— Я здала свою квартиру в оренду, тепер житиму з тобою, бо ти мій боржник на все життя — прошепотіла мама.
Телефонна мелодія розірвала тишу вечірньої кухні саме в той момент, коли Артем нарешті зняв краватку і поставив чайник. Він глянув на екран, і серце звично стиснулося від передчуття. На дисплеї світилося слово Мама. Це був виклик, який не обіцяв запитань про здоров’я чи про те, як минув день. Артем знав цей сценарій напам’ять. Останні п’ять років їхнє спілкування нагадувало роботу служби порятунку, де він був єдиним працівником, а Ніна постійним клієнтом у стані нескінченної кризи.
Він повільно провів пальцем по екрану, відчуваючи, як втома після робочого дня важким каменем лягає на плечі.
— Алло, мамо, щось трапилося?
— Артеме, синку, ти навіть не уявляєш, який жах. У мене знову зламався кран у ванній, вода тече просто на підлогу, я не можу її перекрити. Сусіди знизу вже стукають у двері, кричать, погрожують судом. Я зовсім одна, мені так страшно, руки тремтять.
— Мамо, зараз восьма вечора. Чому ти не зателефонувала майстру з ЖЕКу? У тебе ж є номер на холодильнику.
— Та хіба вони прийдуть зараз? Вони тільки гроші беруть і нічого не роблять. Тільки на тебе надія, ти ж мій захисник. Якщо ти не приїдеш, мене просто виселять або змусять платити мільйони за ремонт сусідам.
Артем зітхнув. Він жив на іншому кінці міста. Дорога через затори займе щонайменше годину. Чайник на плиті весело засвистів, але Артем вимкнув конфорку. Вечеря знову відкладалася на невизначений термін.
— Добре, я їду. Поклади на підлогу всі рушники, які знайдеш, і спробуй знайти вентиль під мийкою.
— Я нічого не тямлю в тих трубах, Артемчику. Чекаю на тебе, швидше.
Коли він приїхав, виявилося, що ситуація далеко не така критична, як описувала Ніна. Кран лише злегка підтікав, а сусіди навіть не виходили на коридор. Мати сиділа в кріслі з чашкою чаю, яку вона встигла собі приготувати, поки чекала на сина.
— Ой, нарешті. Я ледь не знепритомніла від нервів — сказала вона, навіть не встаючи, щоб привітатися.
Артем мовчки дістав інструменти. Він замінив прокладку за десять хвилин. Робота була дрібною, але дорога і нерви виснажили його сильніше, ніж весь робочий тиждень.
— Усе готово, мамо. Більше не тече.
— Ти мій золотий. А я от думала, раз ти вже тут, може, подивишся ще й на дверцята шафи? Вони почали рипіти минулого тижня. І лампочку в коридорі треба замінити, я не дістаю до плафона.
Артем подивився на матір. Вона виглядала цілком бадьорою, і в її очах не було й сліду того страху, про який вона кричала в слухавку.
— Мамо, я дуже втомлений. Я працював з восьмої ранку. Давай шафу іншим разом?
— Тобі важко допомогти рідній матері? Я ж тебе виростила, ночей не спала, коли ти хворів. А зараз прошу про таку дрібницю, і ти вже незадоволений. Хто ж мені допоможе, як не єдиний син?
Ця фраза була головною зброєю Ніни. Вона вміла майстерно викликати почуття провини, перетворюючи будь-яке прохання на борг, який Артем нібито ніколи не зможе повернути. Він поміняв лампочку, підкрутив петлі на шафі й зібрався йти.
— Навіть чаю не поп’єш? — запитала вона, хоча в голосі не було щирого запрошення.
— Ні, я хочу додому. Мені завтра рано вставати.
— Ну йди, йди. Всі ви такі, поки потрібні були — то бігали, а тепер стара мати заважає.
Дорогою додому Артем згадував своє дитинство. Ніна завжди була жінкою, яка вимагала уваги. Батько пішов від них, коли Артему було десять, і відтоді хлопчик став для матері центром всесвіту, але в дуже специфічний спосіб. Він мав бути її опорою, її слухачем, її помічником. Вона ніколи не цікавилася його захопленнями, якщо вони не приносили користі дому.
