— Я ж не для себе цю квартиру купую, Варю, а для дітей наших! Мені й орендованого кута вистачить, а їм — спадок у майбутньому. Невже ти пошкодуєш гроші на щастя дітей?
— Варваро, це питання стосується наших дітей! — у голосі Кирила в слухавці чулася така тривога, що будь-яка інша жінка вже б викликала «швидку». Але Варвара лише втомлено заплющила очі. Вона знала цей тон. Це був тон людини, якій терміново щось знадобилося.
Він стояв під під’їздом своєї колишньої о восьмій ранку. Кирило не встиг поснідати, бо Ксенія знову влаштувала вранці сцену через «тісноту та відсутність перспектив». Він був свято переконаний: Варя, за старою звичкою, вже готує яєчню з шинкою. Вона завжди була передбачуваною, затишною і… зручною. Саме ці якості він колись проміняв на іскри та амбіції Ксенії.
Кирило натиснув на домофон. Двері відчинилися з характерним писком. Плюнувши тричі через ліве плече (бо ж справа серйозна, а він завжди був забобонним у ті моменти, коли збирався когось надурити), він увійшов до під’їзду. Але біля ліфта на нього чекав справжня несподіванка: із кабіни вийшла сусідка з двома великими порожніми відрами. Кирило закляк, немов побачив привида.
«Погана прикмета, — промайнуло в голові, яка й так боліла від недосипу. — Тринадцятий поверх… Порожні відра… Піду пішки. Краще перестрахуватися, бо зараз мені ризикувати ніяк не можна. На кону — моє майбутнє з Ксенією».
Коли він, захеканий, з мокрою від поту спиною, нарешті дістався тринадцятого поверху і кухні Варвари, на нього чекало друге розчарування. Плита була холодною і чистою. Жодної сковорідки, жодного запаху бекону чи бодай кави.
— Що з тобою сталося, Варваро? — з неприхованою гіркотою запитав він, важко вмощуючись за стіл, який колись сам збирав. — Невже тобі шкода тарілки супу для батька твоїх дітей? Я ж ледь піднявся сюди!
— Ближче до справи, Кириле. Навіщо прийшов у таку рань? — відрізала Варвара, навіть не запропонувавши йому сісти зручніше. Вона стояла біля вікна, схрестивши руки— поза максимального захисту.
— Я квартиру вирішив купувати, Варе. Справжню, трикімнатну. У розстрочку на двадцять років. Зрозумій, це все для дітей. Щоб Сашко та Оля могли до мене на вихідні приїжджати, щоб у них був свій простір, своя кімната з іграшками. Ти ж знаєш, як я по них сумую.
— Вітаю. А від мене що треба?
— Варвара навіть не повернула голови. — Гроші на перший внесок.
. Варвара засміялася — сухо, коротко, немов папір розірвала.
— Ти ж від нас пішов до своєї Ксенії рівно рік тому. Вивіз усе: меблі, техніку, навіть старі стільці, які дісталися мені від бабусі, забрав. Добре, що шпалери рідкі, а то б і їх зі стін здер. А тепер прийшов за грошима?
Кирило пустив «чоловічу» сльозу. Він знав, що вона бачить цей театр, але продовжував грати.
— З Ксенією ми розійшлися, Варе. Боляче це чути від тебе. Я тільки тепер зрозумів, яка вона пуста людина. Крім вас у мене нікого немає. Я один у цьому світі, як вовк у степу.
Насправді вчора ввечері Ксенія, його нинішня пасія, давала йому чіткі інструкції, попиваючи вино: «Головне, не кажи цій своїй Варварі, що ми досі разом. Нехай думає, що ми розійшлися. Колишні дружини на радощах, що суперниця програла, стають неймовірно щедрими. Тисни на жалість, згадуй дітей. Якщо вона покличе тебе назад — погоджуйся без вагань. Кажи, що зрозумів свою помилку. Нам головне мільйон отримати, а там я змушу тебе працювати на двох роботах, щоб ми виплатили борг за п’ять років».
