— У якому сенсі твоя донька тепер житиме з нами, Тарасе? Ти нічого не переплутав? Це ж моя квартира, і тільки я вирішую, кого сюди пускати! — обурилася я.
Я щойно переступила поріг після виснажливого дня в бухгалтерії, де начальник тричі змушував мене переробляти квартальний звіт, а тут такий «сюрприз». Тарас зустрів мене в коридорі, навіть не давши зняти куртку, і ошелешив новиною про переїзд його доньки від першого шлюбу.
— Оксано, давай спокійно все обговоримо, — Тарас спробував забрати пакети, але я різко смикнула руку. — Христині нема куди йти. Її хлопець відмовився з нею жити, сказав, що не утримуватиме її. А вітчим. Чоловік її матері, моєї колишньої.
— Я знаю, хто твоя колишня, — я пройшла на кухню і з гуркотом поставила пакети на стіл. — І що ж сталося в Олени? Невже вона раптом прозріла і зрозуміла, яку панночку виростила?
Тарас потер перенісся — жест, який мене завжди дратував. Так він робив, коли не хотів визнавати очевидне.
— Вони не можуть порозумітись. Олена каже, що втомилася від Христининих витівок і капризів. Дівчинці дев’ятнадцять, вона вчиться в інституті, їй потрібна підтримка.
— Дівчинці? — я пирхнула, знімаючи куртку і вішаючи її на спинку стільця. — Твоїй «дівчинці» скоро двадцять. Вона доросла людина, яка має сама відповідати за своє життя. І якщо навіть рідна мати не витримала її характеру, чому я повинна це терпіти?
Я відкрила холодильник і почала розкладати продукти, різкими рухами висловлюючи своє обурення.
— Оксано, але вона моя донька, — Тарас підійшов ближче, намагаючись зазирнути мені в очі. — Я не можу залишити її на вулиці. Куди їй іти?
— У гуртожиток, на орендовану квартиру, до подруг, — я загинала пальці, перераховуючи варіанти. — Чому це раптом стало моєю проблемою? Ми з тобою три роки разом, і за весь цей час твоя люба Христина приїжджала до нас разів п’ять. І щоразу це було справжнє випробування.
Я пам’ятала кожен візит Христини як важкий сон. Вона поводилася так, ніби їй усі винні — брала без дозволу мої речі, влаштовувала сцени, якщо Тарас відмовлявся виконувати її забаганки.
— Цього разу все буде інакше, — Тарас зробив ще одну спробу. — Я з нею серйозно поговорив. Вона обіцяла поводитися добре, допомагати по дому.
— Вона вже обіцяла. Пам’ятаєш, як минулого разу «допомагала»? — я з силою зачинила дверцята холодильника, аж банки із соліннями задзвеніли. — Вона зламала мій дорогий фен і навіть не вибачилася. Сказала, що це дрібниця, і ти купиш мені новий.
Тарас мовчав, і це мовчання говорило голосніше за слова. Він знав, що я права, але не міг відмовити доньці.
— Коли вона збирається переїжджати? — спитала я, уже здогадуючись, що рішення прийнято без моєї участі.
— У п’ятницю. За три дні, — відповів Тарас, відводячи погляд.
— За три дні? І ти тільки зараз мені про це кажеш? — я відчула, як усе всередині закипає. — Тарасе, ти взагалі розумієш, що робиш? Ти приведеш у мій дім людину, яка мене відверто не поважає, і сподіваєшся, що я буду цьому рада?
— Оксано, це моя донька, — з натиском повторив Тарас, ніби це все пояснювало.
— А я твоя дружина! І це моя квартира, між іншим! — я схрестила руки. — Я не терпітиму цю дівчинуу в своєму домі. Якщо ти так хочеш допомогти доньці, орендуй їй квартиру. Або відправ її назад до матері, хай вчиться бути дорослою.
