедбана, але дуже мальовнича територія. Там росли старі, розлогі яблуні, кущі малини, дикий шипшина. Це місце було справжньою оазою спокою і тиші.
Коли ми приїхали, я побачила, що Іван та кілька найближчих друзів уже стояли біля великого старого дуба. Це було центральне місце цього саду. Навколо дуба Іван акуратно розчистив ділянку, поставив лавку. Усе було зроблено з любов’ю і великою увагою до деталей.
— Ось тут, Марусю, — сказав Іван, підходячи до мене. — Він хотів, щоб ми завжди могли прийти сюди і поговорити з ним. Він не хотів бути замкненим у граніті.
Іван тримав в руках невелику урну, яку він дбайливо привіз. Коли він почав повільно розвіювати прах під цим старим, могутнім дубом, до мене прийшло розуміння всієї ситуації. Мої очі наповнилися сльозами. Але це були не сльози скорботи через відсутність обряду. Це був біль від того, що я бачила, наскільки самотнім був Сергій у своїх поглядах, і як сильно він хотів бути тут, а не на офіційному кладовищі.
— Як ти міг допустити таке? Це ж просто блюзнірство! — прошипіла я тоді.
— Не починай, Марусю. Він завжди цього хотів.
— Хотів? Він хотів, щоб його поховали без жодної поваги до традицій, без священика, у такому місці! Я просто не можу цього прийняти! Це неповага до нас усіх, до його родини!
— Повага — це виконати останню волю брата, Марусю. Не роби з цього трагедії, — відповів він.
Я відійшла від них і попрямувала до маленького струмка, що протікав у кінці саду. Мені здавалося, що я зраджую своїм принципам, своїй вірі, навіть ідучи на цей обряд. Це було місце, не освячене церквою, не визнане громадою. Це було просто — поле, сад, де спочивав мій швагро.
Коли я повернулася, Іван уже стояв один, дивлячись на старий дуб. Я підійшла до нього.
— Я просто боюся, Іване, що люди не зрозуміють, — тихо сказала я.
— Це не має значення, — відповів він. — Важливо те, що зрозуміли ми.
Я ще довго не могла змиритися з цим. Але щоразу, коли ми приїжджали до батьків, я бачила цей сад. Він не був похмурим, як цвинтар. Він був живим, сповненим сонячного світла, запахів трави і яблук. Іван посадив навколо дуба кілька кущів бузку, і коли він зацвітав навесні, це було таке неймовірне видовище, таке торжество життя, що я почала думати інакше.
Я приходила до дуба, сідала на лавку, і мені здавалося, що Сергій десь тут, поруч, у шелесті листя, у співі птахів. Я не молилася за нього тут, як на кладовищі. Я просто згадувала його. І це згадування було на диво світлим.
Одного разу, через пів року, я прийшла сюди сама, щоб просто посидіти. На лавці лежала маленька записка. Це була його колишня колега, яку я бачила на церемонії прощання. Вона написала, що заїжджала, аби принести його улюблені квіти. Вона теж приїздила сюди, як і багато його друзів.
Я зрозуміла, що місце спочинку не має значення. Важлива пам’ять, яка живе в серцях. Іван не зрадив брата, а навпаки, вшанував його волю, дозволивши йому спочивати там, де він почувався найкраще — на лоні природи, під вітами старого дуба, в саду дитинства.
Я досі не вважаю цей обряд правильним з точки зору віри, але я прийняла вибір Сергія. Я більше не відчувала того сильного опору, який був на початку. Це просто інший спосіб пам’ятати, і він не гірший, він просто інакший. Я навчилася приходити сюди і просто відчувати спокій.
А як ви вважаєте, чи варто завжди дотримуватися традицій, навіть якщо це суперечить останній волі людини?
