— Ну що, Лорик, починаємо нове життя? — весело промовив дружині Ігор. — Сподіваюся, тепер у новому будинку в тебе не буде приводу для сліз.
Вона напружено посміхнулася. Останнім часом сльози супроводжували її постійно. І причина для цього була дуже серйозна — несподівано й трагічно обірвалося нове життя, яке лише-но зав’язувалося в ній. Довгоочікувана вагітність закінчилася невдачею. А вони з Ігорем були одружені вже п’ять років, і вона так мріяла про дитину.
Тому зараз, готуючись до переїзду в новий дім, особливої радості вона не відчувала. Адже Лариса думала, що саме по цьому будинку бігатиме їхня мала дитина, а тепер, виходить, житимуть там удвох. Та й взагалі, яка різниця — у новому будинку чи в старій квартирі? І ще одне велике питання: чи буде в них після усього цього дитина?
Але засмучувати чоловіка не хотілося. Тому вона намагалася вдавати, якщо не захоплення, то принаймні залученість у процес пакування, збирала речі й слухняно піддакувала.
Лара й не підозрювала, що саме в цей день розкриються деякі таємниці чоловіка. Адже вона була впевнена, що між ними немає жодних секретів. І справді, зі сторони їхня сім’я здавалася ідеальною, гідною заздрощів.
Сама вона працювала менеджером. Ігор займався бізнесом і досить успішно. Ось і дім зміг купити великий, у хорошому районі. Але це тепер. А все, що знала Лариса про минуле чоловіка та його родину, було те, що батьків його не стало, коли він був ще студентом, потрапивши в якусь дорожню пригоду.
Цих відомостей їй, загалом, вистачало. Вона вважала, що було б жорстоко випитувати в людини подробиці трагедії.
І ось під час зборів у комірчині, у самому дальньому кутку, вона помітила стару коробку, про яку нічого не знала.
— Ігорю, а що це тут? — спитала вона чоловіка. — Тобі це треба? Теж візьмемо?
— Це? — здивувався Ігор, мабуть, і сам забувши про цю коробку. — Та там конспекти, підручники старі. Постав у коридорі, дорогою викину.
Лариса так і зробила, але коли чоловік вийшов, все ж таки відкрила коробку з цікавості — чи немає там чогось потрібного чи цікавого. Зверху справді виявилися підручники та якісь старі записи, але внизу знайшлося дещо цікавіше: кілька старих фотографій і зошит, записи в якому робив явно не чоловік.
На одному зі знімків була зображена усміхнена молода жінка з маленьким хлопчиком на руках. А на звороті був напис: «Синочок і я. Перший день народження Ігоря».
Лариса ніколи раніше не бачила фотографій чоловіка з батьками. Взагалі у нього було мало світлин. Вона якось спитала, чому, а він відповів: «Ой, та що там дивитися на себе в дитинстві, а на фото батьків просто боляче дивитися, тож усе викинув. Знаєш, чоловіки до цього ставляться не так трепетно».
Відповідь була цілком логічна, тож Лариса більше цю тему не підіймала. Але, виявляється, одна фотографія все ж таки збереглася.
Вона відкрила зошит і на першій же сторінці прочитала: «Мій щоденник, моє життя в селі».
Судячи з усього, ці записи вела мати її чоловіка, Марія Данилівна, яка після розлучення переїхала працювати вчителькою в село.
Розгорнувши зошит, Лариса захопилася спогадами жінки, про яку ніколи раніше нічого не знала.
Найсумніші рядки були в кінці: «Приїхав син ненадовго. Каже, соромно йому за мене, за нашу бідність. Сказав, що їде у велике місто будувати нове життя. Просив не писати і не шукати його».
Лара була вражена. Що це значить? Мати Ігоря жива! Просто він не спілкується з нею. Судячи з усього, так воно і було.
Тут повернувся чоловік, побачив її, схилену над зошитом, і розлютився.
— Обов’язково потрібно там ритися? Я ж сказав — старі непотрібні речі!
— Але, Ігорю, це ж твоя мама! Чому ти мені ніколи про неї не розповідав? — намагалася заперечити Лариса.
— Усе, що тобі потрібно знати, я казав. Немає в мене матері. І не лізь не в свою справу. Невже ти не розумієш? Читати чужі щоденники — це неприпустимо.
— Взагалі-то вона мені не чужа. Вона моя свекруха, — намагалася виправдатися Лара.
— Угу. Ти її не знаєш, і краще взагалі ніколи її не знати.
Він вийшов, а Лариса потихеньку дістала зошит, щоб дочитати потім на самоті.
Втім, читати там було вже майже нема чого. Останні рядки буквально розривали серце: «Сьогодні мені 55, ніхто не привітав. Але я ще сподіваюся, що син згадає про мене, хоч би до шістдесятиріччя».
