Як тільки дідуся не стало в його кабінет увійшли чуть не всі родичі. Всі шушукалися, щось бурно обговорювали, і крутилися біля старовинного сейфу. З розмов я чула, що всі вони були у пошуках документів. Одні єхидно плакали, бо не стало хорошої людини, інші подумки рахували його гроші, а їх було не мало, бо дідусь володів мережею аптек. Поминки також були незабутніми. Але все розсудив підписаний ним заповіт.
– Ти серйозно, Назаре? – голос мами звучав відчайдушно, а я сиділа збоку й намагалася зрозуміти, що ж коїться. – Як можна було ще до похорону обговорювати питання спадку?
– Віко, це зовсім не я затіяв, – виправдовувався тато й крутив у руках свій телефон. – Мені зателефонували наші родичі й почали питати, чи відомо мені, кому дістанеться дідове майно. І я… просто слухав.
Мене звуть Олена, а мої батьки – Вікторія та Назар. Останній тиждень наше життя перетворилося на химеру. Мого дідуся, якого я щиро любила, не стало, він залишив за собою чималенький спадок. Хоч він завжди жив в Україні, його часто називали «поляком», бо мав коріння з Польщі й любив розповідати історії про те, як його дід колись мав крамницю у Кракові. Та головне – дідусь був співзасновником великої мережі аптек, тож мав чималі статки. І от тепер, коли він відійшов, довкола все завертілося, ніби кругообіг грошей затьмарив людям розум.
Поки тато з мамою сперечалися, я згадувала наші розмови з дідусем. Він завжди казав, що головне в житті – це совість і люди, яким ти можеш довіритися. Гроші – тільки інструмент. Можливо, саме тому він умів бачити наскрізь усіх тих, хто залицявся до нього виключно через вигоду. А таких вистачало.
Мій дідусь був людиною, що любила ризик і вміла створювати щось із нуля. Він одружувався тричі. Перша дружина – моя рідна бабуся – вона пішла від нас молодою, і з нею в нього було двоє дітей, зокрема мій батько Назар. Друга дружина пішла від нього з одним із його працівників, а третя… з’явилася зовсім несподівано. Її звали Єва. Вона була молодшою від дідуся ледь не на тридцять років, такою звабливою та надміру простуватою на вигляд. Якщо чесно, в родині її не дуже любили: казали, що вона «не найгостріший прилад у шухляді». Але дідуся це мало бентежило – він зізнавався, що Єва приносить йому радість, і поки він щасливий, то його вибір слід поважати.
Пам’ятаю смішний випадок, коли я була в гостях у діда, десь підлітком. У будинку раптом зникло світло на першому поверсі. Єва, в подиві, вибігла в коридор і почала метушитися.
– Олено, це все через те, що дідусь, мабуть, не сплатив за Інтернет! – заявила вона з великими очима. – Бачиш, він не працює, тому й світла немає!
– Єво… – я насилу втрималася від сміху. – Можливо, це запобіжники вибило?
Я знайшла щиток із пробками, увімкнула їх – і світло повернулося. Єва зніяковіла й промимрила щось на кшталт «А можна було й так, треба ж…» і швиденько щезла з коридору. Оце була ілюстрація того, яка вона трохи дивакувата, зате, мабуть, щира.
Дідусь же говорив завжди прямо, не добираючи словами.
Та повернімося до останніх подій. Дідуся раптово не стало: лягав спати цілком здоровим, а вранці не прокинувся. Усі родичі злетілися, мов круки. У голосах – співчуття й жаль, а в очах – прорахунки. Єва мовчала, очі в неї були заплакані й червоні, вона майже ні з ким не говорила.
Я тоді дивилася, як дядько Олег із дружиною вешталися по дідовому кабінету й щось перешіптувалися біля сейфа. Мене вразило, наскільки відверто вони шукали хоч якісь документи. Це було бридко й образливо щодо пам’яті дідуся.
Похорон минув доволі пишно. Церемонія – зі всіма почестями. Потім відбулися своєрідні поминки вдома, а за тим потрібно було йти до нотаріуса. І ось тут почався справжній «театр абсурду». Уявіть собі невелику кімнатку у нотаріуса, битком набиту родичами: мої батьки, дядьки, тітки, двоюрідні сестри й брати – усі заповзято налаштовані почути, що дісталося їм. Я теж була там, бо такою була остання воля дідуся: аби я обов’язково була присутня.
Нотаріус нервово гортав папери й періодично знімав окуляри, витираючи чоло. Потім зітхнув:
– Це доволі незвичайний заповіт. Зважаючи на чинне законодавство, дідусь Богдан передбачив механізм, щоби уникнути навіть претензій на обов’язкову частку. Основна маса майна переходить до Єви та… Олени, – він кивнув на мене. – Решта родичів спадщини позбавлені.
Поки всі приходили до тями, нотаріус дістав лист, писаний рукою дідуся. Там було зазначено, що він знав про корисливу натуру більшості родичів і розумів їхню штучну любов. Євину відданість і мою щирість вважав єдиними справжніми речами у своєму оточенні. І тому саме нам дісталося все.
Я не стрималася: розреготалася прямо там, у нотаріуса. Не від радості, скоріше – від несподіванки й підтвердження того, що дідусь ніколи не давав себе обманути. Мій тато Назар почервонів, мама стискала його за рукав. Дядько Олег гнівно грюкнув дверима, а тітка ледь не зомліла. Поминки після нотаріуса перетворилися на збіговисько злої на мене рідні. Усі шушукалися, що це несправедливо, що, мовляв, якась «Єва» й підліток (тоді мені було п’ятнадцять), отримали все. Гіркота закипала в кожному, хто сподівався урвати шмат великих статків.
Тепер мені вже двадцять один. Нещодавно я остаточно оформила всі папери, а Єва радо передала мені половину маєтку. Схоже, вона ніколи й не прагнула цієї купи грошей – вона хотіла, щоби її просто любили. Я вирішила відкрити невеличкий благодійний фонд на честь дідуся для допомоги тваринам. Думаю, він би схвалив це рішення, адже завжди хотів, щоб кошти працювали на користь, а не тільки на безкінечні розваги.
Як ви ставитеся до того, що дідусь залишив усе тільки мені та Єві? Чи справедливо це з погляду звичайної моралі? Чи, може, це найкращий спосіб покарати лицемірів? І головне – як би ви вчинили, маючи справу з жадібними родичами, що тільки й чекають нагоди отримати щось без зусиль?
