Я знала, що Леся Петрівна обов’язково проведе свій фірмовий огляд, а Віктор, як завжди, відмовився навіть винести сміття, посилаючись на свою роботу. — Ти маєш бути опорою, а не просто лежати, — ці слова свекрухи, сказані вже не мені, а синові, стали повним подивом для нас обох
Я завжди уявляла сімейне життя інакше. Мені здавалося, що ми з чоловіком, Віктором, будемо разом будувати наше затишне гніздечко, разом долати виклики і ділитимемо обов’язки. Натомість, наш побут перетворився на його зону комфорту, а мою — на поле битви.
Він воліє цілими днями сидіти за комп’ютером, занурений у світ ігор чи перегляду якихось серіалів, а я тим часом мушу сама поратися з усім: від щоденного прибирання двокімнатної квартири до готування, прання і догляду за нашою трирічною донечкою, Анною. І найприкріше те, що Віктор навіть не приховує свого небажання допомогти, вважаючи, що це — виключно жіноча справа.
На початку нашого спільного життя, ще коли ми тільки-но одружилися і орендували маленьку студію в Києві, я справді могла впоратися з усім. У нас не було дітей, роботи займали багато часу, і ми рідко бували вдома. Проте, коли ми переїхали до власної квартири у Рівному, і народилася Аня, ситуація кардинально змінилася. Моя втома зростала пропорційно до кількості розкиданих ним шкарпеток і немитого посуду. Я не раз намагалася говорити з ним про це.
— Вікторе, ну ти ж бачиш, я цілий день з дитиною, готую, прибираю, — почала я одного вечора, коли він вкотре відмовився винести сміття, посилаючись на те, що зараз «найважливіший момент» у його грі.
— Ольго, це ж не завод, ти ж вдома сидиш, — відповів він, не відриваючи погляду від екрана. — Що там такого важкого? Три години і все чисто.
— Три години? А годування, а прогулянка, а ігри? Ти хоч раз спробуй сам посидіти з нею, поки я хоча б спокійно скупаюся!
— Ти драматизуєш. Ти ж дружина, мати. Це твої обов’язки. Моє завдання — працювати і забезпечувати. А я працюю, ти ж знаєш.
Його слова завжди обпікали, адже я теж працювала — віддалено, консультантом, хоч і не повний день. Але мій дохід він чомусь вважав «кишеньковими грошима», а не повноцінним внеском у бюджет.
Останньою краплею стало те, що наступного тижня до нас мала приїхати його мати, Леся Петрівна. Леся Петрівна — жінка суворих правил, яка сама виростила двох синів і завжди підтримувала в домі ідеальну чистоту, навіть коли Віктор був підлітком. Вона завжди вважала, що жінка має бути «господаркою», а чоловік — «добувачем». Вона не раз відпускала на мою адресу зауваження, коли ми жили в різних містах і вона приїздила.
— Олю, а це що за пилюка на цій поличці? — могла вона запитати, навіть не встигнувши роззутися. — Молодь зараз така, ніхто нічого не хоче робити.
Я знала, що перед її приїздом мені потрібно вилизати кожен куток, до блиску, інакше Леся Петрівна обов’язково знайде, до чого причепитися. Вона навіть мала свій фірмовий «тест білої рукавички» — не буквально, але вона завжди проводила рукою по важкодоступних місцях, щоб перевірити якість прибирання.
— Вікторе, будь ласка, допоможи мені хоча б вікна помити і ванну кімнату відчистити, — попросила я його за два дні до приїзду тещі.
— Ну, Олю, я не можу, — пробурмотів він. — У мене ж сьогодні онлайн-турнір, я не можу підвести команду. Це важливо.
— Важливіше, ніж чистота в домі перед приїздом твоєї мами? Ти ж знаєш, яка вона. Вона ж мене з’їсть, якщо побачить хоч пляму.
— Ти ж моя господиня, — усміхнувся він, немов робив мені комплімент. — Ти з цим впораєшся краще. Я тебе потім відвезу в кафе, відпочинеш.
Звісно, ні в яке кафе ми не поїхали. Я цілий день, до пізньої ночі, мила, терла і наводила лад. Анна, на щастя, спала вдень довше, ніж зазвичай, але втома була нестерпною. Я відчувала таке виснаження, наче щойно розвантажила вагон.
Наступного дня приїхала Леся Петрівна. Як завжди, вона привезла багато подарунків для онуки та величезну сумку продуктів, але її обличчя одразу набуло настороженого вигляду.
— Ну що, показуй мені свій маєток, — сказала вона, оглядаючи передпокій.
Я провела її до вітальні. Підлога сяяла, меблі були чисті, навіть декоративні подушки лежали ідеально. Леся Петрівна кивнула, але її погляд одразу ж перемістився на вікна.
— Вікна, бачу, помиті, — промовила вона. — А це що?
Вона вказала на маленький слід від дитячої долоньки на зовнішньому підвіконні.
— Ой, це я, мабуть, не помітила, — пробурмотіла я. — Зараз витру.
— Тихенько, доню, — зупинила вона мене, і в її очах з’явилася та неприємна іскорка, яку я знала. — Я хочу, щоб ти розуміла, що чистота має бути скрізь. Абсолютно скрізь.
Ми пішли на кухню. Тут я намагалася бути особливо ретельною, знаючи її прискіпливість до жиру на плиті. Кухня була бездоганна. Але Леся Петрівна підійшла до кутової шафи і відкрила дверцята, що ведуть до місця зберігання побутової хімії.
