— Я зрозуміла, що для тебе думка твоєї мами важливіша за мою. Що її бажання вищі за наші плани. І я більше не буду з цим миритися, — слова Катерини прозвучали в тиші кухні як фінальний акорд стосунків, які вже неможливо було склеїти.

— Я зрозуміла, що для тебе думка твоєї мами важливіша за мою. Що її бажання вищі за наші плани. І я більше не буду з цим миритися, — слова Катерини прозвучали в тиші кухні як фінальний акорд стосунків, які вже неможливо було склеїти.

— Микита, де п’ятдесят тисяч гривень?

Катерина стояла посеред передпокою, стискаючи в руці телефон. Її голос звучав напрочуд спокійно, і це лякало Микиту більше, ніж якби вона кричала чи била посуд. Микита завмер, ключі в його руці ще не встигли впасти у фарфорову вазочку на тумбочці. Він подивився на дружину, і щось у холодному блиску її очей змусило його важко ковтнути.

— Які п’ятдесят тисяч? — перепитав він, намагаючись виграти час.

— Ті самі, що я збирала пів року. Ті, що лежали на моїй картці. Ті, що випарувалися сьогодні вдень.

Вона зробила крок ближче. Екран телефону в її руках світився відкритим банківським додатком. Операція. Переказ. Сума — 50 000 грн.

— Катю, почекай…

— Я не почекаю, — вона підняла вільну руку, зупиняючи його на пів слові. — Я дзвонила в банк. Переказ зробили з мого телефону. Того самого, який лежав удома весь день, бо я взяла з собою робочий. Тільки ти мав до нього доступ. Тільки ти міг це зробити.

Микита опустив погляд на свої черевики. Мовчання тягнулося так довго, що Катерина відчула, як усередині все стискається в тугий болючий вузол.

— Я хотів допомогти мамі, — нарешті видушив він із себе.

— Що?

— Вона дзвонила вранці. Плакала. Сказала, що зовсім грошей мало. Новий рік на носі, а в неї навіть на нормальний стіл не вистачить. Я подумав…

— Ти подумав? — голос Катерини почав тремтіти. — Ти не подумав запитати мене? Це були мої гроші, Микито! Мої особисті накопичення!

— Але ти ж заробляєш добре, ми можемо собі дозволити…

Катерина гірко розсміялася.

— Я заробляю добре? Микито, я шість місяців відкладала ці гроші. По тисячі, по дві, іноді по п’ятсот гривень. Я відмовляла собі в дрібницях. Я хотіла, щоб ми з тобою вперше за три роки зустріли Новий рік у тому заміському готелі. Пам’ятаєш, ми бачили рекламу? Ти сам казав, що мрієш туди поїхати.

Микита провів рукою по обличчю, виглядаючи вкрай виснаженим, але Катерина не збиралася його шкодувати.

— Мама знову без грошей залишилася, Катю. Я не міг відмовити.

— А мені ти відмовити міг? — вона зазирнула йому в очі. — Або я в цій сім’ї вже нічого не значу?

— Не кажи так.

— Тоді поясни мені. Поясни, чому мої півроку економії коштують менше, ніж один маніпулятивний дзвінок твоєї мами. Яка точно з голоду не помирає, на вулиці не залишається. Все необхідне у неї є. Комуналку ми їй оплачуємо. Ліки купуємо. Одяг, якісне взуття – теж, коли треба. Треба з’їздити, продуктів купити – без проблем.

Микита відкрив рот, але слова не йшли. Катерина зупинила його, застережливо піднявши долоню.

—  Я розумію, на її пенсію  не разгулятися. Але твоя мати просто не вміє у свої 60 років планувати бюджет. Не вміє заощаджувати. Захотілося купити якусь яскраву дрібничку – вперед! А потім їй на хліб та сосиски не вистачає, за тиждень до пенсії. І так до безкінечності…

Микита знав, що винен. Знав, що треба було запитати. Але голос Олени Романівни в трубці звучав так жалібно, так безпорадно…

— Вона поверне! — сказав він тихо. — Обіцяю, вона поверне гроші.

— Коли?

— Скоро. Їй просто потрібен час.

Катерина повільно кивнула. Вона пройшла на кухню, поклала телефон на стіл і обернулася.