Вона глянула на дату і зрозуміла, що ця подія очікується якраз через два тижні.
«Невже Ігор і цього разу не поїде привітати?» — гірко подумалося їй.
Лара намагалася поговорити з чоловіком про майбутній ювілей, але в результаті ледь не нарвалася на скандал. Він був роздратований і явно не збирався нікого вітати.
Лара образилася, а потім подумала: «Та що я, власне, роблю? Адже я ж не знаю, що у них там сталося. Буває ж і так, що батьки винні в сварках».
Хоч як там не було, сама поїду до неї. І навіть якщо не вдасться дізнатися причину конфлікту, то, принаймні, привітаю, та й просто познайомлюся.
Повідомляти чоловіка про це вона не збиралася. Знала, що реакція його буде дуже негативною, тож просто купила хороший подарунок і поки залишила його вдома. Потім зібралася й попередила чоловіка:
— Ігорю, я на вихідні до подруги поїду в сусіднє містечко. Треба дещо з робочих питань вирішити.
Спочатку він запитав: «Які питання, до якої подруги?» Але по всьому було видно, що від’їзд дружини його не бентежив.
— Ну, треба, так треба.
На щастя, на першій сторінці щоденника виявилася адреса того самого села, і Лара сподівалася, що мати його досі там живе.
Вона сіла у свою машину й поїхала. Шлях, звичайно, був не близький, але в принципі, і не далекий. Лариса була впевнена, що за пару днів встигне, а то й раніше. Адже було незрозуміло, як прийме її свекруха. Раптом та образиться й взагалі розмовляти не захоче.
Однак Лариса добре розуміла, з якою метою їде, тому на виїзді з міста завітала в невеликий магазинчик, щоб купити якихось ласощів та букет квітів. Чи прийме її свекруха — невідомо, але вона зробить, що має.
У магазині Лара розговорилася з молодим чоловіком, який сказав, що він фельдшер швидкої допомоги і якраз їхав із сусіднього села, де був на виклику.
Він допоміг їй вибрати невеликий букетик і спитав, куди вона прямує.
Лариса назвала село, а парубок здивувався.
— Дивно, а до кого ж ви туди? Село те ледь живе. Там лишилися самі старі, та й то на пальцях перелічити, а дорога після дощів розбита. Тож будьте обережні.
Лариса, подякувавши за попередження, поїхала.
І варто було вибратися з міста, дорога й справді виявилася важкою. У результаті до місця призначення вона не дісталася — проколола колесо. Викликати техдопомогу було неможливо — телефон не ловив. Але йти пішки до села теж не варіант: по-перше, невідомо, що станеться з кинутою машиною, а по-друге, по такій дорозі й сама може провалитися в якусь яму.
Залишалося сподіватися лише на попутні машини. Але їх не було. Дорога була абсолютно пустою, і Лариса вже готова була розплакатися від розпачу.
Півгодини вона простояла, безпорадно терзаючи в руках безпорадний у цій ситуації телефон. І раптом показалася якась машина.
Це була старенька «Волга», за кермом якої виявився той самий фельдшер, з яким вона познайомилася в магазині.
— Щось трапилося? — спитав Валерій.
— Ось… — Лариса показала на проколоте колесо. — Півгодини стою, чекаю рятівника. Може, це ви?
— Ну, раз нікого нема, доведеться мені, — засукав рукава молодий чоловік.
І поки він міняв колесо, Лариса вже детально розповіла, куди й до кого вона їде.
— От така непроста ситуація у нас у сім’ї. Намагаюся із власною свекрухою познайомитися, — сказала вона. — А ви її, випадково, не знаєте?
— Швидше за все, мушу знати. Як її звуть?
— Марія Данилівна.
— Ну звісно, це ж легенда! Її тут усі знають. Єдина, хто не кинув сільську школу та дітлахів аж до тих пір, поки школу не закрили. Ну а тепер ще й репетиторством займається, готує дітей до іспитів — кого до випускних, кого до вступних. Сильна жінка. А про сина, а тим більше невістку, я від неї ніколи не чув.
— Не дивно, — зітхнула Лара. — Що вже казати про сина, який її зовсім забув?
Валерій замінив колесо й пояснив, як знайти будинок свекрухи.
Тож досить скоро Лариса вже стукала у двері.
Вона не стала одразу представлятися невісткою. Сказала, що соцпрацівниця і проводить опис мешканців, щоб краще дізнатися про життя та труднощі в глибинці.
Марія Данилівна не здивувалася, запросила її до хати, посадила пити чай з пахучим варенням і з посмішкою сказала:
— Це ви за адресою. У нас тут саме те, що й називається глибинка. А труднощі?.. Які вже там труднощі? Ми тут живемо, усі вже літні, в основному, усі один одного знаємо, тож допомагаємо чим можемо.
