Як ми свекруху заміж видавали
— Олег, ну скільки можна? Я вже не знаю, як нам із твоєю мамою під одним дахом ужитися!
— Настю, я все розумію… Але що робити? Їй зараз нелегко, і поки вона сама не вирішить влаштувати особисте життя…
Я сиділа на нашому старенькому дивані, намагаючись розібратися із власною совістю. З одного боку, не хотілося здаватися безсердечною: моя свекруха, Галина Іванівна, овдовіла два роки тому і досі не могла оговтатися. З іншого боку, ми всі разом жили вже майже рік. У квартирі тісно, а Галина Іванівна ніяк не наважувалася переїхати до своєї сестри чи хоча б у власну квартиру на іншому кінці міста.
— Настюш, не думай, що я нічого не помічаю: ти ходиш по дому, як привид, — винувато додав Олег, зітхнувши.
— Олеже, у нас така квартира, що ліжко ледве вміщується, а твоя мама ще й любить сидіти у нашій кімнаті, коли я збираюся лягти раніше. А у мене ж робота, мені треба відпочивати.
— Я знаю, знаю…
Тут у кімнату зайшла моя сестра Даша — вона прийшла нас провідати.
— Дівчата, чайник гарячий, будете чай? — долинув із кухні голос свекрухи.
— Будемо, Галино Іванівно, дякуємо!
На кухню я зайшла з якимось дивним відчуттям тривоги. З одного боку, свекруха завжди пригощала мене смачними пирогами, в’язала шарфи, коли їй нічим було зайнятися, й охоче допомагала доглядати за квітами, а їх у мене чимало. Але атмосфера була… гнітючою. Постійно хотілося втекти до Даші або подруги й поскаржитися, але я себе стримувала: незручно ж, жінка в роках, треба допомагати.
— Настю, що ти така кисла? — запитала свекруха, дістаючи з шафи печиво.
— Та все нормально, Галино Іванівно, просто трохи втомилася. Я ж допізна в офісі затримуюся.
— Може, тобі якісь вітаміни попити чи на масаж сходити? Я вчора бачила оголошення: «Масаж на дому, якісно й недорого».
— Мені масаж не допоможе, мені простору треба, — буркнула я собі під ніс, але вголос сказала: — Дякую, подумаю.
Даша сиділа за столом, наминаючи печиво й запиваючи його гарячим чаєм. Вона підняла брову й тихенько штурхнула мене ногою під столом — мовляв, заводь розмову, не тягни.
Галино Іванівно, — невпевнено почала я, — а ви не думали якось налагодити особисте життя? Може, у вас на роботі хтось є чи…
— Настю, що за розмови? — Свекруха округлила очі. — Яке ще особисте життя? Я ж вдова!
Даша прочистила горло:
— Та що ви, Галино Іванівно, зараз багато хто знаходить щастя навіть у зрілому віці. А ви жінка квітуча, та й характер у вас бойовий.
Олег, почувши розмову, зайшов до кухні та приєднався:
— Мамо, ну справді, може, тобі було б легше, якби поруч був хтось ще?
І тут я помітила, як свекруха прикусила губу. Здавалося, їй і справді чогось бракує. Але вона швидко взяла себе в руки й почала перекладати печиво у тарілці:
— У мене є дім, ви є — мені цього достатньо.
Я зітхнула. Здавалося, що свекрусі ніяково від самотності, але вона вперто тримається — чи то з почуття обов’язку, чи то через звичку. Треба було щось робити, бо всім навколо ставало дедалі важче.
Наступного дня під час обідньої перерви я зателефонувала Даші.
— Ну що, складаємо план? — одразу випалила вона. — Я навіть знаю кандидатуру. Пам’ятаєш вашого сусіда, дядю Женю?
— Того, що з третього поверху? Який колись у хімчистці працював?
— Ага. Зараз він, здається, підробляє у таксі, живе сам. Кажуть, людина хороша. Може, спробуємо їх познайомити?
Ми вирішили влаштувати так, щоб Галина Іванівна «випадково» зустрілася з дядьком Женею у під’їзді. За нашим планом у нього саме мав зламатися кран, а свекруха ж славиться своїми практичними порадами.
