Я зустріла любов у пенсійному віці, але це не подобається сину та невістці. Вони звикли до моєї відданої служби.
Мамо, що це означає? – голос сина пронизав мої думки, коли я якраз зібралася на зустріч із Тарасом.
Він стояв посеред вітальні, а поруч з ним – Світлана, моя невістка. Обоє виглядали серйозними, навіть трохи розгубленими.
– Що саме, Сергію? – спитала я, хоча здогадувалася, до чого йде розмова.
– Ти цілими днями пропадаєш, ми ледве тебе бачимо. Он Світлана хотіла тебе попросити побути з малими, а ти знову зайнята…
Я глибоко зітхнула. Важко пояснити дітям, що, можливо, вперше за довгі роки я знайшла для себе щось більше, ніж турботу про сім’ю.
Все почалося кілька місяців тому, коли я випадково зустріла Тараса у парку. Я гуляла там після важкого дня, коли він підійшов і спитав, чи все зі мною гаразд. Звичайний ввічливий чоловік, але в його словах було стільки тепла, що ми розговорилися. Виявилося, у нас багато спільних інтересів – книги, подорожі, любов до театру.
Того вечора я повернулася додому з дивним відчуттям. Якась легкість, ніби згадала, як це – бути жінкою, а не лише мамою та бабусею.
Ми з Тарасом почали бачитися частіше. Це були прості зустрічі – кав’ярня, прогулянка, вистава у театрі. Я відчувала, як повертається радість. Вперше за довгий час я думала не тільки про те, що приготувати на обід або як допомогти дітям.
Але Сергій і Світлана не розуміли. Вони звикли, що я завжди поруч, готова прийти на допомогу. Я багато років була «мамою, яка виручає», бабусею, яка ніколи не відмовить.
– Мамо, онуки вас люблять і їм потрібна бабуся. Ми на вас розраховуємо, – знову наполягала Світлана.
– І я їх люблю, але ж, діти, хіба я не маю права на своє щастя? Я не залишаю вас, просто. Тарас приносить у моє життя радість.
Їхні обличчя залишалися напруженими. Вони не могли зрозуміти, як це – мати своє життя, коли ти вже бабуся.
Тієї ночі я довго не могла заснути. Чи справді я егоїстка? Чи справді щастя у моєму віці – це примха?
Наступного ранку я прийняла рішення. Я поговорила з Тарасом і пояснила, що хочу знайти баланс. Ми домовилися, що хоча б раз на тиждень я буду повністю присвячувати час родині. Обіди з онуками, ігри, сімейні вечори.
Коли я розповіла про це Сергію, він лише кивнув. – Гаразд, мамо. Ми просто не хочемо втратити тебе.
– Ви не втратите. Але мені важливо бути не тільки мамою. Я – жінка, яка теж хоче бути щасливою.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи маю я право на власне щастя, навіть коли діти потребують мене? Поділіться своєю думкою.
