Я збирала 170 000 гривень на власну квартиру п’ять довгих років, щоразу відмовляючи собі у всьому. Коли мама попросила їх на ремонт старої ванної кімнати, я не змогла відмовити. Тільки от ванна досі стоїть у жахливому стані, а біля нашого двору блищить новенький червоний мотоцикл брата
Моє життя завжди було зосереджене на роботі та на тому, щоб стати незалежною. З самого дитинства я чула від батьків, що вони не зможуть мені нічого дати, окрім освіти, тож я мусила розраховувати лише на себе. Так і сталося. Після закінчення університету в місті я одразу знайшла роботу в невеликій, але стабільній фірмі.
Я працювала менеджером з логістики. Це була виснажлива, але добре оплачувана робота. Моїм головним бажанням було зібрати достатньо грошей, щоб купити невеличку квартиру, хоча б однокімнатну, і нарешті жити окремо. На той час мені було двадцять шість років, і я вже п’ять років орендувала кімнату в старому будинку.
Щомісяця я відкладала частину зарплати на свій рахунок. Це був мій секретний фонд. Я рідко купувала собі щось дороге, харчувалася просто, а на вихідні майже завжди їздила додому, в село, до батьків, щоб не витрачати зайвих грошей у місті.
Моя мама, Марічка, знала, що я економлю, але думала, що це на загальні потреби, а не на власне житло. Вона постійно натякала, що мені вже час виходити заміж, бо, мовляв, час іде, а я все сама.
Якось у неділю, коли я допомагала мамі готувати обід, вона почала розмову.
— Знаєш, Катрусю, — сказала вона, помішуючи борщ, — мені так соромно за нашу ванну кімнату. Вона ж розвалюється. Той старий кахель, іржаві труби. Сусіди вже давно все оновили, а ми як у минулому столітті.
— Мамо, не переймайся, — відповіла я, нарізаючи хліб. — Це ж село. Тут ніхто на це так не дивиться, як у місті. Головне, що тепло і є вода.
— Але ж і ми люди! — Мама поставила ложку й обернулася до мене. — Твій тато каже, що треба робити ремонт, але ж ти знаєш, яка в нього зарплата. Грошей не вистачає.
— Я знаю, мамо. А скільки, хоча б приблизно, потрібно на ремонт?
— Ой, багато! — зітхнула вона. — Щоб зробити все по-людськи: поміняти труби, нову сантехніку, кахель… Думаю, тисяч сто п’ятдесят гривень знадобиться. Може, навіть більше.
Для мене це була значна сума. На той момент на моєму рахунку було трохи більше ста сімдесяти тисяч. Це були мої мрії, моє майбутнє. Я мовчала, намагаючись щось вигадати. Звісно, я хотіла допомогти батькам, але не ціною моєї квартири.
— Я можу спробувати позичити тобі частину, мамо. Тисяч п’ятдесят, може. Але не більше.
Мама одразу скривилася.
— П’ятдесят? А що ми з ними зробимо? Це хіба що на труби вистачить. А де ж решта? Доведеться знову відкладати, чекати. А тут же вода вже ледь тече.
Я відчула, як у мені щось обірвалося. Батьки завжди мені допомагали, чим могли. І тепер, коли вони потребували допомоги, я не могла просто відвернутися. До того ж, це ж їхній будинок, мій дім. Якщо я і куплю собі квартиру, то все одно приїжджатиму сюди.
— Добре, мамо. Я віддам тобі всі свої заощадження, — тихо промовила я.
Мама аж просіяла. Вона підійшла до мене, обійняла й міцно поцілувала в щоку.
— Ой, донечко! Яка ж ти в мене добра! — її голос аж тремтів. — Ми тобі все повернемо, обов’язково повернемо, коли трохи назбираємо. Ти ж знаєш, як це важливо для нас! Яка ж ти в мене молодчинка!
Я усміхнулася їй, але в душі мені було трохи боляче. Моя мрія відкладалася на невизначений термін. Я перерахувала мамі всі гроші з рахунку. Навіть не п’ятдесят тисяч, а всі сто сімдесят тисяч. Здавалося, я віддаю частину свого серця. Мама обіцяла, що ремонт почнеться вже наступного тижня, і до осені ванна кімната буде як нова.