— У тебе є час до кінця тижня. Якщо гроші не повернуться на рахунок — збираєш речі й їдеш жити до своєї мами. А я піду писати заяву на розлучення.

— Катю, ти не можеш так… У неї пенсія чотири тисячі! 

— Можу. І я це зроблю. Бо я втомилася бути на другому місці. І хто сказав, що гроші обов’язково  має повертати Олена Романівна? Не вона ж взяла мій телефон, та зняла всі гроші з картки? Ось. У тебе 7 діб, Микито. І не годиною більше.

Катерина взяла телефон і натиснула швидкий набір. Микита завмер у дверному отворі, не знаючи, чи варто переривати розмову.

— Алло, Олено Романівно? Це Катерина.

Голос свекрухи в трубці прозвучав здивовано, але з відтінком прихованої зверхності.

— Катю? Що сталося?

— Нічого особливого. Просто Микита сьогодні переказав вам 50 000 грн з моєї картки. Я хочу зрозуміти, коли ви плануєте їх повернути.

Настала пауза. Потім у голосі Олени Романівни з’явилася металева нотка.

— Які гроші? Мій син подарував мені гроші на свято. Це його право як сина.

— Олено Романівно, це були не його гроші. Це були мої накопичення, взяті без мого відома.

Свекруха засміялася — звук був неприємний, колючий.

— Спільні? Катю, мила, ти ж працюєш звичайним менеджером. На твою зарплату самій би допомоги просити, а не вимагати щось у матері свого чоловіка.

— Я не вимагаю. Я прошу повернути те, що належить мені.

— Син дав мені гроші з доброї волі. Я їх уже майже всі витратила. На продукти, на подарунки родичам. Чи ти хочеш, щоб я зустріла Новий рік із порожнім столом?

Катерина заплющила очі, рахуючи до десяти.

— Добре. Тоді вам доведеться повернути ці гроші зі своїх власних заощаджень. До кінця тижня. Інакше ваш син повернеться до вас жити. Назавжди.

— Що? — голос Олени Романівни злетів до високих нот. — Ти погрожуєш мені?

— Ні. Я просто ставлю вас до відома. До побачення.

Катерина натиснула «відбій». Її руки тремтіли, але вона не дозволила Микиті побачити цю слабкість. Вона пройшла повз нього в кімнату й зачинила двері, залишивши його наодинці з тишею порожньої кухні.

Наступного дня, 24 грудня, Микита встав рано. Катерина вже пішла на роботу, не залишивши навіть звичного поцілунку. На столі лежала лаконічна записка: «Кава в турці. Залишилося чотири дні».

Микита поїхав до матері. Він сподівався на розуміння, але Олена Романівна зустріла його як героя, що повернувся з війни.

— Заходь, Микито. Я знала, що ти приїдеш після того, як твоя дружина влаштувала мені той допит.

— Мам, нам треба поговорити про гроші.

Олена Романівна сіла у своє улюблене крісло.

— Або про те, як твоя дружина розмовляє зі мною? Я твоя мати. Я тебе народила, виростила. Якщо ти вирішив мені допомогти — це нормально. Це твій синівський обов’язок.

— Мамо, Катя збирала ці гроші пів року. Це було важливо для неї. Вона поставила ультиматум. Якщо гроші не повернуться — вона подає на розлучення.

Олена Романівна випрямилася, її очі звузилися.

— Ось бачиш! Ось яка вона насправді. Маніпулює тобою. Погрожує. І ти ще питаєш, чому я не в захваті від вашого шлюбу? Вона тобі голову морочить. Я подарунок повернути не можу. У мене їх немає. Я частину витратила, частиною –  оплатила собі супутникове телебачення на рік вперед. Все, розмова закінчена.

Того ж вечора Микита зустрівся зі своїм батьком, Віктором Семеновичем. Батько завжди був людиною небагатослівною, але справедливою. Вони сіли в його стару «Тойоту» біля будмайданчика, де працював Микита.

— Олена вчора всім сусідам вуха прожужжала, — почав батько. — Про те, яка в тебе дружина невдячна. Я послухав, а потім зайшов до неї. Микито, ти дорослий чоловік. У тебе своя сім’я. Якщо ти не навчишся ставити межі між матір’ю та дружиною — ти втратиш Катерину. І це буде твоя провина.