— Олена сказала, що більше не пустить її на поріг, — Тарас виглядав пригніченим. — А на орендовану квартиру в мене немає грошей. Ти ж знаєш, я все вклав у машину.
— Яку ти купив без моєї згоди, хоча ми домовлялися збирати на ремонт, — нагадала я. — Тарасе, я не дозволю твоїй доньці жити тут. Це моє остаточне рішення.
— Але я вже їй пообіцяв, — тихо сказав Тарас.
Я застигла, усвідомлюючи, що чоловік поставив мене перед фактом, не зваживши на мою думку.
— Тобто ти пообіцяв їй, не спитавши мене? У моїй квартирі? — мій голос став крижаним. — Чудово, Тарасе. Просто чудово.
— Оксано, зрозумій, я не міг їй відмовити, — Тарас потягнувся до мене, але я відступила назад, збільшуючи дистанцію. — Вона плакала в слухавку, казала, що нікому не потрібна.
— І ти, як завжди, повівся на її спектакль, — я увімкнула чайник і відвернулася до вікна. — Скільки разів ми це обговорювали? Христина маніпулює тобою з п’ятнадцяти років. Варто їй захотіти новий телефон чи дорогі чоботи, як вона одразу стає нещасною покинутою дитиною.
Тарас сів на стілець і обхопив голову руками. Було видно, що він сам розуміє — я права, але визнати це означало зрадити доньку.
— Ти несправедлива до неї, — нарешті сказав він. — Христина просто не вміє інакше. Після нашого розлучення з Оленою вона опинилася між двох вогнів. Ми обоє винні, що вона така.
— Ні, Тарасе, — я різко розвернулася. — Не треба цих виправдань. Твоїй доньці скоро двадцять, а вона досі не навчилася елементарної поваги до людей. Пам’ятаєш, як минулого року вона приїхала на вихідні й заявила, що наша спальня тепер її?
— Вона просто пожартувала.
— Вона не жартувала! — відрізала я. — Вона притягла свої речі й розклала їх на моєму ліжку. А коли я обурилася, влаштувала сцену і назвала мене дріб’язковою старою. Мені тоді було сорок два!
Чайник закипів, але я його проігнорувала, продовжуючи розмову із чоловіком.
— А пам’ятаєш, як вона взяла без дозволу мої парфуми — подарунок від тебе на річницю, до речі — і розбила флакон? І навіть не вибачилася! Сказала лише: «Ой, та годі, тато тобі нові купить».
Тарас мовчав, опустивши голову. Я розуміла, що йому, але не могла зупинитися. Три роки я терпіла витівки Христини і малодушність чоловіка, який не міг поставити доньку на місце.
— Тиждень тому вона мені телефонувала, — раптом сказав Тарас.
— Тобі? — здивувалася я. — Чому не мені?
— Бо знала, що ти відмовиш, — чесно зізнався він. — Вона розповіла, що Олена вигнала її після непорозуміння одного. Христина влаштувала вечірку, поки батьки були на дачі. Коли Олена з Олегом повернулися, квартира була перевертом.
— І ти вирішив, що це чудова ідея — пустити таку людину в мій дім? — я втомлено сіла на стілець навпроти. — Тарасе, ти взагалі себе чуєш?
— Я не міг її покинути, — уперто повторив Тарас. — Вона моя донька.
— А я твоя дружина! — вигукнула я. — Твоя родина! Ми з тобою домовлялися приймати важливі рішення разом. Пам’ятаєш? Чи ця умова працює лише коли тобі зручно?
Тарас підняв на мене очі, в яких читалися провина й упертість.
— Я вже дав їй ключі, — тихо зізнався він.
— Що?! — я підскочила, не вірячи своїм вухам. — Ти дав їй ключі від моєї квартири? Без мого дозволу?
— Нашої квартири, — поправив Тарас. — Я тут теж живу.
— Але вона оформлена на мене! І ти прекрасно знаєш чому. Бо твоя колишня відсудила в тебе все під час розлучення, включно з квартирою, яку подарували твої батьки! І тепер ти хочеш пустити в мій дім продовження Олени?