Ксенія не знала всієї глибини цинізму Кирила. Він обіцяв їй «життя як у серіалі», але поки що лише захарастив її нову квартиру вживаними меблями, які відібрав у Варвари при розлученні. Ксенія презирливо називала це «музейним антикваріатом для бідних» і вимагала нового стилю життя. «Тобі сорок років, Кириле, а ти досі прописаний у мами з татом у хрущовці. Це просто смішно! Купуй квартиру, інакше я знайду того, хто її вже має», — заявила вона минулого тижня.
Кирило сидів на кухні Варвари й відчував, як у животі бурчить від голоду. Тим часом зі спальні вибігли діти.
— Тату! Тато прийшов! — кричали Сашко та Оля. Вони не бачили батька цілий рік, бо він був «зайнятий будівництвом нового щастя».
— Якщо мама дозволить, я залишуся з вами назавжди, — прошепотів Кирило, обіймаючи малечу й скоса позираючи на колишню дружину. — Дозволиш, Варе? Дивись, як вони за мною скучили. Я проклинаю той день, коли пішов. Я хочу повернутися в сім’ю.
Варвара довго дивилася на цей сімейний портрет. Вона бачила, як Кирило потайки дивиться на годинник.
— Добре, Кириле. Я дам тобі гроші — я продала земельну ділянку, яку мені виділили на роботі. І я навіть стану твоїм поручителем у банку, бо без цього тобі нічого не дадуть. Але з однією умовою.
— Якою? Варе, я на все згоден! Хоч на колінах буду стояти!
— До завтрашнього вечора ти маєш повернути в цю квартиру все, що вивіз рік тому. До останньої люстри, до кожної чашки. Це доведе дітям, що ти справді повертаєшся, а не просто прийшов по гроші. Якщо речі будуть на місці — завтра о п’ятій вечора зустрічаємося в банку.
Кирило повернувся до Ксенії окрилений. Його план «геніального маніпулятора» здавався бездоганним.
— Вийшло! Варя дасть гроші! — вигукнув він, ледь переступивши поріг. — Треба тільки… ну, деякі формальності владнати. Вона хоче перевірити, чи я справді порвав із тобою. Потрібно на один день перевезти меблі назад до неї, щоб вона заспокоїлася і підписала папери в банку.
— Ти з глузду з’їхав? — обурилася Ксенія. — Я буду спати на підлозі?
— Ксеню, це на один вечір! Отримаємо гроші, оформимо квартиру, а потім я знову все заберу. Тільки тепер ми перевеземо все вже в наше нове житло. Потерпи одну ніч без дивана, заради нашого спільного майбутнього!
Наступного дня, поки Ксенія була на роботі, Кирило діяв як оскаженілий. Він найняв вантажників і за кілька годин вичистив квартиру коханки під нуль. Він знімав люстри, відкручував змішувачі, виносив навіть старі табуретки. Він уявляв, як Варвара побачить меблі, розплачеться від щастя, підпише все, що треба, а він… він просто зникне наступного дня, забравши все майно вже у власну нову оселю.
Увечері він чекав Варвару в кафе навпроти центрального відділення банку. Ксенія сиділа за сусіднім столиком «у засідці», начепивши великі сонцезахисні окуляри. Вона хотіла контролювати кожну копійку.
Минуло три години. Варвара не з’явилася. Нарешті вона зателефонувала.
— Я передумала, Кириле. Ніякого банку не буде. І гроше теж.
— Як? Чому? Варе, я ж усе повернув! Вантажники все розставили за твоїм списком! Квартира як раніше!
— Саме так, Кириле. Квартира тепер як раніше. Я отримала свої меблі та техніку назад. Це була ціна мого спокою. А тепер живи як знаєш. Про розлучення і аліменти поговоримо через адвоката. Прощавай.