— Я просто хотів допомогти…

— Допомагати треба не за рахунок чужих мрій. Ти взяв гроші без дозволу. Це крадіжка, як би ти це не називав.

Батько дістав із кишені конверт.

— Ось. Тут 50 тисяч. Я зняв зі свого рахунку. Збирав рік на нову резину та ремонт двигуна, але це почекає.

— Тату, я не можу взяти.

— Візьмеш. Передаси Катерині. Скажеш, що це від мами. А з Оленою я сам розберуся. Вона мені потім поверне, потихеньку. Коли прийде пенсія. Але запам’ятай: дружина — це твоя опора. Твоя мати виростила тебе, але жити тобі з Катериною. І ти завжди маєш обирати свою жінку.

Микита повернувся додому з надією. Він застав Катерину на кухні.

— Катю, батько приходив. Ось гроші. 50 тисяч. Він сказав, що мама поверне йому пізніше. Я хочу переказати їх тобі прямо зараз.

Катерина відклала книгу. Вона подивилася на конверт, потім на чоловіка.

— Ні.

— Що?

— Я сказала — ні. Дякую твоєму батькові, він чудова людина. Але я не візьму ці гроші.

— Чому? Ми ж можемо забронювати готель, усе буде як раніше!

Катерина підійшла до нього впритул.

— Не буде. Тому що справа вже не в грошах, Микито. Справа в тому, що ти маєш сам усвідомити масштаб свого вчинку. Якщо гроші поверне твій тато, а не ти – нічого не зміниться. Олена Романівна й далі вважатиме, що має право лізти в нашу кишеню. А ти й далі почуватимешся «хорошим сином» за чужий рахунок. Залишилося два дні. Я хочу бачити переказ саме від Олени Романівни. Або від тебе. Або твої речі будуть за дверима.

26 грудня Микита знову поїхав до матері. Цього разу він не просив.

— Мамо, у тебе є час до вечора. Або ти повертаєш гроші Катерині, або я більше не приїжджаю до тебе. Ні на Новий рік, ні на день народження. Ніколи.

— Ти шантажуєш матір? — Олена Романівна зблідла. – У мене їх нема, сказала вже. І, це підло з твого боку – забирати назад подарунок.

— Я просто обираю свою сім’ю. Так, як колись тато обрав тебе.

Увечері того ж дня у двері квартири подзвонили. На порозі стояла свекруха. Вона простягнула Катерині конверт із готівкою.

— Тримай. Твої гроші. Подавися ними!

— Дякую, — коротко відповіла Катерина.

— Нема за що. Але знай: ти найгірша невістка, яку можна уявити. Ти віддаляєш сина від матері.

Катерина спокійно витримала її погляд.

— Я не віддаляю його. Я просто захищаю наш дім. Тепер він у першу чергу мій чоловік, а вже потім — ваш син. І вам доведеться це прийняти.

31 грудня вони все ж таки приїхали в той самий готель. Номер був розкішним: великі вікна з видом на засніжений ліс, камін, величезне ліжко. Все було саме так, як Катерина уявляла у своїх мріях протягом шести місяців економії.

Увечері вони сиділи в ресторані. Грала тиха музика, офіціанти розносили шампанське. Микита намагався бути турботливим, постійно підливав вино, робив компліменти. Але Катерина відчувала дивну порожнечу.

Коли годинник почав відраховувати останні секунди до півночі, вони вийшли на терасу. У небі розсипалися яскраві вогні салютів — золоті, червоні, сині.

— З Новим роком, кохана, — прошепотів Микита, обіймаючи її ззаду.

— З Новим роком, — відповіла вона.

Він притиснув її до себе міцніше, але Катерина зловила себе на думці, що не відчуває звичного тепла. Гроші повернулися. Свято відбулося. Вона перемогла в цій битві за кордони. Але щось хрупке всередині зламалося в той момент, коли він без її відома натиснув кнопку «Переказати».

Довіра — це як той самий фарфор у передпокої. Його можна склеїти, можна затерти тріщини, але він ніколи не буде таким, як раніше. Слід залишається назавжди.

Сніг падав тихо, вкриваючи землю білою ковдрою. Новий рік починався. Вони були разом. Але обоє знали, що тепер між ними завжди стоятиме ця невидима тріщина, холодна й невідворотна, як зимовий вітер.