«Мила жінка», — подумала Лариса. «Ех, шкода, у мене не було такої вчительки. І як Ігор міг із нею посваритися?»
Вони розговорилися, і раптом у дім, не стукаючи, вбігла заплакана й схвильована дівчинка років восьми.
— Бабусю, допоможіть! Тато зі сходів у сараї впав. Встати не може, нога дуже болить!
— Ох ти ж! Доведеться нам перерватися. Побіжу.
Вона схопила з полиці аптечку.
— Я з вами. Мало що, — сказала Лариса, і вони рвонули до сусіднього будинку.
Там у сараї побачили чоловіка середніх літ, що корчився від болю. Марія Данилівна кинулася до нього.
— Єгоре, що з тобою?
— Ох, Данилівно, ні встати, ні сісти. А дружина, як на зло, до міста поїхала.
Жінки швидко почали надавати йому першу допомогу. Лариса, згадавши навички зі школи, зробила йому шину на ногу й подзвонила Валерію, знаючи, що в нього є рація, по якій можна викликати швидку.
За годину чоловіка зі зламаною ногою відвезли до лікарні. Ну а втомлені жінки повернулися додому.
Марія Данилівна знову поставила чайник.
— Ой, вибачте, довелося вам затриматися через наші проблеми, — зітхнула господиня.
А Лариса, не витримавши, зізналася:
— Та я нікуди не поспішаю. Трохи обманула вас. Я не соцпрацівниця. Я ваша невістка, дружина Ігоря.
Марія Данилівна не здивувалася, не розплакалася, лише сумно усміхнулася і сказала:
— А я ж так і думала, що в серці його ще лишилося щось добре, раз обрав собі в дружини таку чудову дівчину. Бачу я, що з добром ти прийшла.
Вони обнялися, і Лариса сказала:
— Можна в вас залишитися? Ігорю я поки нічого не говорила, скажу, що по роботі затримуюся. А вам тут, схоже, допомога по господарству потрібна. Ми ж познайомимося по-справжньому.
Марія Данилівна не заперечувала, і Лариса справді допомагала, як могла, хоч і не дуже обізнана була в сільському житті — ніколи до того не колола дрова й не носила воду на коромислі.
Але тут їй, як не дивно, допомагав Валерій, який давно жив за містом і тепер часто навідував Марію Данилівну. Спочатку казав, що потрібно стежити за здоров’ям місцевих, а потім знайшлася й інша причина. Він учив Ларису справлятися з сільським побутом.
Тим часом Ігор дедалі більше дивувався через відсутність дружини. Спочатку навіть зрадів свободі, а потім здивувався — чого це її так довго нема? До того ж телефон дружини все частіше був поза зоною доступу.
Відкривши додаток-«шпигун», про який Лара навіть не підозрювала, він з’ясував, що дружина аж ніяк не в якоїсь подруги, а в глухому селі.
Підозри його зростали й міцніли, але вдаватися до якихось дій він не поспішав. У нього було з ким проводити час на власну втіху.
У Ігоря вже давно була коханка.
Тамара, жвава та вродлива дівчина… Тож відсутність дружини була на руку їм обом.
Тим часом Ларисі потрібно було повертатися до міста. Адже вона знала, що незабаром ювілей, і приготувала чудовий сюрприз. Попереджати Ігоря вона не вважала за потрібне — адже за час життя з його матір’ю остаточно розчарувалася в чоловікові.
«Як можна було кинути таку хорошу жінку? До неї ж усе село бігало — і за порадою, і за допомогою, і за щирим словом. А він — рідний син! І за що зрікся рідної матері? Лише за те, що вона бідна? Так, вчителі у сільській школі заробляють небагато, але та повага, якої вони гідні, компенсує все. Та й сина, попри все, вона дуже любила».
У Лариси жевріла надія, що коли вона повернеться додому й розкаже Ігорю все, то він забуде свої претензії, приїде до мами, і вони помиряться.
Отже, Лариса їхала перш за все, по подарунок, але й не знала вона, що й чоловік приготував їй сюрприз.
У підсумку вона застала Ігоря в їхній квартирі з коханкою.
— Як ти міг? — приголомшено вимовила Лариса.
А чоловік нахабно заявив у відповідь:
— Та дуже просто! Ти ж поїхала, кинула мене самого. Думаєш, легко? Ось Томарочка допомагає пережити втрату. Ти б ще й подякувала їй, а не сцени влаштовувала!
Лара зрозуміла — вести цю дурну розмову далі безглуздо. Вона забрала те, заради чого приїхала, і пішла.
— Ти ще про це пошкодуєш! — лише й сказала вона, ковтаючи сльози.
