Я знала, що Руслан нещасливий у шлюбі, і твердо вірила, що він незабаром покине дружину і вибере мене. На моє запитання: — Ти прийдеш зі мною на вечірку? — він відповів таким ухильним виправданням, що я одразу відчула: його обіцянки були лише хитрою пасткою
Я завжди вірила, що він — мій. І що заради мене Руслан покине дружину. Я була впевнена в наших почуттях, у тому, що ми створені одне для одного. Але він вважав за краще образити мене, змусити почуватися нікчемною, аніж визнати, що між нами було щось більше, ніж просто службовий роман.
Мені було тоді двадцять дев’ять років, і життя здавалося мені безхмарним. Я працювала у великій архітектурній фірмі, мала чудову квартиру і гарне коло друзів. Але по-справжньому я жила лише з однією людиною — Русланом. Він був моїм керівником відділу, високий, завжди ідеально одягнений, із цією своєю фірмовою посмішкою, яка розтоплювала лід. Він був старший за мене на п’ять років, і це додавало йому особливого шарму в моїх очах.
Наші стосунки почалися як невинний флірт під час пізніх робочих вечорів, коли ми лишалися в офісі допізна, обговорюючи проєкти. Поступово розмови ставали відвертішими. Я пам’ятаю той вечір, коли ми вперше залишилися удвох після всіх. Він розробляв складну візуалізацію для нової забудови в передмісті.
— Мирославо, чи не могла б ти подивитися на це свіжим оком? — попросив він, обернувшись на своєму кріслі.
— Звичайно, Руслане. Мені подобається. Тільки тут, — я підійшла до його монітора і показала пальцем на екран. — Освітлення занадто різке. Треба пом’якшити.
Наші погляди зустрілися, і в ту мить я відчула цей електричний розряд. Він нахилився ближче, щоб краще розгледіти те, що я показувала, і його рука випадково торкнулася моєї. Це було так швидко, але я відчула, як моє серце почало прискорено битися.
— Ти маєш рацію, — прошепотів він, і його голос був трохи хрипким. — Ти завжди бачиш такі деталі.
З того дня все змінилося. Наші обіди перетворилися на таємні побачення в затишних кафе, а робочі дзвінки — на довгі, задушевні розмови пізно ввечері. Ми говорили про все: про дитячі мрії, про розчарування, про те, чого прагнемо від життя. Він розповідав мені про свій шлюб із Лесею, який, за його словами, давно перетворився на звичку, про спільну іпотеку і про те, що їх більше нічого не пов’язує, окрім спільного сина, Кирилка.
— Я люблю тебе, Мирославо, — сказав він якось увечері, коли ми сиділи в моїй вітальні, а за вікном ішов лапатий сніг. — Ти повернула мені відчуття життя. З Лесею ми як сусіди. Просто співіснуємо.
Ці слова здавалися мені доказом нашої спільної долі. Я уявляла, як ми розповідаємо всім про наш роман, як починаємо жити разом, облаштовуємо наше гніздечко. Я була така наївна.
Минуло сім місяців. Сім місяців таємних зустрічей, наповнених романтикою, сміхом і обіцянками. Я терпляче чекала, коли він зробить цей вирішальний крок — залишить дружину. Але щоразу, коли я підіймала цю тему, Руслан знаходив нові відмовки. Спочатку — складнощі з сином, потім — невдалий час для поділу майна, далі — його тимчасові фінансові труднощі.
— Дай мені ще трохи часу, кохана. Я не хочу завдавати Кирилу зайвого болю. Він зараз переживає складний період у школі. І потім, розділ майна — це довго і неприємно. Я хочу зробити все максимально цивілізовано, — пояснював він із цим виразом муки на обличчі.
Я вірила. Вірила його кожному слову, виправдовувала його перед собою, переконуючи, що наші стосунки варті очікування. Адже наші почуття були такими справжніми, такими глибокими.
Наближалося тридцятиріччя фірми, і готувався великий корпоратив. Це була нагода, коли всі мали з’явитися зі своїми другими половинками. Я, звісно, сподівалася, що Руслан прийде зі мною, що нарешті він оголосить про наші стосунки. Навіть купила нову сукню — довгу, смарагдового кольору, яка, як я знала, йому дуже подобалася.
За тиждень до свята я набралася сміливості.
— Руслане, — сказала я йому в офісі, коли ми були наодинці. — Ти прийдеш зі мною на вечірку, правда? Як ми й домовлялися.
— Мирославо, — він відвів погляд і почав перекладати папери на столі. — Я подумав, що це, мабуть, не найкраща ідея.
— Чому? — моє серце пропустило удар.
— Ти ж знаєш, як тут усе влаштовано. Плітки, розмови. Якщо ми з’явимося разом, це одразу спричинить фурор. А я цього не хочу. Поки що.
— Але ж ти сказав, що скоро все зміниться! Ти говорив про наше спільне майбутнє! — я відчула, як мої очі наповнюються слізьми.
— Я сказав, що зміниться. І так буде. Просто не зараз. Для пристойності я маю прийти з Лесею. Це ж ювілей фірми. Не хочу, щоб керівництво бачило якісь непорозуміння в моєму особистому житті. Ти ж розумієш. Це робочий момент.
— Робочий момент? А наші сім місяців — це теж робочий момент?
Він підійшов до мене, поклав руки мені на плечі й подивився прямо в очі.
— Припини, Мирославо. Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся. Це лише питання часу. Просто почекай трохи. Ти ж не хочеш мені зашкодити?
