В’ячеслав виглянув у вікно й зітхнув. Старушки-веселушки розсілися на двох лавках, що стояли якраз біля його під’їзду. Він намагався уникати зустрічі з ними, а особливо — останнім часом. Зараз, коли дачний сезон закінчився, літнім «дівчаткам» робити було нічого, і кістки були перемиті в усіх мешканців двору. Славі діставалося найбільше.
— Як так? Чоловікові скоро сорок, а він не одружений і не був помічений ні з ким!
Щойно бабусі його бачили, одразу ж намагалися дізнатися, коли ж він, нарешті, одружиться, обзаведеться діточками, і чи не хворіє чимось, що жінки за нього не йдуть.
Слава інколи намагався щось пояснити, але його не слухали. Його думка була нецікава, бо в бабусь була своя, непохитна. Послати їх по-людськи він не міг.
По-перше, вони ж не зі зла — от такі вже люди. А по-друге, вони ж його знали ще з пелюшок. Колись йому, як і іншим хлопцям двору, колінка зеленкою мазали, яблуками частували, від розлючених матусь рятували. Але не буде ж він їм пояснювати, що от — не зустрілася та, що… ну не виходить у нього.
А все тому, що одного разу він покохав. Так покохав, що світу не бачив. І нічого доброго з того не вийшло. Часу минуло багато, а серце залишилося випаленим. Ще раз пережити той біль він не був готовий. Слава досі пам’ятав усе: зневагу друзів, розпач своєї дівчини, її родичів, що хотіли його позбутися. Все в минулому. Та бажання лізти знову в цю кашу зникло.
Але бабусям краще нічого не знати, інакше з дому доведеться виходити хіба що через горище.
Слава глянув на годинник. Доведеться їхати автобусом, інакше неодмінно спізниться. Він зібрався з силами й вискочив з квартири.
— Здравствуйте, дівчатка-красуні! Як здоров’ячко? Вибачте, не маю часу — спізнююся!
Він набирав швидкість, але все ж таки встиг почути:
— Славко, та ти куди? Що поспішати-то тобі? Твої пацієнти вже нікуди не спізняться!
Він вдав, що не чує, і майнув до зупинки. На щастя, вдалині вже показався автобус.
Загалом, вже не один рік Слава ходив на роботу пішки. І з роботи теж. Ще давно, коли в його житті все так сталося, він пішов з лікарні й став патологоанатомом. Не хотів бачити людей, не хотів відповідати на запитання, взагалі нічого не хотів. У морзі тихо, можна просто мовчати й робити свою справу. Але було, звісно, важкувато, тому він ходив у будь-яку погоду, дивився на небо, на людей.
Слава пройшов у кінець автобуса. Їхати хвилин п’ятнадцять, не менше, тому можна й присісти, й у віконце подивитися на життя.
На наступній зупинці, щойно автобус рушив, у салоні почав розгорятися скандал. Чоловік спочатку навіть голову повертати не хотів, але потім почув дитячий голосок.
— Та мені потрібно, розумієте? Потрібно! Мені маму потрібно навідати!
Кондукторка впирала руки в боки. Слава завжди їм дивувався. Автобус хитало, підкидало, а вони бігали, навіть не тримаючись за поручні. Ось і зараз — як можна стояти й гойдатися в такт автобусові, коли люди на сидіннях підстрибують?
— А мені яке діло? У вас, циган, ніколи грошей нема! А я потім штраф плати за таких, як ти! Сама плати, кажу тобі, давай плати! Це в таборі своєму можеш зіниці витріщати!
— Тітонько, мені на кладовище потрібно. Ну, будь ласка, не виганяйте мене!
Кондукторка схопила її за руку й заорала:
— Толю, гальмуй! У нас тут заєць!
Автобус різко сіпнув, пасажири заворушилися, але кондукторці саме це й було потрібно. Це була її зоряна година. Вона жваво розвернулася до салону, набрала повні груди повітря й заорала:
— А що не так? Може, хтось із вас хоче оплатити? Чого відвернулися-то?
Слава встав, підійшов, простягнув гроші.
— Ну не можна ж так це ж дитина.
Жінка на секунду розгубилася, але тут же взяла себе в руки.
— Добренький! А потім тобі ці цигани, за яких ти заступаєшся, по башці в темному провулку вдарять — і все заберуть.
Слава не став нічого відповідати, лише повернувся до дівчинки. Дивно — наче й циганка, а наче й не дуже. Очі блакитні. Якби одягнути у нормальний одяг, цілком зійшла б за звичайну, хоч трохи смугляву дівчинку.
— Ходімо, там місця є. Кладовище — це кінцева.
Він сів на своє місце. Дівчинка опустилася поруч, потім простягнула своє рученя й торкнулася його руки.