Пройшло два тижні. Артем сподівався на спокійні вихідні. Він планував поїхати за місто зі своєю дівчиною Оленою. Вони рідко бачилися через його постійні роз’їзди до матері, і ці вихідні мали стати особливими.
— Ти впевнений, що вона не зателефонує? — запитала Олена, пакуючи сумку.
— Я сказав їй, що буду поза зоною досяжності. Сподіваюся, вона зрозуміла.
Але Ніна не була б собою, якби дозволила синові таку розкіш, як особисте життя. Телефон задзвонив у суботу вранці, коли вони вже виїжджали з двору.
— Артеме, у мене вкрали гаманець! — голос матері зривався на крик.
— Де? Як це сталося?
— Я була на ринку, купувала овочі. Мабуть, хтось витягнув у черзі. Там були всі гроші на місяць, і картки, і ключі від квартири. Я стою посеред вулиці, мені погано, я не знаю, що робити.
Артем глянув на Олену. Вона все зрозуміла по його обличчю і відвернулася до вікна, міцно стиснувши губи.
— Мамо, заблокуй картки через телефон. Ти можеш це зробити сама. І йди додому, у тебе ж є запасний ключ у сусідки, ми ж залишали їй на всяк випадок.
— Який запасний ключ? Вона поїхала до доньки в інше місто. Я не можу потрапити у квартиру. Артеме, мені стає зле, тут дуже спекотно, у мене темніє в очах.
Артем розвернув машину. Олена вийшла біля найближчого під’їзду.
— Знаєш, Артеме, я більше так не можу. Твоя мати завжди знайде привід зламати наші плани. Ти не син, ти її персональний рятувальник. Поки ти не навчишся казати їй ні, у нас нічого не вийде.
Вона пішла, не озираючись. Артем відчував порожнечу всередині, але поїхав до матері. Коли він знайшов її біля будинку, Ніна виглядала цілком нормально.
— Ой, як добре, що ти приїхав. А гаманець знайшовся! Уявляєш, він просто впав на дно сумки під продукти, я його не помітила. Але ключі… мабуть, я їх справді десь випустила.
— Ти знущаєшся з мене? — Артем не витримав. — Я скасував поїздку, я посварився з Оленою. Ти навіть не подивилася уважно в сумку?
Ніна миттєво змінила тон. Її обличчя стало скорботним, вона притиснула руку до серця.
— То ти тепер на мене кричатимеш? Через якийсь гаманець? Я ледь не посивіла від страху, а ти думаєш лише про свої розваги. Олена знайде собі іншого, а матір у тебе одна. Хто тебе так виховав, що ти на рідну людину голос піднімаєш?
Артем викликав майстра, який відкрив замок. Ключі виявилися на тумбочці в коридорі — мати просто забула їх взяти, коли виходила. Він не сказав більше жодного слова. Просто розвернувся і пішов.
Наступні кілька днів він не брав слухавку. Мати дзвонила по десять разів на день, писала повідомлення про те, що їй зле, що вона не може їсти, що сусіди знову чимось незадоволені. Артем тримався. Він намагався помиритися з Оленою, але вона була непохитною.
— Артеме, справа не в ключах і не в гаманці. Справа в тому, що ти дозволяєш собою маніпулювати. Ти дорослий чоловік, але досі виконуєш роль дитини на посилках. Мені потрібен чоловік, який має власне життя.
Він сидів у своїй порожній квартирі й думав. Чому він завжди відчуває себе винним? Чому кожен дзвінок матері викликає в нього тремтіння в руках? Він згадав, як у дитинстві Ніна часто використовувала цей прийом. Якщо він хотів піти на футбол з друзями, у неї раптово починалася мігрень. Якщо він отримував гарну оцінку, вона казала, що це добре, але краще б він допоміг їй помити вікна.
Через місяць тиші Ніна змінила тактику. Вона прийшла до нього на роботу. Вона стояла біля входу, бліда і змарніла, тримаючи в руках пакунок з пиріжками.
