— Як це — немає грошей? А як же ми будемо виплачувати кредити? Ми ж на тебе розраховували! — сердито сказав батько.
Олена нервово крутилася на дивані, несвідомо перебираючи пальцями шнур від зарядки для ноутбука. Цей вечір видався напруженим: батьки щойно повідомили неприємну новину — накопичені борги змусили їх звернутися до доньки по допомогу.
Батько, худорлявий чоловік п’ятдесяти двох років, потер підборіддя, готуючись до серйозної розмови.
— Олено, розумієш, ми припустилися помилки — набрали купу кредитів, — обережно зізнався він. — Тепер по вуха в боргах.
— А на що ви їх узяли? — вражено перепитала дівчина.
— Мама захотіла нові меблі, зробили ремонт у вітальні та ванній, ще й на відпочинок з’їздили… Одним словом, гроші розлетілися швидше, ніж ми думали, а коли настав час платити — виявилося, що й платити нічим, — зітхнув Олександр Васильович. — Банки вже телефон обірвали, а вчора взагалі “гості” приїжджали…
— Які ще гості? — не зрозуміла Олена, здивована почутим.
— Судові виконавці та колектори. Першим, може, й байдуже — описали меблі та забрали, що вважали за потрібне. А от другі були вкрай незадоволені. Ну як таке може бути? В якому ми столітті живемо? — з обуренням пробурмотів батько. — І тепер ми змушені шукати вихід. Якщо чесно, я був проти того, щоб тебе в це втягувати, але мама настояла — сказала, що маємо тобі все розповісти й попросити допомоги.
Олена зворушено, майже зі сльозами в очах, змахнула руками:
— Тату, як ви могли до такого допустити? Вам давно час було навчитися планувати витрати, відкладати на чорний день. І взагалі, навіщо були ті покупки? І ще й у кредит! Ви хоча б відсотки дивилися?
— Та хто ж на них дивиться, доню, коли бере… — винувато відповів Олександр Васильович.
— Ви ж дорослі люди й повинні нести відповідальність за власні рішення! — обурено випалила дівчина.
— Згоден. Ми вчинили імпульсивно, переоцінили свої можливості. Мама хотіла трохи радості.
Хто ж знав, що так вийде? — зітхнув батько, — Назад дороги немає. Тож вирішили звернутися до тебе.
— У мене немає грошей на покриття ваших боргів, — твердо й із ноткою обурення відповіла Олена.
— Як це — немає? А як же ми тепер? Ми ж на тебе сподівалися… — з образою в голосі пробурмотів Олександр Васильович.
— Я не винна в тому, що ви залізли в кредити. І не зобов’язана їх виплачувати, — обурилася дівчина з щирим нерозумінням, як батько може вважати свою позицію правильною.
Після її слів Олександр Васильович стиснув губи, невдоволено глянувши на доньку.
Олена зітхнула, схрестила руки і суворо подивилась на батьків:
— Через вашу безвідповідальність тепер доведеться від чогось відмовитися. Пропоную радикальне, але логічне рішення: продайте квартиру, придбайте житло скромніше, погасіть усі борги й навчіться жити за можливостями.
Наталія Анатоліївна, яка доти мовчала, втрутилась у розмову:
— Пробач, доню, але ми стільки років прожили у цій квартирі, вклали в неї душу, тут нас усі сусіди знають… Продаж житла для нас неприпустимий. Ні, ми з татом на таке не погодимось, не вмовляй нас.
Олена глянула на матір і, махнувши рукою, пробурчала:
— Ваша сентиментальність не звільняє вас від відповідальності перед кредиторами. Ви ж мали розуміти, що фінансовий безлад завжди призводить до наслідків.
Повисла важка пауза. Батьки обмінялися поглядами, намагаючись знайти вихід. Але нічого до пуття не вигадали. Нарешті Олександр Васильович покашляв і знову заговорив:
— Ні, продавати квартиру ми поки не будемо. Спробуємо якось викрутитися. Якщо ти, звісно, нам допоможеш…
— Я ж уже сказала — у мене немає грошей, — нагадала Олена.
— То хоч візьми кредит і допоможи нам покрити частину боргів, — благально сказала мати, склавши руки, наче школярка.
Олена задумливо стиснула губи. За всі свої тридцять три роки вона жодного разу не брала кредитів. Вона мовчала кілька хвилин, обмірковуючи пропозицію батька. А тоді, погодилася частково підтримати їхню ініціативу:
— Добре, я готова тимчасово вам допомогти. Але в жодні кредити — за жодні гроші — я не полізу! Це для мене табу!
