– Маріє, ти уявляєш? Ми майже назбирали грошей! Залишилося зовсім небагато до початкового внеску! – радісно защебетала Людмила, крутячи перед собою планшет із розрахунками іпотеки.
Марія, її молодша сестра, яка перебувала в гостях, від надлишку почуттів заплескала в долоні, адже щиро раділа за неї:
– Це ж чудово, Людмило! Ви з Романом молодці! За вас тільки можна порадіти!
Людмила підійшла до дзеркала на весь зріст і, подивившись на свою струнку постать, зітхнула:
– Знаєш, скільки років ми мріяли про свій дім? А тепер аж не віриться мені. Тепер все реально!
У цей момент пролунав телефонний дзвінок, який застав Людмилу зненацька. Вона здригнулася і взяла слухавку:
– Алло? Так, Ольго Андріївно.
Через кілька хвилин її обличчя миттєво змінилося. Вона миттєво поникла і прошепотіла:
– Звісно, звісно. Я зараз переведу гроші. Все буде добре, не хвилюйтеся вже аж так.
Поклавши телефон, Людмила важко опустилася на диван та схилила голову.
– Що трапилося? – тривожно запитала Марія.
– Свекруха. Їй потрібно зараз лягати в стаціонар. Гроші потрібні зараз прямо і сума там досить таки велика, – голос Людмили затремтів.
Вона відкрила банківську аплікацію і через застосунок перевела свекрусі частину накопиченої суми. Через кілька хвилин її руки мимоволі затремтіли.
– Ну що ж, знову починаємо збирати. Аби там у неї все добре хоч було, – тихо промовила Людмила.
– Ну, ти ж не всі гроші віддала свекрусі? – поцікавилася Марія і співчутливо закивала головою. – До речі, чому ти не допоможеш нашим батькам? Дах будинку у них похилився, протікає вже, потрібно буде будинок перекривати весною.
Марія тоді була дуже сумною і задумливо, тому не особо вдумувалася в слова сестри і нічого їй так і не відповіла.
Час минав, Людмила з чоловіком знову почало відкладати на свою мрію, і до зими в них знову накопичилася та сама сума, що була до недуги свекрухи.
– Романе, ти пам’ятаєш, скільки нам залишилося до суми для першого внеску? – запитала Людмила чоловіка, сидячи за кухонним столом.
Роман відкрив аплікацію банку і з задоволеним виглядом відповів дружині:
– Ще зовсім трохи, люба. Ми майже зібрали вже.
Людмила посміхнулася у відповідь чоловікові, але її погляд відразу став трохи задумливим.
– Пам’ятаєш, я розповідала тобі, як моя сестра сказала про те, що ми допомагаємо всім, крім наших батьків?
– Людмило, ми робили все, що могли. Твої батьки знають, що ми допомагаємо усім по можливості та й вони самі ні про що не просили. Якщо моїй мамі потрібна була допомога, вона зателефонувала, попросила, ми й допомогли. Вони мовчать, значить все добре у них.
Людмила погодилася з чоловіком, але душа її була не на місці і у неї в голові крутилися слова її сестри про їх батьків.
Ввечері вона вирішила зателефонувати матері.
– Мамо, привіт! Як справи у вас з татом? – обережно запитала жінка.
– Справи? А тобі яка справа? Ти ж тепер із сім’єю свого чоловіка живеш, забуваєш про нас. Їм ти й допомагаєш. Навіщо тобі в рідні злидні?
– Ні-ні, мамо! Як ти можеш так говорити? Ми хотіли й вам допомогти. Може, дах полагодити? Чи ще щось потрібне? – запобігливо промовила жінка.
– Дах? Так, було б непогано. А ще машина в тата поламалася, потрібний ремонт, а то дорого дуже, може б ви нам і з цим би допомогли, – сказала мати.
Людмилі стало важко від маминих слів і тону, яким вона з нею говорила. Вона пообіцяла матері подумати і поклала слухавку.
Всю ніч не стулявши очей, жінка багато думала, а вранці перевела батькам п’ятдесят тисяч гривень, щоб полагодили дах і відремонтували автомобіль.
Про своє рішення Людмила повідомила чоловіка лише ближче до вечора.
Спочатку Роман обурився такій новині, а потім, коли дружина нагадала, скільки грошей перевела свекрусі, його власній матері, чоловік заспокоївся.
