— Дівчинка при надії, а ти допомагати відмовляєшся! — дивилась я на невістку. — Де твоя совість?
— Дарія жодного разу не згадала про те, що при надії, — почала виправдовуватись Соломія. — Та й у чому відмова? Попросити людину помити за собою посуд?
— Моя донька не покоївка тут, не розсиплешся, сама все прибереш, — кажу їй.
Соломія з Тарасом одружилися три роки тому. З дітьми подружжя вирішило не поспішати, спочатку кар’єра. Від іпотеки Бог милував, у Соломії була добряча квартира, подарована бабусею по материнській лінії. У ній вони й жили.
У рідні із новою невісткою склалися цілком терпимі стосунки. Я до них не лізла, а моя донька Дарія також жила своїм розміреним життям.
— Він мене вигнав! — голосила Дарія, сидячи на дивані й притискаючи до себе подушку.
Соломія щойно прийшла з роботи й перше, що почула, — схлипування моєї донечки. Вона з подивом окинула поглядом гору валіз, що заповнила весь передпокій.
«Цього мені тільки не вистачало!» — мабуть, було написано на обличчі Соломії, і я її розумію, адже це справді несподіванка.
— Що за людина, — обурювався Тарас.
— Що сталося? — Соломія увійшла до кімнати.
— Уявляєш, Роман виставив Дарію, у нього, виявляється, був роман із секретаркою! — Тарас розходився не на жарт, адже у них із сестрою завжди були теплі стосунки.
— Навіть на таксі грошей не дав. Ледве вмовила дозволити зібрати найнеобхідніше, — хлипала моя донька.
Соломія, знову глянула на ту гору валіз у коридорі. У неї самої все необхідне займало значно менше місця.
— Чи можна я поки що поживу у вас? Ненадовго, поки не знайду роботу, — Дарія, схлипуючи, подивилася на невістку. — У мами маленька «однушка», їй і самій тісно.
— Господи, звісно, живи, — знизала плечима Соломія.
У них була вільна кімната. Згодом там мала бути дитяча, а поки це була гостьова спальня.
— Дякую тобі, — щиро подякувала Дарія.
Я завжди знала, що шлюб моєї Дарії не вічний, наче піщаний замок. Вона вискочила заміж одразу після школи. У ВУЗ навчатися не пішла — та й навіщо, адже в чоловіки вона собі відхопила не кого-небудь, а сина директора місцевого молокозаводу.
У Романа, чоловіка Дарії, був власний бізнес, який приносив цілком стабільний дохід.
— Моя Дарія живе, як королева, — не раз вихвалялася я.
І це було частково правдою. У Романа був великий дім, у якому Дарія була господинею. Усі домашні справи виконувала наймана працівниця.
Чоловік носив мою доньку на руках, пилинки з неї здував, возив на курорти, водив у театри, на виставки. От тільки Романові було вже за сорок, і він мріяв про спадкоємця, сина, якому міг би передати свій бізнес.
— Рано мені ще пелюшками обростати. Я ще не награлася, — твердила Дарія.
— Гляди, якась спритніша подарує твоєму чоловікові дитину, і він тебе виставить за двері, — попереджала я доньку.
— Мамо, ти завжди нагнітаєш. Мій Роман нікуди від мене не дінеться, будь спокійна, — запевняла вона.
Я лише хитала головою, цокала язиком, але відступала.
На превеликий жаль Дарії, усе сталося саме так, як я передбачала. З’явилася спритніша, яка одразу зрозуміла у чім справа і показала Роману тест з двома смужками. Тоді Роман і попросив у моєї доньки розлучення.
Я справді живу в маленькій «однушці». Свою трикімнатну квартиру я давно здаю квартирантам — це гарне доповнення до зарплати.
Але жити з Дарією в тісноті? Це було б занадто. Тож я раділа, що Соломія погодилася прихистити мою доньку.
Та, якщо чесно, я бачила, що перспектива співжиття з Дарією не дуже надихає Соломію. Вони з моєю донькою ніколи не були подругами.
Соломія вважала Дарію занадто високомірною і зацикленою на зовнішності. І я, як мати, не могла цього не помічати.
