Як на мене, це дивно. Замість того, щоб піклуватися про своїх онуків, мама витрачає мою майбутню спадщину на власні задоволення.
Все змінилося після відходу дідуся. Вона почала витрачати гроші на масажі, скуповувати сукні у бутіках і навіть зареєструвалася на якомусь сайті.
Я – Уляна, 34-річна бухгалтерка з перманентним дефіцитом сну, двома шибениками-синами та звичкою розкладати життя у таблиці Excel.
Щомісяця ми з чоловіком Степаном відправляємо банку 12 300 грн за кредит на трикімнатку в новобудові біля річки. Тож коли мама Софія, наш домашній «мегасервіс-няня», раптом вирішила стати digital-дівою й філософинею світлого майбутнього після 50, я відчула, ніби у мене забрали останню подушку безпеки.
Матвій, мій старший брат-айтішник, намагається жартувати:
— Сестро, краще хай вона витрачає гроші на масаж, ніж на золоті унітази. Візьмемо попкорн і поспостерігаємо.
Але всередині у нього кипить так само: адже на спільному рахунку лежали 180 000 грн «на освіту внуків», відкладені дідусем. І хоча мама клянеться, що не чіпатиме цих грошей, неприємний присмак тривоги нікуди не дівається.
Суботнього ранку ми з Матвієм зустрічаємося у «Пательні». Там пахне корицею й свіжими круасанами, а бариста Слава уже знає, що мені потрібна подвійна порція еспресо. Я відкриваю ноутбук із таблицею «Бюджет сім’ї 2025» і тицяю пальцем у рядок «Дитячий табір – 9 800 грн».
— Бачиш, Матвію, ці кошти ми планували перелити з дідусевого фонду. А якщо мама почне фінансувати свій курс «Розкріпачена жінка»?
— Вона вже фінансує, — зітхає брат. — У вчорашньому сторіс я помітив чек на 2 350 грн за ароматерапію.
— Отже, час поговорити з нею напряму, — підсумовую. — Без докорів, але й без рожевих окулярів.
У неділю дзвоню мамі:
— Мамо, можна прийти після обіду?
— Звісно, — відповідає бадьоро. — Я якраз печу фокаччу з розмарином.
Відчиняє у джинсовій куртці, м’ятних кросівках і з усмішкою новонародженої весни. На стіні – фото з велопрогулянки: мама у яскравому шоломі, поруч незнайомий чоловік із лукавою посмішкою.
— Це… — починаю.
— Микола. Ми познайомилися в клубі аргентинського танго, — каже вона так, ніби йдеться про давнього сусіда.
Сидимо на кухні, де пахне фокаччею й пачулі. Мама наливає мені чай з лемонграсом. Я вирішую не ходити колами:
— Мамо, діти питають, чому ти більше не ведеш їх у парк. А ми хвилюємося, чи не зникають із рахунку гроші для хлопців.
— Уляно, — каже вона спокійно, — на тому рахунку ще 124 000 грн, я їх не чіпаю. А час… Я зрозуміла, що хочу прожити своє життя, поки маю сили й цікавість.
Вона розповідає, як після похорону відчула порожнечу, почала ходити на сеанси арт-терапії, відкрила для себе танго й марафон «Прокачай себе за 90 днів». Микола – водій трамвая, любитель ранкових пробіжок. Від їхніх розмов про кіно мама ніби розквітла.
Моє обурення стихає, змішане з ревнощами: а як же ми?
— То ти витрачаєш власні заощадження на себе, — кажу я. — А ми?
— Ви дорослі. Я вас люблю, але не можу бути цілодобовим сервісом, — відповідає мама.
— Діти сумують без тебе.
— Тобі неприємно, що я щаслива?
— Мені неприємно, що ти раптом перестала бути з нами, — зізнаюся.
Вона мовчить кілька секунд, потім м’яко торкається моєї руки.
— Я поряд, просто в новій якості. Не «бабця-няня», а жінка, яка показує онукам, що щастя не закінчується після 50.
Тиждень потому повертаюсь до мами віддати ключі від дачі. Чую сміх з вітальні, двері прочинені. Микола жартує:
— Софіє, ти як той трамвай: входиш у поворот на повну, але завжди на рейках.
Мама сміється дзвінко:
— Я хоч уперше на повну.
Я стою у коридорі, розумію, що підслуховую, та не можу зрушити.
— Твої діти звикнуть, — каже Микола. — Вони побачать, як ти світишся.
— Я теж вірю. Їм потрібен приклад, що можна не боятися змін.
Враз у середині тепліє: вона не тікає від нас, вона шукає себе. І, можливо, показує шлях і нам.
Організовуємо сімейну зустріч у мене вдома. Мама приносить контейнер хумусу з паприкою, Матвій – каву то-го, я готую пасту з овочами. Діти з Лего будують космаркет на Марсі.
— Потрібна система, — кажу. — Щоб не було «мамо, рятуй» о першій ночі, але щоб і бабця не зникла.
— Пропоную обмін турботою, — киває мама. — Щовівторка я забираю Марка з гімнастики, у четвер ввечері ходимо всі разом у басейн. А раз на місяць — спільний «день драйву», де не говоримо про кредити й каші.