Тарас скочив, на його обличчі промайнув гнів.
— Не смій порівнювати Христину з Оленою! Вона лише дитина!
— Їй дев’ятнадцять, Тарасе! — я не відступала. — Вона не дитина, а доросла жінка, яка має відповідати за свої вчинки!
Ми стояли один навпроти одного, розділені кухонним столом і прірвою нерозуміння. Я бачила, що Тарас не відступить — почуття провини перед донькою, яку він покинув у дитинстві, було сильнішим за здоровий глузд.
— Я забираю в тебе ці ключі, — рішуче сказала я. — А завтра зміню замки. І попереджаю: якщо твоя донька переступить поріг цієї квартири, можеш збирати речі й іти разом із нею.
— Ти не можеш так вчинити, — у голосі Тараса звучав відчай. — Оксано, ми можемо знайти компроміс.
— Який компроміс? Я три роки йшла на компроміси! Три роки терпіла витівки твоєї доньки, її характер і твою бездіяльність! — я відчувала, як до горла підступають сльози, але стрималася. — Пора зробити вибір, Тарасе. Або твоя доросла донька навчиться сама вирішувати свої негаразди, або ти підеш їх вирішувати разом із нею. Але не в моєму домі.
Дзвінок у двері пролунав, коли я розставляла посуд у шафі. Я застигла, стискаючи тарілку. Тараса не було вдома — він поїхав на роботу рано вранці, навіть не поснідавши. Після вчорашньої розмови ми ледве обмінялися кількома фразами.
— Хто там? — спитала я, підійшовши до дверей, хоча вже здогадувалася, хто за ними.
— Це я, Христина! — безтурботний голос падчерки пролунали так, ніби між нами ніколи не було ворожнечі. — Відчиняй, мені тут важко!
Я повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися. Я не збиралася відчиняти, але передчуття підказувало, що дівчина все одно ввійде — із ключами, які дав їй Тарас.
Замок клацнув, і на порозі з’явилася Христина — струнка блондинка з яскравим макіяжем і самовпевненою посмішкою. За нею маячив таксист із двома величезними валізами.
— Привіт, Оксано! — кинула вона, проходячи в квартиру, як господиня. — Куди ці речі нести?
— Нікуди, — я схрестила руки, загороджуючи прохід. — Христино, у нас із твоїм батьком немає домовленості про твій переїзд. Я не давала згоди.
— Але тато сказав, — почала Христина з удаваним здивуванням.
— Мене не цікавить, що сказав твій батько, — перебила я. — Ця квартира належить мені, і я вирішую, хто тут житиме.
Таксист переминався з ноги на ногу, не розуміючи, що відбувається. Христина повернулася до нього з награно милою посмішкою:
— Поставте речі ось тут, у коридорі. Дякую!
Чоловік із полегшенням залишив валізи біля стіни й поспішив піти, отримавши гроші. Христина зачинила двері й повернулася до мене, миттю втративши весь свій шарм:
— Слухай, давай без цих ігор. Тато сказав, що я можу тут жити. Він мій батько, і тільки він вирішує.
— У моїй квартирі вирішую я, — твердо відповіла я. — І я кажу — ти тут не житимеш.
Христина примружилась, оцінюючи мене поглядом:
— Знаєш, Ксеніє Ігорівно, — вона навмисне назвала мене повним ім’ям, знаючи, як це дратує, — тато завжди буде на моєму боці. Я його донька, а ти. Хто? Третя дружина? Думаєш, ти особлива?
— Я його дружина, — спокійно відповіла я, хоча всередині все кипіло. — І я не збираюся з тобою розмовляти. Просто забирай свої речі й іди.
— Куди? — Христина театрально розвела руками. — У мене немає іншого дому!
