— Я знала, що він кохав її 50 років, але мовчала, щоб зберегти дім. Та тепер, на нашому золотому весіллі, я скажу правду, поки моя сестра дивиться на нього… І ця правда врятує нас усіх.

— Я знала, що він кохав її 50 років, але мовчала, щоб зберегти дім. Та тепер, на нашому золотому весіллі, я скажу правду, поки моя сестра дивиться на нього… І ця правда врятує нас усіх.

Світлана у свої 72 роки виглядала значно молодшою. Статна, з ясними блакитними очима та сивим, акуратно укладеним волоссям. Вона приміряла сукню кольору  фіалки, яку донька Люда вмовила пошити для святкування золотого весілля.

— Мамусю, ти просто красуня, — захоплено сказала Люда.

— 50 років разом, це тобі не жарти, — погодилася Світлана, думаючи про чоловіка, Бориса.

Після примірки мати з донькою зайшли в кафе. Люда розповідала про плани на урочистий вечір, і немов між іншим додала: “І тітка Віра теж приїде”.

Світлана завмерла. Ім’я сестри вдарило, як холодний вітер. Вони не бачилися понад десять років, але тінь їхнього спільного минулого завжди була присутня в домі.

Увечері Світлана готувала улюблені котлети Бориса. Повернувся чоловік.

— Та нащо мені п’ятий костюм? — пробурчав він за вечерею, коли вона наполягла на новій обновці для ювілею.

— 50 років разом, це тобі не жарти. Аби у чому не з’явишся, — наполягала Світлана.

Наступного дня Борис обрав темно-синій костюм.

— Боренько, який же ти гарний у ньому, — сказала Світлана з ніжністю. Вона щиро милувалася ним, незважаючи на все, що було між ними, на той біль, який він колись їй заподіяв.

Увечері Світлана наважилася: 

— Борю, Люда сказала, що Віра приїде на наше свято. Я погодилася.

Тиша здавалася важкою. Борис нічого не відповів, мовчки вийшов із кімнати.

Світлана поринула у спогади. 1973 рік. Вона і Борис — закохані до нестями, капітани шкільних команд. Але в їхньому житті завжди була Віра. Світлана була спокійною, Віра — шаленою, яка прагнула мати все, що було у сестри.

Коли Світлана поїхала навчатися, Борис обіцяв вічне кохання. Але потім Світлана повернулася додому на день раніше і побачила їх: Бориса та Віру, які йшли вулицею, тримаючись за руки.

— Ти кохаєш її? — тільки й запитала Світлана. Борис довго мовчав, потім тихо кивнув.

Це була найгірша зрада в її житті. Вона злягла. Тим часом Віра завагітніла. Але батьки Бориса, не бажаючи ганьби, змусили сина одружитися зі Світланою, пригрозивши позбавити підтримки. Віра, залишившись на самоті, зробила аборт, після якого більше не могла мати дітей. Вона поїхала з містечка.

Світлана ж, незважаючи на біль, прийняла пропозицію Бориса. Вона кохала його і наївно сподівалася, що зможе повернути його любов, хоча знала, що він кохає її сестру.

Віра, залишившись на самоті, пережила аборт, який призвів до того, що вона більше не могла мати дітей. Вона поїхала з містечка. Світлана ж, несподівано для себе, прийняла пропозицію Бориса. Вона кохала його і наївно сподівалася, що зможе повернути його любов, хоча знала, що він кохає її сестру.

Перші роки шлюбу були холодними. Борис був уважним, але відстороненим. Усе змінилося, коли народилися Сергій та Люда. Борис став турботливим батьком і чоловіком. Їхнє життя наповнилося змістом, і в домі оселилося щось, схоже на справжнє щастя. Світлана жодного разу не дорікнула чоловікові минулим, хоча розуміла, що іноді, дивлячись у далечінь, він думає про Віру.

Перші роки шлюбу були холодними. Усе змінилося, коли народилися Сергій та Люда. Борис став турботливим батьком і чоловіком. Їхнє життя наповнилося змістом. Світлана жодного разу не дорікнула йому, навчившись жити з болем, як зі старим шрамом.

Під час традиційного танцю ювілярів Борис раптом прошепотів: 

— Я не любив тебе всі ці 50 років. Але — я ж саме із тобою був більшу частину часу.

Світлана немов скам’яніла. Коли дійшла черга до привітального слова, вона взяла мікрофон.

— Я весь цей час знала, що Борис кохав саме тебе, Віро, — сказала Світлана, дивлячись на сестру. — Ми всі троє знаємо правду. Борю, я вдячна тобі за ці роки, за наших дітей, за твою турботу. Ти дав мені сім’ю. Я прожила життя з коханим чоловіком, і навіть якщо ця любов не була взаємною повною мірою, я вдячна долі за все хороше.

У залі запанувала гробова тиша. Борис зблід. Її слова були не звинуваченням, а звільненням від тягаря.

Після промови Світлана вийшла надвір. За нею вийшла Люда.

— Мамо, невже це правда? Ти кохала його, знаючи, що він любить іншу? — питала донька, плачучи.