Я повернулася до міста, продовжуючи працювати і знову потроху відкладаючи гроші. Минуло кілька місяців. Я телефонувала мамі, щоб запитати, як ідуть справи з ремонтом.
— Ну, що там, мамо? Купили вже кахель? Почали міняти труби?
— Ой, Катрусю, — відповідала вона якось мляво, — та тут таке діло. Той майстер, якого ми хотіли, він захворів. А іншого поки що не знайшли. А ще тато каже, що ціни на матеріали знову підскочили, тому треба ще трохи почекати.
— Але ж ти казала, що одразу почнете! — я відчула легке роздратування.
— Почнемо, почнемо. Не хвилюйся. Ми ж нічого не діли. Гроші лежать.
Я вирішила не наполягати, бо знала, як важко знайти хорошого майстра в селі. Я довіряла мамі.
Так пройшло літо. Ванна кімната залишалася в тому ж стані. Восені я приїхала на вихідні. Коли я вийшла з маршрутки, то побачила картину, яка мене абсолютно спантеличила.
Біля нашого двору стояв блискучий, яскраво-червоний мотоцикл. Новий. Зі стильною каскою, що висіла на кермі. Я знала, що мій молодший брат, Павло, який нещодавно закінчив технікум, давно мріяв про такий. Він працював на фермі, але грошей на таку покупку в нього точно не було.
Я зайшла до хати, вітаючись із батьками.
— Ого! Звідки це диво? — запитала я, показуючи на мотоцикл.
Батько, Григорій, лише знизав плечима й відвернувся. А от мама якось нервово посміхнулася.
— А це Павло собі купив. На роботу ж треба якось їздити, а автобус ходить рідко. Та й машина дорого.
— Купив? Але ж він не міг стільки заробити! Він же лише кілька місяців працює.
— Ну… — Мама намагалася уникнути мого погляду. — Ми йому трохи допомогли. Додали. Це ж його мрія!
Я відчула, як до мого горла підступив клубок.
— Мамо, а звідки ви взяли гроші? Адже ми з тобою домовилися, що всі мої заощадження йдуть на ремонт ванної! Де той ремонт?
Марічка одразу змінилася на обличчі. Її усмішка зникла.
— Ну і що? Ти ж нам їх просто дала! Це ж твій брат. Тихіше! — вона знизила голос. — Ти ж знаєш, як він хотів цей мотоцикл. А ванна може почекати.
— Почекати?! — мій голос зазвучав голосніше, ніж я хотіла. — Виходить, ти мені збрехала? Ти взяла мої гроші, які я збирала п’ять років, щоб купити житло, і віддала їх Павлові на його розваги?!
— Ні на які не на розваги! — втрутився батько, що стояв у дверях. — Це для роботи! І не кричи на матір! Вона тобі що, ворог?
— Вона взяла мої гроші на одне, а витратила на інше! — я ледве стримувала емоції. — Я могла б сама купити той мотоцикл, якби хотіла! Але я віддала вам, щоб ви жили в нормальних умовах!
— Ми живемо в нормальних умовах! — відрізала мама. — А ти нам їх просто дала. То чого ти зараз вимагаєш?
— Я нічого не вимагаю! Я хочу, щоб ви повернули гроші, якщо ви не робите ремонт! — я відчула, як мої щоки палають. — Бо якщо ви не робите, то поверніть. І тоді я сама вирішу, на що мені їх витрачати!
— Немає грошей! Ми їх Павлові віддали. Ти ж не хочеш, щоб він тепер свій мотоцикл продавав? Він же так на нього чекав! — Мама почала голосити.
В цей момент до хати зайшов Павло. Він був дуже задоволений. Його очі аж світилися.
— О, Катю, ти приїхала? Як тобі мій красень? — запитав він, усміхаючись.
— Твій красень куплений за мої гроші, які мали піти на ремонт батьківської ванної кімнати, — прямо сказала я, дивлячись йому в очі.