— Це не моє діло, — я намагалася зберігати спокій. — Ти доросла людина, Христино. Знайди роботу, зніми кімнату. Так роблять дорослі.
— Яка ти добра, — Христина скривилася в посмішці. — Виганяєш доньку свого чоловіка на вулицю. Що, боїшся конкуренції? Думаєш, він вибере тебе, а не мене?
Я всміхнулася — настільки безглуздим був цей випад.
— Йдеться не про вибір, Христино. Йдеться про взаємну повагу. Ти ніколи не поважала ні мене, ні наш із твоїм батьком шлюб. Я не збираюся жити з людиною, яка не цінує елементарних правил пристойності.
Христина раптово скинула маску ворожості й глянула на мене майже благально:
— Послухай, мені справді нікуди йти. Мама не пускає додому, з Максимом ми розійшлися. Я обіцяю, що поводитимуся нормально.
Я майже повірила — настільки щирим здавався цей порив. Але потім згадала всі попередні «обіцянки» цієї дівчини, кожна з яких була порушена.
— Ні, Христино. Я не вірю твоїм обіцянкам.
Обличчя дівчини миттю змінилося, ставши маскою:
— Ось як? Добре. Тоді дочекаюся тата. Подивимося, що він скаже.
Вона демонстративно пройшла до вітальні й плюхнулася на диван, закинувши ноги на журнальний столик. Я лише похитала головою — цей жест був таким знайомим, таким типовим для Христини. Безцеремонність у всьому.
Решта годин до повернення Тараса перетворилися на мовчазне протистояння. Христина сиділа у вітальні, голосно розмовляючи по телефону й коментуючи інтер’єр квартири:
— Ні, ти уявляєш, вони так і не зробили ремонт! Тут усе як у минулому столітті. А ці шпалери, морок!
Я зачинилася на кухні, намагаючись працювати за ноутбуком, але безперервний монолог падчерки заважав зосередитися. Коли в дверному замку повернувся ключ, ми обидві напружилися.
Тарас увійшов до квартири й застиг, побачивши валізи в коридорі та двох жінок, які свердлили його напруженими поглядами.
— Тато! — Христина підскочила з дивана й кинулася до батька. — Твоя дружина виганяє мене! Каже, що я не можу тут залишитися!
Тарас розгублено переводив погляд із доньки на мене, не знаючи, що сказати. Його плечі опустилися, ніби він фізично відчував тягар ситуації, у яку сам себе загнав.
— Оксано, ти обіцяла подумати, — невпевнено почав він.
— Я не обіцяла, — відрізала я. — Я сказала тобі чітко: твоя донька тут не житиме. І тим більше я не давала згоди, щоб вона з’явилася тут без попередження, поки тебе немає вдома.
— Тато, вона просто мене терпіти не може! — Христина майстерно зобразила образу, притискаючись до батьківського плеча. — Я пропонувала їй мир, казала, що допомагатиму по дому, але вона навіть слухати не хоче!
Я різко розсміялася:
— Мир? Допомагати? Христино, ти першим ділом закинула ноги на мій журнальний столик і дві години обговорювала з подругою, який у нас убогий інтер’єр!
— Це неправда! — вигукнула Христина, але її очі метнулися вбік, видаючи брехню.
Тарас відсторонив доньку й пройшов до вітальні, втомлено опустившись у крісло.
— Так не можна, — сказав він. — Треба знайти компроміс.
— Який компроміс? — я стала навпроти. — Тарасе, розплющ очі. Твоя донька не збирається ні з ким рахуватися. Вона прийшла сюди, як у готель — зайняла місце й чекає обслуговування.
— Це несправедливо! — Христина тупнула ногою. — Тато, скажи їй! Я доросла людина, я маю право на нормальне ставлення!
— Саме так, — підхопила я. — Ти доросла людина. І маєш сама вирішувати свої негаразди, а не вішати їх на батька і тим більше на мене.
Тарас сидів, опустивши голову, ніби намагаючись сховатися від цього всього. Його мовчання лише підливало масла у вогонь.