Поки добралася до будинку свекрухи, заспокоїлася. Та й справді — чого так переживати? Чого можна очікувати від людини, яка кинула рідну матір? А в Марії Данилівни через кілька днів день народження — тож краще зайнятися прикрашанням будинку, влаштувати їй справжнє свято.
І цими планами вона поділилася з Валерієм. Той з нею цілком погодився.
— Чудова ідея! Я допоможу. Я теж дуже поважаю Марію Данилівну.
Наступного дня він приїхав зранку, і вони під якимось приводом, відвернувши увагу господині, взялися розвішувати гірлянди, щоб влаштувати справжній сюрприз.
Лара між іншим розповідала про крах свого особистого життя й про те, як співчуває літній матері.
— Так авжеж, долі її не позаздриш, — погодився Валерій. — Одна лишилася на старість. А ще ж є люди, які її щиро люблять, та чомусь бояться у цьому зізнатися.
— Та Ігор нічого не боїться, він просто не хоче, — зітхнула Лариса.
— А я не про нього, — відповів фельдшер. — Знаєте, чого я в цій глуші застряг? За батьком доводиться доглядати. Він хворий. І рішуче відмовляється переїжджати до міста. А я не можу його кинути. Адже він, можна сказати, через мене й захворів — врятував мене з пожежі, а сам серйозно постраждав. Він із молодості був закоханий у Марію Данилівну, та зізнатися все соромився. Потім вона заміж вийшла, сина народила, він теж одружився. У підсумку вона розлучилася, а моєї мами кілька років тому не стало. Ось обоє й самотні. А тепер батько соромиться своєї інвалідності, але продовжує її любити й досі.
— От як? А може, запросити його на свято? — запропонувала Лариса.
— Спробую, та не впевнений, що погодиться. З ним дуже важко домовитися на такі справи.
— А ви, до речі, завжди мріяли стати медиком? — перевела розмова Лара.
— Ні, навіть таких думок не було. Але потім якось опинився на місці транспортної пригоди разом із лікарями швидкої та допомагав рятувати людей. Зрозумів у той момент, що, мабуть, це моє покликання.
Закінчивши прикрашати будинок, вони вийшли на ґанок і просиділи там майже до півночі, розмовляючи. Ділилися один з одним історіями свого життя. І до ранку Лара відчула, що ця майже незнайома людина раптом стала їй ближчою, ніж чоловік за всі роки спільного життя.
Зранку повернулася Марія Данилівна, а потім почали підтягуватися численні гості — майже всі жителі села, і в кожного з них знайшлися теплі слова для ювілярки.
Валерію таки вдалося умовити батька. Андрій Петрович, ніяковіючи, наважився навідати таємне кохання усього свого життя. Лариса ж вручила свій головний подарунок — альбом із відретушованими фотографіями ювілярки, що промальовували увесь її життєвий шлях.
Марія Данилівна, перегортаючи сторінки, де були знімки її молодості, роботи та друзів, буквально сяяла від щастя.
І раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився Ігор. Він приїхав без квітів, без подарунків, і аж ніяк не для того, щоб привітати маму з днем народження. Навпаки, він злісно накинувся і на дружину, і на ювілярку.
— Ігорю, що ти робиш? Це ж свято твоєї мами! — з докором сказала Лара, якій було соромно за чоловіка.
— Вітаю! — з насмішкою вигукнув він. — А ти, Ларо, бачу, теж хочеш стати такою ж невдахою? Щоб у свої 60 святкувати ось так: у напіврозваленій хатині, в оточенні сільських лузерів.
— Навіщо ти взагалі приїхав? Їдь звідси! — ледь не плачучи від досади, викрикнула Лариса.
Тут у Ігоря подзвонив телефон. Дзвонив його начальник, який повідомив, що в офісі провели ревізійну перевірку, яка виявила всі його махінації. Тепер Ігоря було звільнено, а проти нього відкрили кримінальну справу.
Це стало для нього справжнім шоком. Забувши і про матір, і про дружину, він поспішно поїхав до міста, сподіваючись врятувати хоч щось.
Але в нього нічого не вийшло. Довелося давати покази поліції та готуватися до суду. Його коханка, зрозумівши, що чекати більше нічого, втекла, прихопивши ті гроші, які Ігор не встиг перевести.
Лариса, подавши на розлучення і отримавши половину від продажу будинку, вклала кошти у новий проект, над яким почала працювати разом із Валерієм. А незабаром вони одружилися.
Особисте щастя чекало й Марію Данилівну. На ювілеї Андрій Петрович таки наважився зізнатися у своїх почуттях, тож літні люди вирішили зустрічати старість разом.
Втім, Андрій Петрович заперечив, що вони вже старі.
— У 60 усе тільки починається! — сказав він.
Він навіть наважився переїхати до міста, де почав займатися лікувальною фізкультурою, аби відповідати статусу молодого чоловіка.
