Я звикла до того, що свекруха постійно критикує мій стиль, але останнього разу вона перейшла всі межі. Пані Уляна вимагала, щоб я одягалася, як раніше, інакше — говоритиме з Кирилом про наш шлюб. Я знала, що вона не зупиниться
Ніколи б не подумала, що звичайна річ, така як дорога шовкова хустка, може стати предметом суперечок і напруги у стосунках із родичами мого чоловіка. Це не була якась неймовірна розкіш, а просто якісна річ від відомого паризького бренду, яку я придбала на розпродажі. Але для його матері, пані Уляни, ця хустка перетворилася на символ моєї уявної зверхності, ніби я свідомо прагнула підкреслити різницю в нашому фінансовому становищі.
Мене звати Леся, і я щасливо одружена з Кирилом уже п’ять років. Ми познайомилися в Києві, коли я навчалася в університеті, а він уже працював інженером. Наші стосунки розвивалися стрімко, і вже через рік ми вирішили одружитися.
Я завжди знала, що Кирило походить із забезпеченої родини, його батьки, Михайло та Уляна, володіли невеликим, але успішним агробізнесом у регіоні, неподалік від Полтави. Вони жили у великому, гарно облаштованому будинку, і їхній добробут був очевидний, хоча вони ніколи цим не хизувалися. Навпаки, завжди підкреслювали, що всього досягли самі, важкою працею, і цінували в людях скромність.
Моя ж сім’я була звичайнісінькою. Батьки — освітяни. Ми ніколи не бідували, але й зайвих грошей на дорогі забаганки не мали. Я звикла до простих речей, але завжди намагалася виглядати охайно і стильно, обираючи якість, а не кількість. Після весілля ми з Кирилом переїхали до столиці, де взяли квартиру в іпотеку. Ми обоє багато працювали. Кирило отримав підвищення, а я відкрила свою невелику онлайн-крамничку з продажу авторських прикрас. Справи йшли добре, і через кілька років ми змогли дозволити собі ті речі, про які раніше лише мріяли.
Проблеми почалися, коли я почала частіше з’являтися в будинку свекрів із новими, якісними, іноді й брендовими речами. Я не купувала їх щодня, але могла раз на рік дозволити собі щось справді особливе, наприклад, ту саму шовкову хустку, про яку йдеться. Вона була неймовірно красива, з химерним орнаментом, і коштувала чимало, хоча я купила її зі значною знижкою.
Ми з Кирилом приїхали до його батьків на святкування дня народження Михайла, свекра. Я вирішила, що ця хустка ідеально пасуватиме до моєї темно-синьої сукні. Коли ми зайшли в будинок, пані Уляна зустріла нас із привітною, але трохи напруженою усмішкою. Вона сама була одягнена в дорогий, але досить консервативний костюм бежевого кольору.
Після привітань і подарунків, коли ми всі сіли за великий стіл, Уляна звернулася до мене. Її голос був тихий, але пронизливий.
— Лесю, це що за краса у тебе на шиї? — запитала вона, дивлячись прямо на мою хустку.
— О, це моя нова хустка, пані Уляно, — відповіла я, намагаючись зберегти доброзичливий тон. — Я її купила нещодавно, вона мені дуже сподобалася.
— А я бачу. І, мабуть, коштувала вона цілий статок. Здалеку видно, що річ фірмова. Ти знаєш, Лесю, я завжди цінувала твою ощадливість, — промовила свекруха.
— Але ж я купила її з великою знижкою, пані Уляно, — м’яко уточнила я. — І ми з Кирилом зараз можемо собі дозволити час від часу купувати якісні речі.
Вона хитро посміхнулася, і мені стало не по собі.
— Звісно, можете. Це ж не дивно, що ви тепер живете в столиці. Тільки от, Лесю, я прошу тебе про невеличку послугу, — Уляна нахилилася до мене, знизивши голос, ніби говорила щось дуже таємне. — Коли приїжджаєш до нас, чи не могла б ти не одягати такі… такі помітні речі?
Я була приголомшена.
— Пробачте, пані Уляно, але я не розумію. Що саме вас бентежить? — запитала я, відчуваючи, як обличчя починає пашіти.
— Розумієш, дорога, ми ж люди прості. Ми не звикли до такої… демонстративної розкоші. А коли ти входиш сюди у своїй шовковій хустці, яка, я впевнена, коштує більше за мою місячну пенсію, я почуваюся… ніяково. Ніби бідна родичка на власному святі.
— Пані Уляно, але це неправда! — вигукнула я, забувши про обережність. — Ви живете в чудовому будинку, у вас є бізнес. Ви не бідна! Я ніколи не хотіла вас образити!
— Не кричи, Лесю. Я просто прошу. Приїжджай до нас у простих речах. У тому, що ти носила раніше. Ми ж тебе такою полюбили. Навіщо ці зміни? Вони псують нашу родинну атмосферу. Я почуваюся поряд із тобою некомфортно, ніби ти прийшла сюди, щоб похизуватися.
Ситуація була абсурдною. Я ж не привезла до них діамантове кольє чи шубу з рідкісного хутра. Це була лише хустка.
Кирило, який досі мовчав, напружено спостерігаючи за розмовою, втрутився.
— Мамо, ну що ти таке кажеш? Леся має право носити те, що їй подобається і що вона заробила. Це просто хустка, а не образа, — сказав він, намагаючись розрядити обстановку.