— Дякую.
— Та було б за що, — слабо усміхнувся він.
Він опустив погляд на її руку й завмер. Ні, не просто завмер, а, можна сказати, скам’янів.
Слава схопився й побіг до виходу, ледь не проїхавши свою зупинку. Хоч чому дивуватися? Те, що він побачив, приголомшило його. На руці у дівчинки була родимка у формі місяця, між великим та вказівним пальцем — така сама, яка була в його найбільшої любові, любові всього його життя.
Христина була циганкою, справжньою, чистокровною. Слава ніколи не міг подумати про себе, що закохається в циганку. Вона сміялася потім, що причарувала його. А це й справді було схоже на чари. Він тоді не бачив і не пам’ятав нічого. А потім почалися проблеми. Він хотів, щоб Христина стала його дружиною. Вона сміялася, казала, що він дурник, і що їй ніколи не дозволять. Славка не вірив.
Христина жила у нього. Він познайомив її зі своєю компанією, але дівчину не прийняли. Слава посварився з усіма друзями. Христина плакала, говорила, що приносить йому лише нещастя. А він не вірив. Не вірив, що вони можуть бути чомусь нещасливі.
Потім з’явилися її родичі, зловили його неподалік від дому, надавали на горіхи й попередили, щоб не намагався шукати Христину. Він не одразу зміг підвестися. Коли зміг, тримаючись за стіни, поспішив додому. Дівчини не було. Усе в квартирі було перевернуто догори дригом. Усе, що можна було зламати, було зламано. А просто на порозі лежав розбитий телефон, який він нещодавно їй купив.
Слава почав пошуки одразу. Звісно, у поліції над ним посміялися, і тоді він почав шукати сам. Розпитував циган на ринку, чіплявся до тих, хто був на вокзалі. На третій день його знову зловили. Страшний циган нахилився над ним і прошипів:
— Тобі ж сказано — забути її! Хочеш жити? Заспокойся. Ти робиш гірше не тільки собі, але й їй.
Опритомнів він у лікарні. Опритомнів і зрозумів — жити він не хоче.
Через місяць чи два до нього підбігло циганя і сунуло йому записку. Там рукою Христини було написано, щоб він не шукав її. Вона вийшла заміж і поїхала в інше місто. От і все. Для нього це був кінець життя. З тих пір він не жив, а просто існував. Ходив на роботу, інколи розмовляв з колегами, заходив до магазину, купував продукти — і все. Не було якихось цілей, не було інтересу. А з моменту зникнення Христини минуло вже майже тринадцять років.
Він намагався забути, намагався не думати, намагався, щоб усе залишилося там, далеко позаду. Інколи навіть вдавалося не згадувати її цілий день, і навіть два — якщо не рахувати ночей.
Зміна пройшла як у тумані. Він жодної секунди не переставав думати про те, що це було. Просто збіг. Або, може, дівчинка — родичка Христини. А навіть якщо й збіг, він повинен запитати, повинен дізнатися, що сталося з Христиною, і чи правда, що вона тоді вийшла заміж. Не вірив він у такі збіги. Це ж не просто родимка, це справжня родова пляма. Відмітина. Христина, бувало, говорила, що такі в усіх жінок по лінії матері.
Наступного дня він знову поїхав на роботу автобусом. Кондуктор впізнала його, підтиснула губи, мовчазно взяла гроші. Потім знову і знову їздив автобусом, але дівчинку більше не зустрічав.
Тоді Слава поїхав на кладовище. Там завжди можна було знайти циганок. За ці роки багато змінилося. І зараз не було таких сімей-кланів, як колись. Цигани якось жили на місці й навіть не крали. Так, правда, звичку не працювати, а жити на подачки, не кинули.
Жінки уважно вислуховували його, кивали й одразу ж говорили, що ніколи циганки з блакитними очима не бачили. Слава вже відчаявся, сів на якийсь пеньок, подумати, що робити далі.
— Гей, ти! Нащо мою онуку шукаєш? Баламутиш тут?
Хтось болюче ткнув його в бік, так що він навіть підстрибнув. Поряд із ним стояла літня циганка. У руці в неї була палиця, на яку та спиралася і якою, мабуть, і ткнула його в бік.
— Онуку? Ця дівчинка — ваша онука?
— Не твоя справа! Ти мені скажи, нащо шукаєш її? Вкрала що, у тебе?
— Та ні, що ви! Я не знаю, як пояснити… Розумієте, у неї на руці родимка… І родимки ці тільки в жінок, ну, матерів, дочок, бабусь. І така сама родимка була ще в однієї людини…
Бабуся уважно подивилася на нього, потім підняла руку. Слава навіть відступив.