Жінка сподівалася, що на цим прохання родичів скінчилися. Однак за кілька днів Людмилі зателефонувала сестра.
– Привіт, сестро люба! Як справи у вас? – бадьоро запитала Марія.
Сестра, не бажаючи ходити навкруги, відразу ж перейшла до основної теми розмови:
– Людмило, мені дуже потрібна твоя допомога. Позич мені гроші, будь ласка, дуже потрібно. Поверну за два місяці, обіцяю!
– Маріє, ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Хоч економимо абсолютно на всьому, але ніяк не вдається зібрати гроші на перший внесок за кредит, а ми так багато років до цього йдемо і мріємо про власне житло! – розгублено відповіла Людмила.
– Значить, чужі люди тобі важливіші за рідних людей? Гаразд, розберуся сама, – сестра ображено зітхнула.
Жінка відчула себе винною, але зрозуміла, що більше не могла так бездумно розкидатися своїми заощадженнями.
Невдоволена відмовою Марія відразу вимкнула телефон. За тиждень Людмилі вже зателефонували мама з татом.
Батько, ніби так і потрібно, попросив у доньки ще трохи грошей, тисяч 15 хоча б, бо машину відремонтували, матеріали купили на дах, а от на роботу для робітників не вистачає.
Людмила, яка зрозуміла, що родичі вирішили, що вона має усіх їх забезпечувати різко відмовила їм, пославшись на фінансові труднощі.
Однак увечері від матері надійшов ще один дзвінок. Людмила вже якраз лягла спати, але мусила її відповісти.
– Людмило, мій брат рідний, твій дядько, лягає до стаціонару. Сама розумієш, що це дуже дорого буде, адже клініка приватна. Не хочеш допомогти рідній людині? Він телефонував нам з батьком, дуже допомоги просив, – запитала мати.
– Мамо, ми не банк! У нас також є свої цілі! І так уже стільки всім вам допомогли, а вам усе мало та мало! – обурена наглістю рідних, Людмила не могла мовчати вже.
– Ти вже за тими грошима світу не бачиш, лише й думаєш про ті гроші, копиш постійно, копиш, а рідним не хочеш допомогти. Ти раніше не була такою, якоюсь добрішою ти була колись! Відмовляєш своїй родині заради чужих людей! А чи думала ти, що коли з тобою трапися, до кого ти звернешся? До свекрухи чи до матері рідної? – обурювалася жінка.
Людмила різко закінчила розмову з матір’ю та вимкнула дзвінок, не бажаючи слухати далі її слова.
До середини зими фінансова ситуація подружжя стала покращуватися.
Однак до цього чоловік і дружина все обговорили і вирішили, що більше не допомагатимуть нікому, поки не куплять власну квартиру.
Людмила та Роман продовжили наполегливо трудитися та накопичувати на перший внесок. Їхня рішучість купити власний квартиру зміцнювалася з кожним днем, незважаючи на постійні прохання про допомогу від родичів.
Вони розуміли, що ніхто, крім них самих, не зможе забезпечити їхнє майбутнє і втілити їхні мрії у реальність.
Щоранку Людмила вставала з думкою про те, що кожна гривня, відкладена сьогодні, наближає їх до своєї домівки.
Одного разу, коли накопичена сума вже досягла необхідної позначки, Людмила отримала несподіване повідомлення від свого брата.
Він писав про те, що потрапив у складну ситуацію і потребує фінансової підтримки.
Людмила довго розмірковувала над цим повідомленням, згадуючи всі попередні випадки, коли вона допомагала родичам, але вирішила не відповідати.
Їй було дуже шкода брата. Але у глибині душі вона знала, що, перш ніж допомагати іншим, вона повинна спочатку подбати про себе та свою сім’ю.
Нарешті, настав той день, коли Людмила та Роман зібрали необхідну суму та змогли оформити іпотеку квартири своєї мрії.
Іноді родичі нагадували себе.
А у прощену неділю мати та сестра писали Людмилі повідомлення про те, що пробачили її.
Однак щоб довести, що вони дорогі їй люди і вона їх цінує, жінка повинна допомогти родичам грошима.
Людмила ігнорувала подібні повідомлення і вкотре переконувалася в тому, що потрібна рідна лише через фінансову допомогу.
З часом вона зовсім перестала спілкуватися з родиною, бо їм від неї нічого не потрібно крім грошей. А ви як вважаєте, правильний вибір зробила жінка?
Фото ілюстративне.