Павло одразу став серйозним. Його усмішка зникла.
— Що? Які твої гроші? Батьки сказали, що це вони мені купили, бо я добре працюю.
— Вони купили тобі його на мої заощадження. А мені збрехали.
Павло розгублено подивився на батьків, а потім на мене.
— Це правда? — запитав він у мами.
Марічка, вся знервована, почала відмахуватися.
— Та чого ти слухаєш її? Вона сама не знає, що говорить!
— Знаю, мамо! Знаю! — я відчувала, що це переходить усі межі. — Ти сказала, що ремонту не буде, бо майстер захворів і ціни зросли. А насправді ти просто віддала їх йому. Тобі важливіше, щоб він мав іграшку, ніж те, щоб ви жили в нормальних умовах і дочка мала свою квартиру.
Павло втупився в підлогу. Було видно, що йому незручно, але водночас мотоцикл для нього був важливий.
— Я не знав, Катю. Чесно. Я думав, що це батьки зібрали.
— Не знав? А що, думаєш, батьки за пів року так багато зібрали? Ти ж знаєш, як вони живуть.
— Досить! — крикнув батько. — Вийди, Катю, провітрися! Завтра поговоримо.
— Ні, тату. Ми поговоримо зараз. Я хочу, щоб ви повернули мені гроші. Усю суму.
— Ми ж сказали: їх немає.
— Тоді нехай Павло продасть мотоцикл. І поверне гроші.
Павло одразу підняв голову. В його очах з’явився гнів.
— Продати? Це новий мотоцикл! Ти що, жартуєш?
— Ні, не жартую. Це мої гроші, і я хочу їх назад. А ти, якщо хочеш, можеш знову назбирати.
— Павло нічого не продаватиме! — сказала мама, заступаючи брата. — Ти що, хочеш, щоб він пішки ходив?
— Ні, я хочу, щоб ви були чесними! — я ледве стримувала сльози. — Я довіряла вам! А ви мене обманули. Я стільки працювала…
Я швидко зібрала свої речі. Батьки намагалися мене зупинити, але я була непохитна.
— Я їду. І більше не приїду, доки не побачу або початок ремонту, або гроші на своєму рахунку.
— Ти нам погрожуєш? — спитав батько з обуренням.
— Ні, тату. Це просто факт. Я не можу жити в обмані. Ви вибрали його мрію, а не мою і не свій комфорт. Це ваш вибір.
Я пішла на зупинку, залишивши їх трьох у хаті. Мені було так образливо. Я не могла повірити, що мої рідні так зі мною вчинили.
Наступного дня мама телефонувала мені.
— Катю, доню, не роби дурниць. Приїдь. Давай поговоримо.
— Про що, мамо? Про те, як ти збрехала мені в очі? Про те, як віддала мої гроші Павлові?
— Я помилилася. Але ж ми повернемо! З часом.
— Коли? Через п’ять років? — я відчувала втому. — Я працюю, щоб мати власне житло, а не щоб фінансувати покупки дорослого брата.
Я не приїжджала додому кілька місяців. Вони дзвонили, просили, але я стояла на своєму. Я була дуже розчарована. Через кілька тижнів на мій рахунок надійшло п’ятдесят тисяч. Від Павла.
— Це перший внесок, — написав він у повідомленні. — Я продам мотоцикл через кілька місяців, коли знайду покупця. І поверну тобі все. Вибач, що так вийшло.
Цей вчинок брата трохи зігрів моє серце. Він єдиний зрозумів, наскільки мені було важко.
Я знову почала потроху відкладати, докладаючи до повернених грошей. Я зрозуміла, що більше не можу покладатися на своїх батьків у цьому питанні. Мій шлях до мрії став довшим і важчим, але я йшла вперед, тепер уже без очікування допомоги, а лише покладаючись на свої сили. Ремонт у батьків так і не почався.
У цій історії мені здається, що я була права, захищаючи свої гроші та свою мрію.
Але чи правильно я вчинила, що розірвала стосунки з батьками, доки вони не повернули гроші? Чи має молодший брат нести відповідальність за рішення батьків? Як би ви вчинили на моєму місці?