— Синку, я просто хотіла принести тобі поїсти. Ти ж зовсім за собою не стежиш. Я знаю, ти сердишся, але я не можу довго бути в сварці. Мені так самотньо в тій порожній квартирі.
Артему стало шкода її. Вона справді виглядала старішою. Вони пішли в кафе неподалік.
— Мамо, я не серджуся. Я просто хочу, щоб ти поважала мій час і моє життя.
— Звісно, звісно. Я все зрозуміла. Я буду дзвонити тільки у крайніх випадках. Обіцяю. До речі, мені тут порадили одну людину, вона каже, що мої вікна в залі зовсім розсохлися. Потрібно міняти. Я вже домовилася про виміри на вівторок, ти зможеш приїхати і проконтролювати? Бо мене точно обдурять.
Артем закрив очі. Усе починалося спочатку.
— У вівторок я працюю, мамо. Не зможу.
— Ну як же так? Вони ж прийдуть о десятій ранку. Невже ти не можеш відпроситися на годинку? Це ж вікна, це важливо, скоро зима, я буду мерзнути.
— Замов на суботу.
— В суботу в них вихідний. Артеме, ти знову починаєш? Я ж до тебе з миром прийшла, пиріжків напекла, а ти навіть годину часу не можеш виділити для матері.
Ця розмова тривала ще довго. Кожен аргумент сина розбивався об стіну материнського егоїзму, замаскованого під безпорадність. У результаті Артем знову здався. Він відпросився з роботи, втратив частину зарплати, просидів три години в очікуванні майстрів, які запізнилися. А коли вони нарешті прийшли, виявилося, що вікна цілком нормальні й потребують лише звичайного регулювання, яке він міг би зробити сам за хвилину.
Після цього випадку щось усередині Артема остаточно зламалося. Він зрозумів, що ці виклики ніколи не припиняться. Це був спосіб Ніни контролювати його, тримати на короткому повідку, відчувати власну владу над його часом і емоціями. Вона не мала потреби в ремонті — вона мала потребу в його присутності як слуги.
Одного разу ввечері телефон знову задзвонив.
— Артеме, мені здається, у мене на кухні пахне горілим. Я боюся включати світло. Приїдь негайно, раптом пожежа почнеться?
Артем спокійно відповів.
— Виклич електрика або пожежну службу. Якщо там справді горить, я нічим не допоможу з іншого кінця міста.
— Ти що таке кажеш? Які пожежники? Вони ж усе залюють водою, зіпсують меблі! Ти повинен приїхати сам і подивитися.
— Ні, мамо. Я не приїду. Якщо ти боїшся — виходь у під’їзд і дзвони фахівцям.
— То ти так? Ти залишаєш мене одну в небезпеці? Якщо з моїм житлом щось станеться, це буде на твоїй совісті!
Вона кинула слухавку. Артем чекав. Він не знаходив собі місця, уявляючи найгірше. Через годину він не витримав і зателефонував сусідці.
— Тетяно Петрівно, вибачте за турботу. Ви не могли б глянути, чи все гаразд у моєї мами? Вона казала, що там щось димить.
— Артемчику, та я тільки що її бачила на балконі. Вона там квіти поливає і з кимось по телефону весело розмовляє. Жодного диму немає, не хвилюйся.
Це була остання крапля. Артем відключив телефон на всі вихідні. Він нарешті зрозумів, що його доброта і готовність допомогти стали для матері інструментом тортур. Він любив її, але ця любов стала токсичною, вона висмоктувала з нього життя, не даючи нічого натомість, крім постійної напруги.
Минув тиждень. Ніна прислала повідомлення: Мені дуже прикро, що ти став таким байдужим. Напевно, це вплив твого оточення. Я більше не буду тебе турбувати, живи як знаєш.
Він знав, що це чергова маніпуляція — спроба змусити його прибігти з вибаченнями. Але цього разу він не побіг. Він почав відвідувати психолога, щоб зрозуміти, як вибудувати кордони. Це було важко. Кожного разу, коли він бачив пропущений виклик, рука мимоволі тягнулася до телефону. Але він зупиняв себе.