— Даріє, ти б хоч пропилососила в кімнатах і посуд прибрала, — почала Соломія, повернувшись із роботи.
— Яка ж ти зануда! — обурилася Дарія. — Сама крутишся, як білка в колесі, і людям навколо не даєш спокійно жити. Сядь уже, відпочинь. Невже не розумієш, як мені зараз важко?
— Відпочину. Ти роботу шукаєш? — Соломія не відступала.
— Від роботи коні Богу душу віддають, — огризнулася моя донька. — Плювати я хотіла на цю роботу. Ось зараз знайду собі нового Романа. Тільки цього разу я буду розумніша.
— У житті треба покладатися не лише на чоловіків, а й на себе, — намагалася переконати Соломія.
— Ось і покладайся, і шмарклі моєму братові витирай. Він молодець, знайшов тебе. Одна бабця тобі квартиру підкинула, інша ось-ось дачу відпише. Чому мені так із родичами не пощастило?
Бабуся справді збиралася переписати на Соломію свою дачу. По суті, господинею там давно була Соломіїна мама, але бабуся не дуже любила свою невістку і вирішила оформити документи одразу на онуку.
— І взагалі, не бачиш, я ще не відійшла від розлучення, — Дарія скривилася, вдаючи сльози.
Та, якщо відверто, моя донька не виглядала нещасною дружиною. Три тижні вона гасала по магазинах, масажних салонах або валялася на дивані, гортаючи відео в соцмережах. Ось і цього разу вона з гордістю демонструвала нову покупку, а на дивані в кімнаті височіла гора нових речей.
— Соломіє, що ти на мою сестру накидаєшся? — дорікав увечері Тарас.
— Твоя сестра живе в нас майже місяць. Я не проти, але я не наймалася прислужувати дорослій дівчині. Хай хоча б інколи допомагає, — шипіла у відповідь Соломія.
— Як тобі не соромно? Її чоловік вигнав, а ти ще накидаєшся.
— У мене тут не санаторій. Ти що, не бачиш, вона працювати не збирається. І звідки в неї гроші на всі ці наряди?
— Які наряди? Дарія цілий день по співбесідах ходить!
Я була вражена, коли дізналася, що Соломія посварилася з Тарасом через мою доньку. Як мати, я розуміла, що Дарія, можливо, не ідеальна, але вона моя донька, і я не могла дозволити, щоб її ображали.
— Ну і де ти так довго гуляла? — Дарія почала з порогу, щойно Соломія переступила поріг.
— На роботі була, готуємося до виставки. А тобі що, немає перед ким новою сукнею покрутитися? Де Тарас?
— Твій чоловік у магазин пішов, ти ж не спромоглася з вечора їжу приготувати, — єхидно зауважила Дарія.
— Так і ти наче не без рук. Могла б хоча б картоплю підсмажити, — Соломія не хотіла сцен, але Дарія змушувала до неприємної розмови.
— Ще чого, буду я вашу картоплю жувати! Сама її їж, а гостей, будь ласка, нормально годуй.
— Це хто в нас гості? — почала Соломія. — Живе на всьому готовому більше місяця, ще й права качає! Її пожаліли, приютили, а вона з радості на шию сіла і ніжки звісила.
У запалі сСоломія не почула, як грюкнули вхідні двері. На порозі з’явився Тарас.
— Ти чого так говориш до сестри? — захистив синочок мою донечку.
— А нічого, що твоя сестриця каже тобі не правду! Ти хоч знаєш, що вона цілими днями по магазинах вештається, а не на співбесідах!?
— Тарасе, вона намовляє, — Дарія скривила нещасне обличчя, наче не вона щойно хвалилася перед невісткою своїми планами на життя. — Я шукаю роботу, але що робити, якщо всюди потрібні люди з освітою чи досвідом.
— Не думав, що ти така безсердечна, — Тарас глянув на дружину і, обійнявши сестру за плечі, відвів її до кімнати.
— Ну й котіться, — гнівно крикнула Соломія. Їй хотілося рвати й метати від досади. Докотилися, власний чоловік їй не вірить. Невже він не бачить, що з себе представляє його сестриця?