— Сину, а ти завжди був такий байдужий до моїх почуттів. Ти ж знаєш, як я не люблю марнославства. Я ж не прошу її викинути ту річ, я прошу не одягати її, коли ми збираємося родиною. А особливо коли приходять наші партнери по бізнесу. Вони ж можуть подумати, що в нас фінансові проблеми, раз моя невістка може дозволити собі таке, а я ходжу в костюмах минулого сезону.
Михайло, який досі тихо слухав, відкашлявся.
— Уляно, не починай. Леся має гарний вигляд. З чиєї це колекції, Лесю? — запитав він, намагаючись перевести тему на щось нейтральне.
Я назвала бренд, і Михайло кивнув із розумінням.
— Це відома якість, Уляно. Не хвилюйся ти так, — спробував він заспокоїти дружину.
Але Уляна вже взяла ініціативу у свої руки.
— Ти мене не розумієш, Михайле. Йдеться про принципи, про повагу. Лесю, я вважаю, ти повинна поважати мої прохання. Або ти свідомо йдеш на конфлікт.
Ця розмова зіпсувала мені весь вечір. Я відчувала себе винною без провини. Після цього випадку ситуація повторювалася. Варто мені було одягнути нове пальто, дорогі шкіряні чоботи чи навіть якісний годинник, Уляна знаходила спосіб висловити своє невдоволення. Вона говорила про скромність, про те, що “люди з грошима так не поводяться”, про те, що я нібито намагаюся її принизити.
Якось, за кілька місяців, ми з Кирилом планували поїздку до Львова і збиралися заїхати до його батьків. Я вже знала, що мені доведеться ретельно продумати свій гардероб, щоб не спровокувати черговий “скандал через марнославство”.
Я сиділа перед шафою, перебираючи речі.
— Кириле, скажи мені чесно. Моя мама справді настільки проти, щоб ти носила красиві, дорогі речі? — спитав він, сідаючи поруч.
— Схоже, що так, — зітхнула я. — Я не розумію, чому. Вони ж заможні люди. Я думала, вона буде рада за нас, що ми досягли успіху.
— Вона звикла, що вона тут “головна”. А ти, мабуть, у її очах перетворилася на якусь суперницю, — розмірковував Кирило.
— Яка ж я суперниця? Я її невістка, дружина її сина! Я її люблю і поважаю, — промовила я.
— Я знаю, Лесю. Спробуй не звертати уваги. Або, може, ти одягнеш щось простіше? Наприклад, ту світлу водолазку, у якій ми зустрічали Новий рік?
— Я б хотіла одягнути моє нове вовняне плаття, Кириле. Воно тепле і елегантне.
— Тоді одягни його. І якщо мама знову почне, я поговорю з нею жорсткіше, — сказав він рішуче.
Я одягла плаття і свій улюблений вінтажний срібний кулон, який мені подарувала моя бабуся. Приїхавши до батьків, я знову зіткнулася з критичним поглядом Уляни.
— Лесю, яке гарне плаття. Напевно, знову коштувало шалених грошей. Навіщо тобі стільки нових речей? Ти ж не модель, щоб щодня змінювати вбрання, — промовила вона, коли ми пили чай.
— Пані Уляно, це просто плаття. Минулого тижня я носила його на роботу, — відповіла я, намагаючись не піддатися на провокацію.
— Але ж ти могла одягнути його знову. Невістко, я бачу, ти мене ігноруєш, — сказала свекруха, її обличчя стало кам’яним. — Я просила тебе бути скромнішою, коли ти в нашому домі.
— Мамо, досить, — сказав Кирило, ставлячи чашку на стіл. — Леся одягає те, що їй подобається. Вона заробляє свої гроші, і має право ними розпоряджатися. Ми приїхали, щоб провести час із вами, а не для того, щоб обговорювати мій одяг.
— Ах, значить, ти на її боці! Ти не поважаєш свою матір, — вигукнула Уляна, і її голос затремтів.
— Я поважаю тебе, мамо, але не поважаю твої безпідставні звинувачення. Леся ніколи не хотіла тебе принизити, — сказав Кирило.
Поведінка свекрухи, яка раніше здавалася мені просто дивною прискіпливістю, тепер була відвертою спробою контролювати мене і створювати напругу. Я не могла зрозуміти, чому їй так важливо, щоб я виглядала як “бідна родичка”, коли насправді це вона була оточена достатком.
Я відчула, що мені необхідно захистити свою гідність.
— Уляно, я не буду з вами сперечатися, — сказала я, підводячись. — Я не купую речі, щоб когось дратувати. Я їх купую для себе, тому що мені це приємно. І я не збираюся приховувати свій успіх чи свій стиль лише тому, що ви почуваєтеся некомфортно. Я поважаю вас як матір мого чоловіка, але вимагаю, щоб ви поважали мій вибір.
Уляна подивилася на мене так, ніби побачила вперше.
— Ти ще й вимоги мені ставиш, — прошепотіла вона, розгублена і ображена.
Ситуація загострилася. Михайло встав і попросив усіх заспокоїтися, але атмосфера була зіпсована. Ми поїхали рано, і всю дорогу в машині панувала напружена тиша. Я відчувала себе виснаженою і ображеною.
Минуло багато часу. Чи змінилася Уляна? Чи змирилася вона з моїм правом на самовираження і незалежність? Чи розуміє вона, що справжнє багатство не в одязі, а у стосунках? Чи зможуть наші родини знайти спільну мову, коли старше покоління так боїться, що молодше стане успішнішим?
Як ви вважаєте, чи варто мені надалі ігнорувати її прохання, чи краще все ж таки піти на поступки заради миру в родині?