— Ви… ви знаєте Христину?
Бабуся зітхнула.
— Ай! Не думала я, що колись зустрінемося, але, мабуть, від долі не втечеш. Ходімо.
Вона розвернулася й пошкандибала, жодної секунди не сумніваючись, що Слава, як теля, піде слідом.
Вони зупинилися біля старенького будиночка.
— Ну, заходь.
Слава зайшов слідом за нею. Назустріч вийшла та сама дівчинка.
— Ой, бабусю, це ж він! Той самий дядько, що заплатив за мене!
— Так, я вже зрозуміла. Гей, доля вона така… Надю, накривай до чаю. Нам з дядьком побалакати треба.
Дівчинка зараз була в звичайному спортивному костюмі. Та й взагалі дуже мало скидалася на циганку. Бабуся подивилася на нього.
— Що, незвично дивитися на циганок без спідниць? Не любить вона цей одяг. Ходить тільки тому, що потрібно так. Гаразд, зараз я тобі все розповім. Може, воно й до кращого що тут.
Слава озирнувся. На стіні був портрет, справжній, гарний, а на ньому — Христина. Він відчув, як йому забракло повітря. Бабуся поклала руку йому на плече.
— Не страждай. Відпусти її. Немає її з нами вже давно.
— Немає?
— Так. Не стало Христини п’ять років тому. Від туги… Від того, що не стало в неї більше серця.
Вони сиділи за столом. Бабуся розповідала, розповідала про те, що коли Христину забрали від нього, то через тиждень видали заміж. Так вирішив її батько. Його тепер теж не було в живих. Через два місяці її з ганьбою привезли додому, побиту, змучену. Виявилося, що вагітна, і не від чоловіка. Батько ледь не відправив на той світ її.
— Я нічого не могла вдіяти. Зі мною взагалі розмова була коротка. Але Христина вижила сама й зберегла вагітність. Батько поїхав жити до старшого сина, а згодом його не стало. Ось така історія. А Христина народила й увесь той час не жила, а існувала. Хотіла я розшукати тебе, але вона заборонила. Казала — ти вже, мабуть, одружений. Псувати тобі життя вона не хотіла.
Слава повільно підвів голову. У голові в нього щось клацнуло.
— Постривайте… постривайте…
Бабуся усміхнулася.
— Дійшло, нарешті? Надя… Надя — моя онучка. Твоя.
— Моя?
— Так. І не схожа вона на циганку. Не тільки зовнішністю, а й взагалі… читати любить. Якусь мову там сама вивчає. Ну, коли таке бувало, щоб цигани вчитися хотіли?
Слава сидів, схиливши голову. У голові стукали молоточки. Бабуся поклала руку йому на плече.
— Ти знаєш що… ти йди додому. Тобі подумати треба, поміркувати, а ми ще побачимося. Я впевнена — побачимося.
Слава йшов до дому, як уві сні.
— Здоров, Славко! Як справи? Коли одружишся? А в твоїх ровесників онуки скоро підуть, а в тебе ще дітей нема!
Слава зупинився біля бабусь, усміхнувся й сказав:
— Є в мене донечка.
Він зайшов у під’їзд, а бабусі так і залишилися сидіти з роззявленими ротами.
Слава вже знав, що робитиме. Він точно знав, що дочка житиме з ним, що він для неї зробить усе. Усе те, що не зміг зробити для Христини. Потрібно було тільки вирішити, як облаштувати кімнату для доньки. Ще раз подумки подякував батькам, що колись купили квартиру із запасом кімнат.
А вранці він стояв біля знайомого будиночка. Було тихо, і якесь передчуття погане було на душі. Слава подумав, що бабуся злякалася, що він захоче забрати доньку, і вивезла її. Він ринув у двері.
Надя була вдома, сиділа біля ліжка бабусі. Слава підійшов. Бабуся була бліда.
— Це добре, що ти все правильно вирішив. Хоч і знала, що ти так вирішиш. Інакше… інакше б мене не звалило. Розумієш, мені вже давно на той світ пора. А от Надя… доля її все на цьому світі тримала. Ну тепер, мабуть, можна вже й не переживати за неї. Ти забирай її. Не хочу, щоб вона все це бачила. Донькам подзвонила, скоро приїдуть, а ти забирай. Не хочу, щоб вони про Надю дізналися. Я ж ховала її весь цей час.
Вона звернулася до дівчинки:
— Ну що, онучко, усе в тебе добре тепер буде. Ти не бійся, він хороший. Це тато твій. Він сам тобі все розповість. Іди з ним і пам’ятай, що я завжди поруч.
Надя підбігла й міцно обняла бабусю, а потім обережно взяла татову руку.