Ксенія, зрозумівши з виразу обличчя Кирила, що такі кошти на дурнячку пропливли повз них, вискочила з-за столика, забувши про конспірацію.
— Де гроші, нікчемо? Що вона сказала?
— Вона передумала… — Кирило відчував, як світ навколо нього починає обертатися занадто швидко. — Вона просто забрала меблі й вимкнула телефон.
Коли вони повернулися до квартири Ксенії, жінка ледь не забилася в істериці. Порожнеча була абсолютною. Голі стіни, шматки дротів на стелі замість люстр, пил на місці колишніх шаф. Її дорогі сукні купою лежали просто на брудній підлозі.
— Де мої меблі, Кириле? Де холодильник? Де мій комфорт?
— Я відвіз їх Варі… Вона обіцяла… Я думав, ми купимо нове, ще краще…
— Ти думав?! Ти обікрав мене, щоб вислужитися перед колишньою? — Ксенія виставила його за двері так швидко, що він ледь встиг підхопити свої черевики. За п’ять хвилин на сходи вилетіли його валізи, одна з яких розкрилася, розсипавши по під’їзду його нехитрий гардероб.
Кирило дзвонив Варварі, благав, погрожував судом, але вона просто заблокувала його номер. Тоді Ксенія, не втрачаючи надії, сама зателефонувала Варварі, вимагаючи меблі назад, бо «вона ними користувалася рік».
— Подавай до суду, люба, — спокійно відповіла Варвара. — У мене є всі чеки з магазинів десятирічної давнини. Кожна тумбочка куплена в шлюбі. А Кирило… він просто повернув борг за те, що залишив дітей на голій підлозі рік тому. Меблі вдома. Більше ви мене не потурбуєте.
Кирило стояв у темному під’їзді зі своїми валізами. План «великого майстра» розлетівся на дрібні друзки. Він відчував себе побитим собакою, якого вигнали з двох домівок одночасно.
— Чому жінкам не можна довіряти? — бурмотів він під ніс, намагаючись запхати сорочки назад у валізу. — Я ж хотів як краще. Для всіх хотів…
Він натиснув кнопку ліфта. Двері розчинилися з тим самим знайомим писком, і з кабіни знову вийшла та сама жінка з порожніми відрами. Вона подивилася на нього з невимовним жалем.
— Та йди ти к бісу! — гаркнув він і зайшов усередину.
Ліфт поїхав униз, але на десятому поверсі здригнувся, видав металевий скрегіт і зупинився. Світло згасло. Кирило опинився в абсолютній темряві й тиші. Саме в цей момент він згадав, що в пориві розпачу залишив дві свої валізи з найкращими костюмами на вісімнадцятому поверсі, прямо біля дверей Ксенії, сподіваючись, що вона змилостивиться.
Коли через півтори години втомлений механік нарешті відкрив двері ліфта на першому поверсі, Кирило, не чекаючи, кинувся пішки назад на вісімнадцятий поверх. Але біля дверей Ксенії було порожньо. Його речі вже хтось «прихистив» — можливо, та сама жінка з відрами, а можливо, Ксенія просто викинула їх у сміттєпровід.
Наступного дня Кирило з однією маленькою спортивною сумкою, де лежала лише пара шкарпеток та стара бритва, стояв на порозі батьківської квартири.
— Мамо, я повернувся. Назавжди. Мати важко зітхнула і мовчки пішла на кухню ставити чайник. Сусідкам вона потім казала:
— Оця Варвара… зовсім мого Кирюшу обібрала. Навіть стільці назад виманила обманом, а грошей на життя не дала. Отакі зараз жінки пішли — ні сорому, ні совісті у людей не лишилося!
А Кирило сидів у своїй старій дитячій кімнаті, де шпалери відклеювалися від старості, і з жахом думав про те, що завтра йому треба на роботу, а штанів, крім тих, що на ньому, у нього більше немає. Його спектакль закінчився повною поразкою, а шахівниця виявилася перекинутою самою жінкою, яку він вважав лише пішаком.