— Вона налаштовує тебе проти мене, — Христина перейшла в наступ. — Від самого початку хотіла відірвати тебе від родини, від мене! А ти піддаєшся, дозволяєш їй командувати!
— Годі! — Тарас раптом підняв голову, і в його погляді читалась втома. — Годі маніпуляцій, Христино. Оксана права — ти поводишся нешанобливо. Ця квартира належить їй, і я не мав права обіцяти тобі, що ти можеш тут жити, не порадившись із нею.
Христина завстигла, не вірячи своїм вухам. Вперше батько наважився заперечити їй, стати на бік дружини.
— Ось як? — її голос став крижаним. — Ти вибираєш цю жінку замість рідної доньки? Зраджуєш власну дитину?
— Я нікого не зраджую, — Тарас встав, підходячи до доньки. — Але ти маєш зрозуміти: світ не крутиться навколо тебе. Ти не можеш завжди отримувати те, що хочеш, лише тому, що ти цього хочеш.
— Знову ти так! — Христина відсахнулася від нього. — Усе життя відкуповувався від мене подарунками, думав, цього досить! А тепер читаєш мені нотації? Та який ти батько?!
Її слова прикро вразили Тараса. Він зблід, але не відступив.
— Я був поганим батьком, — визнав він. — Я не навчив тебе головного — поваги до інших людей. І сам винен, що зараз ти вважаєш весь світ своїм боржником.
Я мовчки спостерігала за цією сценою, розуміючи, скільки коштує Тарасу це визнання, ця розмова з донькою, яку він завжди боявся втратити.
— Не можу бачити вас обох! — Христина схопила сумочку й метнулася до дверей. — Щасливого вам життя! Ти ще пошкодуєш, таточку, коли ця пані виставить тебе звідси так само, як і мене нині!
Вона вискочила з квартири, грюкнувши дверима. Її валізи залишилися в коридорі — німі свідки сімейної сцени.
Тарас опустився на диван, закривши обличчя руками.
— Я все зіпсував, — прошепотів він. — І з нею, і з тобою.
Я підійшла й сіла поруч, не торкаючись його — між нами все ще залишалася невидима стіна нерозуміння.
— Ти зробив правильний вибір, — тихо сказала я. — Можливо, вперше за весь час вашого спілкування. Христина має подорослішати, а це не станеться, якщо ти потуратимеш усім її забаганкам.
— Вона не повернеться, — у голосі Тараса звучала розгубленість. — Тепер вона точно мене забуде.
— Не забуде, — я поклала руку на його плече. — Вона злиться, бо вперше зіткнулася з відмовою. Але коли заспокоїться, можливо, почне розуміти, що світ не зобов’язаний обертатися навколо неї.
Я заспокоїлась, раділа тому, що змогла відстояти свій дім і себе, але, зарано, як виявилось. Першим дзвіночком стало те, що Тарас не оплатив комунальні платежі.
— Грошей немає. – сухо сказав він.
Коли я запитала куди поділись він глянув з-під лоба:
— Не прикидайся, ніби те не розумієш де вони. Зрештою, цей дім і справді не мій. Навіть доньку мою тут не прийняли, то чому я повинен за нього оплачувати.
Потім, мій чоловік припинив купувати продукти і взагалі не дав ні копійки зі своєї зарплатні.
— У мене донька без даху над головою, – сказав, коли я почала обурюватись, – ти думаєш, так просто мені її утримувати? Ну так, тобі ж усе одно, я забув.
Нині я просто не знаю що робити і як бути. Третій місяць ми із чоловіком живемо, як сусіди. Я сама купую продукти оплачую комунальні. Тарас снідає, вечеряє і старанно робить вигляд що ображений. Розмовляє зі мною насилу.
Все частіше виникає думка: А чи потрібен мені цей шлюб? Як думаєте, ця криза мине?
Головна картинка ілюстративна.