Вранці вона раніше втекла на роботу, не бажаючи бачитися ні з чоловіком, ні з його сестрою.
Коли Соломія повернулася додому, я вже чекала її в передпокої.
— І що це ти собі дозволяєш? — грізно спитала я.
— І вам доброго вечора, — розпливлася в широкій посмішці Соломія.
— Не треба мені тут посмішок. Чого дівчинку ображаєш? Чим вона тобі не догодила? — гримнула я.
— Знайшли дівчинку! Ваша Дарія нічого не робить по дому, це несправедливо. І взагалі, я від неї втомилася. Погостювала місяць, пора і житло собі шукати, — спокійно відповіла Соломія.
— Та тебе ж удома не буває, ти на своїй роботі пропадаєш цілими днями. Коли ти від неї втомитися встигла?
— Забирайте її до себе, і хай вона вас там тішить, скільки вашій душі завгодно, — каже мені Соломія. — А тут вона не у себе вдома і мусить дотримуватися моїх правил. Хоча б допомагати по дому.
— Глянь, чого вигадала! Моя донька тобі не прислуга, — гнівалася я.
— Так і я не хатня робітниця! — не відступала Соломія.
— І взагалі, Дарія в положенні, їй зараз відпочинок потрібен. І не тобі вказувати, що їй робити, — заявила я, піджавши губи.
— Взагалі, – кажу невістці прямо, – ваші можливості дозволяють придбати Дарії квартиру, — виклала я свій план. — І вам із Тарасом буде добре, і моїй доньці зручно, іпотеку брати не доведеться. Нащо тобі дача?
— Слухайте, а це ж вихід! — вигукнула Соломія, розпливаючись в усмішці.
Я, задоволена собою, чекала, що вона скаже далі.
— А давайте я і квартиру свою на неї перепишу, — раптом злостиво прошипіла Соломія. — І зарплату віддавати буду, усе для Дарії, аби тільки дівчинка посміхалася, поки знову заміж не вийде!
Я від несподіванки здригнулася. Думала, що вже вмовила невістку.
— У вас, якщо мені пам’ять не зраджує, є своя трикімнатна квартира. Чому вашій доньці не переїхати в неї?
— Я ж її здаю не від хорошого життя! — вигукнула я, обурена очевидною, на мою думку, дурістю Соломії.
— Так і бабуся мені дачу подарувала не для того, щоб я з себе благодійницю зображала.
— Ну, як знаєш, але доньку мою не чіпай! — гаркнула я наприкінці й пішла.
Я почувалася обдуреною. Минув другий місяць перебування Дарії в Соломії. І ось раптом з’ясовується, що вона ще й вагітна. Як мати, я не могла не підтримувати свою доньку в такий важкий час, але чому Соломія така безсердечна?
Її ж ніхто не змушує прибирати за Дарією, але хоча б трохи співчуття до дівчини, яка втратила все, вона могла б проявити! Пізніше я дізналася, що Соломія подзвонила Роману, колишньому чоловікові Дарії, щоб з’ясувати правду.
Того ж дня Соломія таки виставила мою доньку і сина зі своєї квартири. Бачте, Роман їй сказав що протягом пів року зобов’язався допомагати Дарії і переказує ї по три тисячі євро щомісячно.
Але хіба ж то гроші для молодої і красивої дівчини? Вона щойно розлучилась, таке пережила. Звісно. вона могла й забути у своєму стані тарілку помити, чи пропилососити.
А Тарас у мене молодець. Він до останнього стояв за свою сестру. Соломія ж не має душі і виставила їх обох, сказала, що втомилась від нас усіх.
Тепер мої діти живуть у тій трикімнатній квартирі, що я раніше здавала. Нам усім дуже не просто, адже єдиним годувальником залишився Тарас, а зарплатня у нього скромна, на нас усіх не вистачає.
Нам нині дуже важко і все з милості Соломії. Невже люди можуть бути настільки зациклені на собі? невже забули про людяність і просту підтримку рідних у складній ситуації?
Головна картинка ілюстративна.