Я відчула себе ображеною, але знову погодилася. Його слова, його дотик — усе це було для мене як наркотик. Я вирішила, що піду на корпоратив сама. Мені хотілося, щоб він бачив, що я теж можу бути самостійною і щасливою без нього.
День вечірки. Я була неймовірно гарною. Смарагдова сукня пасувала мені ідеально. Я прийшла пізно, щоб привернути увагу, і одразу побачила Руслана. Він стояв біля сцени, сміявся, а поруч із ним була Леся. Вона була в чорній класичній сукні, волосся гарно укладене, посміхалася. Вони виглядали як ідеальна пара, а я — як третє зайве.
Я трималася. Розмовляла з колегами, жартувала, пила шампанське. Але весь час відчувала його погляд на собі. Нарешті він підійшов. Був сам.
— Ти маєш неперевершений вигляд, Мирославо. Цей колір тобі дуже пасує, — сказав він, посміхаючись.
— Дякую. Я знаю, — відповіла я, намагаючись зберегти незворушний вигляд.
— Послухай. Я хотів сказати. Леся дуже рада, що ти тут.
— Вона знає? — мені здалося, що світ завалився.
— Що знає? — Руслан здивовано звів брови. — Про що ти? Вона питала, як тобі вдалося так швидко зробити візуалізацію для останнього проєкту. Сказала, що ти справді талановита.
У його словах не було жодного натяку на те, що він щось розповів дружині. Я відчула неймовірне полегшення, але воно швидко змінилося гіркотою. Він прийшов, щоб поговорити зі мною про роботу?
— Я маю йти. Леся мене чекає, — сказав він за кілька хвилин. — Гарного вечора.
І він пішов. До неї.
Я почувалася розбитою. У той момент я зрозуміла, що була для нього лише розвагою, способом скрасити рутину, і не більше. Усі його обіцянки, усі наші зустрічі — усе це було неправдою.
Наступного дня в офісі Руслан поводився так, ніби нічого не сталося. Як завжди, був професійний, ввічливий, але холодний. Я не могла це терпіти. Я зайшла до нього в кабінет і зачинила двері.
— Руслане, нам треба поговорити. Нарешті.
— Мирославо, я зараз зайнятий. У мене нарада за десять хвилин.
— Ти казав, що любиш мене. Ти обіцяв, що ми будемо разом!
— Я, можливо, був не зовсім коректним. Мирославо, ти чудова дівчина, і мені було дуже приємно проводити з тобою час, але ти ж розумієш, що наші стосунки… вони не мали майбутнього. Це був просто флірт. Легка інтрижка на роботі. Що ти собі надумала?
— Інтрижка? Сім місяців! Ти присягався мені у почуттях!
Він посміхнувся, і ця посмішка була найжорстокішою річчю, яку я бачила.
— Мирославо, ми дорослі люди. Ти ж не думала серйозно, що я залишу дружину і сина заради… емоційної дівчини з роботи? Ти просто захопилася. Мені прикро, якщо ти сприйняла наші стосунки за щось більше, ніж вони були насправді.
Я відчула, як моє тіло затремтіло. Це слово пролунало в моїй голові, заглушаючи все інше. Він образив мене, виставив наївною.
— Зрозуміло. Дякую за чесність, Руслане. Бажаю успіхів у вашому “ідеальному” шлюбі, — я ледь стримувала свій голос.
Я вийшла з його кабінету, і того ж дня написала заяву про звільнення. Я не могла більше там працювати, бачити його обличчя, дихати з ним одним повітрям. Я мала почати нове життя, без нього і без цієї фірми. Мої друзі не розуміли, що сталося. Вони казали, що я вчинила імпульсивно, що втрачаю чудову роботу.
— Ти маєш боротися, Мирославо! Не дозволяй йому зруйнувати твоє життя! — казала моя подруга Олена.
— За що боротися, Олено? За місце під сонцем поруч із чоловіком, який вважає мене емоційною і не розумною? Ні. Я більше не хочу, щоб зі мною так чинили, — відповіла я.
Я змінила номер телефону, переїхала в інший район міста. Усе, що було пов’язано з ним, я рішуче викинула зі свого життя. Це був складний період, наповнений самотністю і гірким усвідомленням того, як сильно я помилялася.
Кожен день був боротьбою з бажанням зателефонувати йому, почути його голос, дізнатися, чи шкодує він. Але я трималася. Я почала працювати в маленькій, але дуже амбітній студії. Почала вивчати іспанську мову, про яку давно мріяла. Моє життя поволі почало набувати нового сенсу, але ця дірка від його зради залишилася.
Іноді я бачу його фотографії в соціальних мережах, де вони з Лесею і Кирилом виглядають як ідеальна сім’я. Мені стає сумно, але вже не так боляче. Я знаю, що він ніколи не буде таким щасливим, яким міг би бути зі мною, бо він обрав комфорт і звичку замість справжніх почуттів.
Я зрозуміла, що справжня гідність — це не боротьба за чиюсь увагу, а вміння піти, коли тебе не цінують. Моє життя тільки починається. Я вже не та наївна дівчина, яка вірила кожному його слову.
Тепер я — сильна жінка, яка знає собі ціну. Але навіть попри все, я не можу забути його слів. Чи справді те, що було між нами, було лише інтрижкою? Чи він просто не наважився на зміни, і йому було простіше мене образити, щоб виправдати свою слабкість перед собою?
А як ви вважаєте, чи він справді нічого до мене не відчував, чи просто побоявся змінити своє комфортне життя заради нас?