Наступного вечора все було готово. Я стояла біля дверей із пакетом сміття в руках, Олег з таємничим виглядом переглядався зі мною, а Даша удавала, ніби випадково прийшла нас провідати. Насправді ж її місія була в тому, щоб «ненавмисно» запросити Галину Іванівну до дядька Жені під приводом допомогти йому забити цвях.
План звучав безглуздо, але нам уже було не до витонченості.
— Мамо, — покликав Олег, визираючи в коридор, — Даша каже, що у сусіда проблеми з кранами. Може, підкажеш? Ти ж у нас фахівець.
— Який ще фахівець? — буркнула свекруха. — Ладно, зараз візьму розвідний ключ, гляну.
Ми спустилися на третій поверх і подзвонили у двері дядька Жені. Він, як і було домовлено, одразу почав скаржитися:
— Та от, протікає, капосний… Уже всі прокладки перебрав, а воно все тече й тече. Галино Іванівно, якщо ви розумієтесь, буду тільки радий допомозі.
Свекруха важко зітхнула, але я помітила, що всередині неї щось заворушилося — цікавість. Вона пройшла на кухню до дядька Жені, а ми з Олегом залишилися за дверима. Даша ж пішла разом із свекрухою і щось жваво пояснювала, час від часу кидаючи на дядька Женю промовисті погляди, мовляв, «виявляй цікавість до дами!».
За пів години Галина Іванівна вийшла з інструментами в руках.
— Ну, наче полагодили, — сказала вона. — Але кран уже старий, його треба міняти.
Усмішка на обличчі дядька Жені була широкою й щирою.
— Дякую вам! Я б без вас, Галино Іванівно, не впорався. Може, якось зайдете на чай?
— Та ну… чай… — почала свекруха, але замовкла і додала: — Ладно, подивимося.
Ми з Дашею та Олегом переглянулися з надією, що, можливо, крига скресла.
У нашому будинку жила одна персона, яка постійно псувала всім життя — Марина, жінка років п’ятдесяти, яка знала всі плітки, а ще й поклала око на дядька Женю. Тож, щойно вона почула, що Галина Іванівна щось там ремонтувала у нього вдома, одразу кинулася у захист, вирішивши усунути нову «суперницю».
Через два дні після того самого «ремонту» ми з Олегом вийшли з квартири й наткнулися на Марину біля ліфта. Вона метнула у мій бік недобрий погляд й голосно заявила:
— Так що, тепер Галина Іванівна у нас на третьому поверсі господарюватиме? Чи їй чоловіків мало?
Олег скривився:
— Тітко Марино, ну навіщо ці ваші натяки? Людина допомогла, вам-то яке діло?
— А я ні до чого, просто нагадую: у Євгена, взагалі-то, є вибір, не лише Галина Іванівна.
Марина Петрівна гордо рушила сходами, розмахуючи сумкою.
Я зрозуміла, що тепер доведеться жити під її наглядом, бо вона точно не упустить нагоди підколоти. Але найбільше було шкода свекруху: тільки-но вона почала оживати, як уже пішли якісь розмови.
— Олеже, нам потрібен план «Б», — зітхнула я, коли ми зайшли додому.
— Який ще план «Б», Настю? Нехай усе йде, як іде. Якщо у мами й справді щось буде з дядьком Женею, вони самі розберуться.
На тому й зупинилися: ми обережно підштовхували Галину Іванівну до спілкування. Я знаходила приводи, щоб вона то попросила в дядька Жені допомоги з нашими трубами, то запропонувала йому якусь підтримку.
— Галино Іванівно, давайте дядькові Жені зателефонуємо, — казала я з удаваною байдужістю. — Він же просив, якщо що, звертатися. А то у нас ніжка стільця вже на чесному слові тримається, хтось ще гепнеться.
— Настю, ну що ж ви самі не можете стілець полагодити?
— Можемо, але людина, здається, сама хотіла допомогти.
Свекруха глибоко зітхнула, взяла телефон і набрала номер. За хвилину вона вже жваво розмовляла із сусідом. Я помітила, як вона сором’язливо усміхається, і серце радісно стислося: а раптом усе справді вийде?
Та не тут-то було: тітка Марина почала дивні маневри. Вона теж попросила у дядька Жені допомоги — із проводкою. Причому натякала, що Галина Іванівна робить усе «на показ». А щойно свекруха кликала Женю до нас додому, Марина у той самий момент тягнула його до себе, доводячи до повного замішання.