Наталя Анатоліївна з Олександром Васильовичем перезирнулися й невдоволено зсунули брови. Вони сприйняли поведінку доньки як зраду, хоч і не сказали цього вголос. Олена передала їм свої заощадження — сто двадцять тисяч гривень. Та, як з’ясувалося, для батьків цієї суми було замало.
— Сто двадцять? Ти жартуєш? — обурився батько. — У нас борг понад дев’ятсот тисяч…
— Скільки? — перепитала ошелешена дівчина, бо подумала, що ослухалася. — Та ви що? Хіба можна брати таку суму в борг?
— Та ми візьмемо твої гроші, звісно… Але ще б кредитик не завадив, — солодкувато мовила Наталя Анатоліївна й всміхнулася, чим остаточно вивела дочку з себе.
— Я вже сто разів казала: ніяких кредитів! Ви що, в мені Червоний Хрест побачили?! — обурилась Олена. — Я вже й так віддала вам усе, що мала, а вам цього мало… Тепер ще й хочете мене в боргову яму втягнути, щоб самі вилізти з неї! Молодці, батьки, нічого не скажеш!
— Та ясно, зрозуміло все… — зітхнув Олександр Васильович. — Якось будемо викручуватись самі.
Олена нічого не відповіла на колючі слова батька. Вона просто попрощалась і пішла додому. Зрештою батьки таки повернулися до того плану, який першою запропонувала донька. Їм довелося змиритися й зробити рішучий крок — виставити квартиру на продаж.
Покупці знайшлися вже за два тижні. За виручені кошти батьки погасили всі борги й придбали невелику однокімнатну квартиру. Вони, звісно, були не в захваті від переїзду, але іншого виходу в подружжя просто не було.
Хоча ситуацію з кредитами вдалося владнати, у глибині душі мати й батько затаїли образу на Олену. Вони щиро вважали, що донька мала взяти кредити й допомогти їм вибратися з боргової ями. Їх зовсім не хвилювало, з яких доходів Олена потім мала б повертати ці гроші.
— Думаю, цю однушку потім і в спадок їй залишати не варто, — з обуренням буркнула Наталя Анатоліївна. — Їй було байдуже, як ми житимемо. Вона тільки про себе думала…
— Але ж сто двадцять тисяч вона все-таки нам дала, — нагадав дружині Олександр Васильович. — А могла й зовсім нічим не допомогти.
Наталія Анатоліївна сердито зсунула брови, чітко даючи зрозуміти, що не поділяє поглядів чоловіка. Через це стосунки з донькою стали натягнутими.
Минув місяць після вимушеного продажу квартири. Хоч борги були погашені, подружжя не могло звикнути до нової реальності — тісної однокімнатної квартири. Приміщення здавалося задушливим, обстановка — чужою, а район — зовсім не той, до якого вони звикли.
Одного вечора, сидячи на крихітній кухні, Наталія Анатоліївна вирішила відверто поговорити з чоловіком:
— Знаєш, Сашо, наша помилка була не стільки в тратах, скільки в тому, що ми зовсім не думали про наслідки. Потрібно було завчасно планувати, зважувати кожен крок… А ми просто пішли на поводу у своїх бажань.
Чоловік уважно подивився на дружину. Напередодні він і сам розмірковував над тим, чому їхні фінанси так стрімко покотилися в прірву.
— Мабуть, справді, ми зробили велику помилку, повіривши рекламі банків і своїм примхам, — тихо погодився Олександр Васильович.
Настала коротка тиша — тиша розуміння, якого їм так бракувало раніше.
— Думаю, нам треба поновити стосунки з Оленою, визнати свою неправоту й подякувати їй за ту допомогу, яку вона все ж таки надала, — запропонував він.
Дружина трохи вагалася, зважуючи всі «за» і «проти», а потім кивнула:
— Можливо, ти маєш рацію. Давай спробуємо налагодити стосунки.
За тиждень родина знову зібралася разом за сімейною вечерею. Першим заговорив Олександр Васильович:
— Доню, ми хотіли сказати тобі дещо важливе. Те, що сталося нещодавно, — наслідок нашої безпечності та неправильних фінансових рішень. Ти мала рацію: ми повинні були заздалегідь подумати про можливі труднощі. Обіцяю, подібного більше не буде! Також хочемо попросити вибачення за те, що змусили тебе хвилюватися.
У Олени трохи затремтіли кутики губ. Вона розуміла, як важко батькові даються такі слова. Дівчина лагідно всміхнулася й кивнула, показуючи, що приймає їх вибачення.