— Що ж це може бути? — питає Матвій.
— Караоке! — захоплено каже мама.
Ми сміємося, але погоджуємося.
Через місяць помічаю, що мама:
– схудла на 4 кг;
– витратила 3 800 грн на курс фотографії;
– пробігла благодійний півмарафон у Львові, зібравши 7 200 грн на дитячу лікарню;
– з Миколою спланувала на серпень подорож у Закарпаття бюджетом 9 500 грн «на двох і термальні води».
А ми з Матвієм:
– знайшли дитячий табір під Івано-Франківськом зі знижкою 15 %;
– запустили сімейний чат «Підтримка 24/7», де домовляємося про логістику без паніки;
– уперше за два роки сходили з чоловіком у театр, бо мама сама запропонувала посидіти з дітьми.
Проте не все гладко. Шкільний концерт Марка збігається з маминим танго-фестом у Тернополі. Я прошу:
— Мамо, ти потрібна йому зараз.
— Уляно, я вже заплатила 1 400 грн за майстер-клас і броню готелю.
— Концерти бувають раз на рік!
— Моє життя – щодня, — відповідає мама тихо, та твердо.
Я кладу слухавку, сльози душать. Матвій приїздить:
— Поговорімо?
— Про що? Вона спершу обіцяла, а тепер…
— Вона обіцяла нам бути собою. І стає.
Слова брата прорізають образу. Я пригадую, як Марко ночами конструює лего-роботів і каже: «Мамо, не заважай». Чим я краща за маму, коли прошу сина стати зручним?
Настає наш «день драйву». Караоке-бар «Синя кобила» в центрі. Мама з Миколою виступають першими: «Червона рута». Глядачі аплодують, діти кричать «Бабця рок-зірка!». Я в шоці.
Потім мама бере мікрофон:
— У житті є два типи нот: ті, що ми вивчили, і ті, що боїмося взяти. Сьогодні я беру свою неідеальну високу ноту й запрошую вас шукати свою.
У залі стихає. Матвій тихо каже:
— Сестро, здається, це головний спіч року.
Я сміюся крізь сльози: розумію, що так, вона права.
Після караоке я переписую сімейну таблицю: «бабця-няня» змінюється на «бабця-натхнення». Ми з чоловіком вирішуємо найняти бебісітера раз у місяць і влаштовувати собі побачення. Матвій реєструється на курс стретчингу, бо, цитую, «хочу дожити до 40 без хрускоту в колінах».
Діти знімають тікток-відео: бабця шугає скейтпарком на електросамокаті. Відео збирає 14 000 лайків. Марко пишається:
— У мене найкрутіша бабця в класі.
Одного вечора я їду на кладовище, приношу татові соняхи. Сідаю на лаву й тихо кажу:
— Тату, ти б здивувався, як мама змінилася. А я змінююся поруч. Мені все ще лячно, але здається, ми справді стаємо дорослими не тоді, коли народжуємо дітей, а тоді, коли відпускаємо батьків бути собою.
Вітер шелестить листям, наче погоджується.
У липні ми всі разом на даху торгового центру дивимося чеську комедію. На екрані смішні костюми 70-х, довкола мерехтять вогні міста. Мама кутується в плед, Микола подає їй термокухоль із чаєм. Діти обіймають мене й шепочуть:
— Мамо, бабця сказала, що щастя – це коли світить «внутрішня лампочка».
Я усміхаюся: моя лампочка теж світить, хоч і ненадовго згасала від страху.
Вересень. Марко й Андрійко отримують листівки від бабці з термальних вод Закарпаття: «Пам’ятайте: навчання – це не лише підручники, а й пригоди. Шукайте пригоди з розумом». Всередині — фото мами, яка стрибає у басейн, і печатка «Бабця-екстрим».
Я вкладаю листівки у сімейний альбом під назвою «На повну».
Коли мама повертається з подорожі, ми збираємося на її кухні. Вона ставить чайник, я приношу мед.
— Знаєш, — кажу, — я думала, що ми втратимо тебе. А виявилося, що знайшли нову версію мами.
— Я теж боялася втратити вас, — відповідає вона м’яко. — Але зрозуміла: любов не міряється кількістю няньчиного часу. Вона міряється сміливістю бути собою поряд.
Ми обіймаємося довго й тихо.
Сьогодні за вікном теплота. Я відправила черговий платіж у 12 300 грн за кредит і раптом подумала: коли закриємо позику, поїду з мамою на танго-фестиваль у Буенос-Айрес. І нехай діти того дня підуть до школи самі – зателефонують і скажуть, що впоралися. У нас у всіх є право на свою високу ноту.
Дорогі читачі, відкриті запитання для вас:
1. Як ви реагуєте, коли батьки починають жити «для себе», а не заради дітей і внуків?
2. Чи були у вас ситуації, коли доводилося переосмислювати роль старших у сім’ї? Що допомогло прийняти зміни?
3. Де проходить межа між відповідальністю батьків перед дітьми і правом на власні мрії?
4. Яку «високу ноту» ви відкладали «на потім» – і що заважає взяти її вже сьогодні?
Поділіться досвідом – можливо, саме ваша історія стане тим натхненням, яке допоможе комусь увімкнути свою внутрішню лампочку.