Настав вирішальний день: дядько Женя мав прийти до нас на сімейне свято — день народження Олега. Ми накрили стіл, запросили Дашу, сусідів із майданчика. Галина Іванівна вбралася у свою найкращу голубу сукню. Я бачила, як вона постійно поправляє сукню, й розуміла: хвилюється.
Дядько Женя прийшов із букетом. Було очевидно, що призначені вони не імениннику, бо чоловік просто потиснув руку Олегу й вручив невеликий сувенір у пакетику.
— Галино Іванівно, це вам, — урочисто мовив він, простягаючи квіти.
— Ой, та навіщо! — проте в її очах заграли лукаві вогники.
Ми з Дашею переглянулися: чудово!
Але саме в цей момент у дверях нашої квартири з’явилася Марина Петрівна — незрозуміло як прослизнула без запрошення.
— О, Євгене, і ви тут? — Надто солодко усміхнулася вона. — Як добре! Я якраз вас шукала: у мене там лампочка блимає, дуже заважає!
Я побачила, як в очах свекрухи майнув образливий блиск: вона, мабуть, подумала, що дядько Женя зараз кинеться рятувати Маринині лампочки.
Але він повівся інакше.
— Марино я сьогодні на дні народження у хороших людей. Допоможу, але не зараз.
Він чітко окреслив межі, викликавши у Марини Петрівни бурю емоцій, а у Галини Іванівни — вдячність.
Марина, зрозуміла, що її план провалився, і тихо зникла.
— Молодець, дядьку Жене, — прошепотіла я, коли він повернувся за стіл.
Свято вийшло теплим і душевним. Свекруха розцвіла, жартувала, розповідала історії. Дядько Женя уважно слухав і підтримував бесіду.
Наприкінці вечора, коли гості почали розходитися, я вже збиралася провести дядька Женю до дверей, коли почула їхню розмову:
— Галино Іванівно, якщо хочете, давайте на вихідних підемо в театр? А потім можна й до мене на чай заскочити.
— Ну… можна, звісно, — майже збентежено відповіла свекруха.
— Тоді домовилися.
Я мало не застрибала від радості. Нарешті у Галини Іванівни щось налагоджується, а отже, й у нас з’явиться шанс на спокійніше життя.
І справді, тиждень минув, і свекруха з дядьком Женєю почали більше спілкуватися, гуляли разом у парку. Марина Петрівна ще кілька разів намагалася вставити палиці в колеса, але марно: дядько Женя вже явно обрав Галину Іванівну.
А потім настав той день, коли дядько Женя з’явився у нас під вікнами з величезним букетом. Свекруха стояла на балконі, удавала, що поливає квіти, а сама всюди виглядала. Я почула, як Олег у коридорі сказав:
— Мамо, Женя тебе чекає.
— Іду, іду, — донісся голос із її кімнати.
Коли свекруха вийшла на вулицю, він протягнув їй квіти, щось тихо сказав. Вона, усміхаючись, лише кивала. Я бачила це з вікна і ледь не заплакала від умилення, хоч намагалася тримати себе в руках.
Через кілька місяців ми дізналися, що у Галини Іванівни і дядька Жені все серйозно. В якийсь момент вони оголосили, що збираються одружитися. Ми з Олегом та Дашею одразу ж взялися допомагати готувати невелике свято.
— Настю, дитино, — сказала свекруха, усміхаючись, — ти вибач, що стільки незручностей вам принесла. Дякую, що штовхнули мене до нового життя.
— Галино Іванівно, та ви не уявляєте, як ми за вас раді! — Я й сама вже не приховувала щастя, адже розуміла: їй більше не буде самотньо, а нам, нарешті, вдасться розслабитися.
Врешті-решт справа дійшла до ЗАГСу. Після реєстрації свекруха взяла чоловіка під руку, і вони обоє вийшли з сяючими очима. Свято, хоч і скромне, пройшло на ура.
Так ми й видали мою свекруху заміж. Я, чесно кажучи, раділа: ми врятували Галину Іванівну від смутку та самотності. А заодно й себе від зайвих сварок та конфліктів.
