Ми познайомилися в Тернополі наприкінці дев’яностих. Місто тоді здавалося сірим, але для Вікторії воно грало всіма барвами. Поки ми з іншими дівчатами тулилися в гуртожитських кімнатах, де вітер гуляв крізь старі вікна, Віка вже жила в іншому світі. Її Андрій, старший за неї на кілька років, був не просто хлопцем — він був її персональним деміургом. Він винайняв їй квартиру в центрі, оплатив навчання, про яке ми тільки мріяли, і зробив це так легко, ніби розраховувався за хліб.
Я пам’ятаю, як вперше прийшла до неї в гості. Там пахло дорогою кавою і парфумами, назви яких ми навіть не вміли вимовити. Вікторія розповідала, як Андрій “замовив словечко”, аби вона просто стала студенткою.
Для нас, чиї батьки отримували зарплату мішками цукру чи бартером, це звучало як казка про арабських шейхів. Її батьки, які й самі були «при посаді», швидко звикли до щедрості майбутнього зятя. Вони не просто благословляли цей союз — вони вимагали від Андрія дедалі вищих підношень, і він, засліплений коханням, виконував кожен їхній каприз.
Весілля було таким, що про нього ще довго шепотілися в кулуарах інституту. Сукня з Києва, кортеж, столи, що ломилися від делікатесів. Після свята вони оселилися в новій квартирі. Коли народився син, Андрій зробив усе, щоб Віка не відчула тягаря материнства. Він найняв няню, платив їй за ті часи нечувані вісімдесят доларів на місяць, аби його дружина могла й далі насолоджуватися життям.
Вікторія поводилася як справжня пані з американських фільмів. Вона могла викликати таксі лише для того, щоб передати водієві список покупок і пачку грошей. Сама ж у цей час лежала на дивані з журналом або приймала нас. Андрій працював з ранку до ночі, мріючи про велику трикімнатну квартиру, про простір для сина. Він не рахував гроші, які давав Вікторії, вірячи, що вона відкладає на їхню спільну мрію.
Але Віка не вміла рахувати. Гроші витікали крізь її пальці, як вода. Вона жменями витягала купюри з кишень куртки, пригощаючи нас у ресторанах. Ми, її «вірні подруги», з радістю приймали ці дари. Ми їли її їжу, пили її каву і вголос захоплювалися її щедрістю. Але в душі кожного разу, коли я бачила, як вона недбало кидає гроші на стіл, у мені прокидалася заздрість. Це була не просто заздрість до багатства. Це була заздрість до того, ЯК її кохали.
Коли Андрій нарешті придбав ту омріяну трикімнатну квартиру, Вікторія почала влаштовувати там справжні бенкети. Поки чоловік був на роботі, а дитина з нянею, ми перетворювали їхню оселю на клуб. Музика, дорогі напої, сміх… Андрій терпіти не міг цих збіговиськ. Він хотів бачити вдома затишок і дружину, яка чекає на нього, а бачив лише порожні тарілки та чужих людей. Але Віка керувала в хаті залізною рукою, і він змирився, бо занадто боявся її втратити.
Я знала про їхні стосунки все. Знала, що Андрій часто сам готував вечерю собі й синові, поки Віка «відпочивала» після чергового ресторану. Знала, що він сам прасував свої сорочки, поки вона скаржилася на втому. І чим більше я бачила його турботу, тим сильнішою ставала моя внутрішня заздрість. Я вважала, що вона не гідна цього чоловіка. Що він — діамант у руках дитини, яка не знає йому ціни.
Той вихідний став початком кінця. Я напросилася на ночівлю, попри те, що Андрій явно хотів побути наодинці з родиною. У суботу ввечері ми знову сіли до столу. Я діяла обдумано. Я підливала Вікторії підтримуючи порожню розмову, аж поки вона не пішла спати.
Ми залишилися з Андрієм наодинці. Я бачила його втому, його розчарування, його самотність у власному домі. Я не була закохана в нього. Я просто хотіла довести, що можу зруйнувати цей ідеальний фасад. Моя настирливість не була палкою — вона була методичною. Він був втомлений емоційно, і в той вечір його фортеця впала.
Наступного ранку я не відчувала докорів сумління. Навпаки, я відчувала перевагу. Коли Вікторія прокинулася, я вже була на кухні. Я поводилася так, ніби цей простір тепер належав мені. Я дозволила собі зухвалість з’явитися перед нею в такому вигляді, який не залишав місця для запитань.
— Накинь щось, — холодно сказала вона, і в її очах я вперше побачила не зверхність, а розчарування. Я лише єхидно посміхнулася у відповідь. Це був мій момент тріумфу. Я хотіла побачити, як її світ розсипається на друзки, і я це побачила.
Після того все пішло під укіс. Андрій не зміг жити з цим, а Вікторія не змогла пробачити — ні йому, ні собі свою сліпоту. Квартира, про яку він так мріяв, спорожніла. Поділ, розлучення… Казка скінчилася.
Сьогодні Віка живе зовсім іншим життям. Двокімнатна квартира її нинішнього співмешканця, де разом із ними тісняться його батьки-пенсіонери. Немає таксі, немає няньок, немає золотого пилу. Син виріс у зовсім інших умовах. Вона втратила все: і чоловіка, який був її стіною, і статки, і — що найскладніше — ілюзію своєї непереможності.
А що ж ми, «вірні подруги»? Ми зникли першими. Щойно зникли безкоштовні ресторани та щедрі позички, ми розійшлися, як тіні після заходу сонця. Ми не підтримали її в біді, бо наша дружба трималася лише на її гаманці.
Минуло багато років. У мене підросла донька. Вона красуня, вона розумна, і в неї є подруги. Кожного разу, коли я бачу їх разом, моє серце стискається. Я дивлюся на них і бачу себе — ту молоду, заздрісну жінку, яка з легкістю зруйнувала родину близької людини. Я щоночі молю Бога, щоб моїй дитині ніколи не зустрілася така «подруга», як я.
Цей лист — не спроба виправдатися. Я знаю, що мій вчинок не має виправдання. Це просто констатація того, як один день, сповитий заздрістю, може знищити кілька життів. Гіркий осад у серці не зникає з роками. Він стає тільки густішим.
Прости мене, якщо зможеш, Віко. Ти була для мене відкритою книгою, а я вирвала з неї найкращі сторінки й кинула їх у вогонь.