Через три місяці він зустрів Олену. Вони розговорилися, і він чесно розповів їй про свою боротьбу за власну свободу від материнського контролю.
— Я рада, що ти це зрозумів, — сказала вона. — Це довгий шлях.
Але Ніна не збиралася здаватися так легко. Одного вечора Артем повернувся додому і побачив матір на лавці біля свого під’їзду. Вона сиділа з маленькою валізою, виглядаючи дуже нещасною.
— Я здала свою квартиру в оренду, — тихо сказала вона. — Мені не вистачає грошей на життя, ціни так виросли. Тепер я житиму з тобою. Ти ж не виженеш матір на вулицю?
Артем стояв перед нею, і в його голові проносилися сотні думок. Це був ідеальний крок у її грі. Тепер він не міг просто не брати слухавку. Тепер вона була тут, у його просторі, готова зайняти кожну вільну хвилину його існування.
— Мамо, ти не можеш просто так прийти і поставити мене перед фактом.
— Чому? Це і мій обов’язок — бути поруч із сином, і твій — піклуватися про мене. Ми ж сім’я. Я вже і речі розібрала в думках, де що стоятиме.
Артем дивився на валізу і розумів, що цей момент стане вирішальним у його житті. Якщо він зараз пустить її за поріг, він назавжди залишиться тим самим хлопчиком на посилках, у якого ніколи не буде власної сім’ї, власного спокою і власного щастя. Його життя перетвориться на нескінченне обслуговування її примх, вигаданих проблем і маніпуляцій.
— Мамо, — сказав він, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Ти завтра ж повертаєшся додому. Я допоможу тобі розірвати договір оренди, якщо ти його справді підписала. Але жити тут ти не будеш.
Ніна піднялася, її обличчя спотворилося від гніву, який вона вже не могла приховати за маскою безпорадності.
— Ти виганяєш власну матір? Після всього, що я для тебе зробила? Ти невдячне чудовисько! Я всім розповім, який у мене син. Нехай люди знають, кого я вигодувала на своїй шиї.
— Кажи що хочеш, мамо. Але мої двері для твоїх маніпуляцій зачинені.
Він розвернувся і зайшов у під’їзд, залишивши її на лавці. Серце калатало так, ніби він щойно втік від погоні. Він сів на підлогу в коридорі, закривши голову руками. Він відчував себе жахливо, але водночас вперше за довгі роки відчув, що може дихати.
Проте історія на цьому не закінчилася. Вранці він дізнався, що мати розіслала всім його друзям і колегам повідомлення про те, який він жоpстoкий. Дехто почав йому дзвонити з докорами. Тиск з боку родичів став нестерпним. Навіть далека тітка, яку він не бачив років десять, зателефонувала, щоб прочитати лекцію про синівський обов’язок.
Артем опинився в ізоляції. Більшість людей бачили лише зовнішню оболонку — бідну стару жінку з валізою і холодного сина. Ніхто не хотів чути про роки психологічного тиску і нескінченні вигадані аварії.
Він сидів у темряві, дивлячись на екран телефону, де знову і знову з’являлося її ім’я. Він знав, що варто лише натиснути одну кнопку, сказати Вибач, і все повернеться до старого ладу. Його знову будуть любити, його знову будуть вважати гарним сином, але він сам перестане існувати як особистість.
Це боротьба, в якій немає переможців, лише ті, хто встиг врятуватися, і ті, хто залишився в полоні назавжди. Артем зробив свій вибір, але ціна виявилася набагато вищою, ніж він міг собі уявити. Тепер він мав будувати своє життя з руїн, під постійним осудом оточуючих і з важким тягарем на душі.
Як ви вважаєте, чи існують межі синівського обов’язку, чи ми маємо жертвувати власним щастям заради батьків, навіть якщо вони нами маніпулюють? Поставте свою вподобайку цій історії та напишіть свою думку в коментарях, для нас це справді дуже важливо, щоб зрозуміти, як діяти в подібних ситуаціях.