— А це що за безлад? — запитала вона, вказуючи на пляшки з мийними засобами, які не стояли ідеально рівно. — Ти хоч знаєш, що правильна організація — це запорука успіху в домі?
Я відчула, як мої щоки палають. Мені здавалося, що вона шукає проблему там, де її немає. Віктор у цей час сидів у іншій кімнаті, чуючи, але не втручаючись.
— Вітю, синку, а ти чого сидиш? — гукнула вона до нього.
— Мамо, я працюю, — відповів він.
— Працюєш? А як ти допомагаєш своїй дружині з цим всім? Вона ж ледь тримається на ногах!
Я була шокована. Вперше за весь час вона заступилася за мене.
— Мамо, ну вона ж вдома. Це її справи. Моя задача — фінанси, — сказав Віктор.
— Фінанси? А тобі не здається, що сім’я — це спільна справа? Ти маєш бути опорою, а не просто лежати, — вона використала інше слово, але її тон був дуже жорстким. — Ти думаєш, мені не важко було? Я теж працювала, і тебе виховувала, і вдома все робила, але твій батько мені допомагав. А ти що? Тобі варто було б брати приклад з батька!
Останнє речення Лесі Петрівни мало ефект несподіваного повороту. Віктор нарешті вийшов із кімнати. На його обличчі було помітно роздратування.
— Мамо, не починай, — сказав він. — Ти ж знаєш, що я не люблю, коли ти втручаєшся.
— Я не втручаюся, я констатую факт, — вона склала руки на грудях. — Я дивлюся, як моя невістка виснажується, і як мій син перетворюється на егоїста. Я не про це мріяла, коли виходила заміж за твого батька, і не про це мріяла для тебе.
Я стояла поруч, відчуваючи себе малою дитиною, яку сварить дорослий. Проте, її слова були бальзамом на мою змучену душу. Віктор спробував виправдатися, але Леся Петрівна його перебила.
— Ти пам’ятаєш, як ми вчили тебе, що ти повинен допомагати, — її голос пом’якшав, але став ще більш наполегливим. — Нехай Ольга відпочине, а ти зараз прибираєш цю шафу, і йдеш мити сантехніку. А я поки що займуся з Анею і приготую вечерю.
— Але ж…
— Ніяких але. Починай. Ти доросла людина, і повинен нести відповідальність за свій дім і свою дружину, — вона обернулася до мене. — Олю, йди, приляж. Відпочинь. Я тут сама впораюся. І не хвилюйся, за чистоту в цій шафі я тебе сварити не буду, — вона мені підморгнула.
Віктор виглядав так, ніби його змусили піднімати вантаж. Але відмовити матері, яка так несподівано проявила твердість, він не зміг. Він мовчки пішов у ванну, взяв ганчірку та засоби для чищення.
— А знаєш, доню, — звернулася до мене Леся Петрівна, коли Віктор вже був у ванній. — Справжня любов — це не просто слова, це дія. І Віктор має це зрозуміти. Я хотіла подивитися, наскільки ти втомлена, і чи ти справді справляєшся сама. Тепер я бачу, що ні. І це — його провина.
Я відчула величезне полегшення. Вперше хтось не просто підтримав мене, але й прямо вказав Віктору на його неправоту. Я пішла в кімнату, лягла на ліжко і просто дивилася у стелю. Якоїсь миті я почула, як Віктор невдоволено буркоче у ванній, намагаючись відчистити плитку. Потім я почула, як Леся Петрівна спокійно пояснює йому, як правильно мити дзеркало без розводів.
Коли я прокинулася через пів години, в домі панувала тиша, лише долинав дзвінкий сміх Анни. Я зайшла на кухню. Віктор сидів за столом, втомлений, але з якимось новим, задумливим виразом обличчя. Поруч сиділа Леся Петрівна і чистила картоплю.
— Ну що, відпочила? — запитала Леся Петрівна з усмішкою. — Сідай, поговоримо.
— Я навіть не знаю, як вам дякувати, — сказала я.
— Не треба, доню. Я просто хочу, щоб моя сім’я була щасливою. Вітя, ти щось хотів сказати Олі?
Віктор підвів очі на мене, і в них не було звичного роздратування, лише втома і, можливо, невелика сором’язливість.
— Олю, я… я, мабуть, був не правий, — сказав він. — Це справді важко. Я не думав, що на це йде стільки часу і сил.
— Я знаю, що ти не думав, — відповіла я тихо. — Але я ж тобі говорила.
— Я бачив, як ти цілий день наводила лад, щоб мама не сварилася. І вона сварила. Але не тебе, а мене.
— От і добре, — перебила його Леся Петрівна. — Тепер ви розумієте, що жити треба вдвох, а не окремо. І домашні справи, як і дитина, — це не тільки жіноча ноша.
У той вечір ми вперше за довгий час провели разом час за розмовою, а не за його комп’ютерними іграми. Віктор не став ідеальним чоловіком за одну мить, але його погляд на побут, здавалося, трохи змінився. Його мати залишалася з нами ще на тиждень, і весь цей час вона ненав’язливо, але наполегливо залучала його до роботи: то полагодити полицю, то допомогти мені розвісити білизну. Я відчувала, що це лише початок довгого шляху, але вперше за довгий час у мене з’явилася надія.
Чи зможе Віктор справді змінити свої звички і зрозуміти, що домашній затишок — це спільна робота? Чи теща, яка несподівано стала моєю союзницею, зможе надовго вплинути на його ставлення до наших сімейних обов’язків? Як ви вважаєте, дорогі читачі, чи варто давати другий шанс чоловікові, який так довго ігнорував мою втому?