— Кохала, кохаю, і буду кохати. Така вже я вродилася, однолюбка, — відповіла Світлана. — Я обрала свою долю сама і не шкодую. У нас є ви, наш дім. Це найголовніше.

Вранці Світлана прокинулася і побачила, що Бориса немає поруч. Вона знайшла його у вітальні. Він сидів із фотоальбомом на колінах і дивився на старі фотографії. Особливо довго його погляд затримувався на знімку, де вони втрьох. Молоді, щасливі, ще не знаючи, як переплетуться їхні долі.

— Пам’ятаєш цей день? — тихо запитав він, показуючи пожовклу фотографію. На ній вони з Вірою сиділи на лавці в парку, а Борис стояв за ними, поклавши руки на плечі обом сестрам.

— Як не пам’ятати? — відповіла Світлана, сідаючи поруч. — Ти тоді єдиний раз звозив нас у міський парк на каруселі. Я ще косу розплела, хотіла покрасуватися, а вітер волосся розтріпав.

Вони сиділи мовчки, перегортаючи сторінки минулого. За кожним знімком своя історія, свій біль, своя радість. 

— Стільки років минуло, а ніби вчора було, — зітхнув Борис. — Старість, вона як стрімка річка. Не встигнеш озирнутися, а життя вже позаду.

Тим часом у Людиній квартирі Віра розповідала племінниці свою версію подій.

— Якби ти знала, Людочко, яке це було кохання. До запаморочення, до тремтіння, до зупинки серця, — згадувала Віра, потягуючи вино. — Ми з Борисом немов створені були одне для одного. Але…

— Але? Але що? Що завадило вам бути разом? — запитувала Люда.

— Його батьки. Вони хотіли для сина іншої нареченої: спокійної, надійної дівчини. Та й твоя мати, вона завжди була така… така правильна. Їй усе легко давалося: і навчання, і хлопці, і інше.

— І ти стала зустрічатися з її хлопцем?

— Так, це було підло, але я не могла інакше. Кохання накрило мене з головою, а потім я завагітніла.

Люда ахнула.

 — І що сталося з дитиною?

— Я зробила аборт , — відповіла Віра, і голос її здригнувся. —  Твоя бабуся, моя мати, сказала, що ця дитина тільки ускладнить усім життя, що у Світлани  з Борисом скоро весілля, і я…

 Віра розридалася. Десятиліття по тому біль втрати ненародженої дитини не вщух.

 — А потім я дізналася, що більше ніколи не зможу мати дітей. Це було моє покарання.

Люда обняла тітку. Вона зрозуміла тепер, чому Віра ніколи не виходила заміж, чому жила так далеко від них, чому в її очах завжди був цей невимовний смуток.

Наступного ранку Світлані зателефонувала Люда: 

— Мамо, тітка Віра хвора. Серйозно хвора. Рак, третя стадія. Вона приїхала попрощатися.

Образа, яку Світлана носила в собі, зникла перед обличчям справжньої біди.

— Привозь її до нас, — сказала вона твердо. — Вона у нас залишиться.

Борис, дізнавшись новину, погодився:

— Нехай приїжджає. Місця вистачить.

Віра була бліда, її краса зів’яла. 

— Проходь, сестро, — сказала Світлана, обіймаючи її. — Тепер усе буде по-іншому.

Одного разу, на початку грудня, Віра сказала сестрі: 

— Вибач, що я зруйнувала твоє життя.

— Ні, Віро, — відповіла Світлана, —  Ти не зруйнувала. Ти зробила моє життя можливим. Ти дала мені шанс бути з чоловіком, якого я кохала, і отримати дітей, яких ти не змогла мати. Ми всі помилялися, але головне, що ми, як би важко не було, залишилися разом, щоб пережити це Різдво.

— Я простила тебе давно, — відповіла Світлана. — Життя у тебе було не солодке, без чоловіка, без дітей. Заплатила сповна за все.

Увечері Світлана, Борис та Віра сіли втрьох. Вони вперше за 50 років відверто поговорили.

— Я любив вас обох, — зізнався Борис. — Але Світлана дала мені сім’ю, дітей, дім. Це справжнє.

Віра заплакала:

— Я теж тебе кохала, Боренько, усе життя. Але я зрозуміла: ти добрий чоловік, Світлана — хороша дружина, а любов і вірність можуть прорости навіть із помилки.

Віра залишилася жити в них. Світлана з головою занурилася в турботу про неї. Вони знову стали сестрами. Борис, звільнившись від таємниці, став м’якшим, читав Вірі книжки, даючи їй те, що не зміг дати 50 років тому: вірність у скрутну хвилину та сім’ю.

На Різдво, 7 січня, Віра, оточена любов’ю, тихо відійшла уві сні.

Через рік, на Різдво, Світлана та Борис стояли біля її могили. Вони несли додому відчуття легкого смутку, але й глибокого спокою.

— Я люблю тебе, Світлано, — сказав Борис, притискаючи її до себе. Цього разу його голос був наповнений не обов’язком, а справжнім, вистражданим почуттям.

— І я тебе, Боренько, — відповіла вона.

Їхні золоті обручки стали символом не юнацької пристрасті, а вірності, яка перемогла час, біль та зраду, знайшовши своє щасливе й заслужене завершення.