Я завжди вважала себе вправною господинею. Мій дім сяяв чистотою, на кухні пахло свіжоспеченим хлібом, а город був доглянутий, наче з картинки в журналі. Але одного слова від моєї невістки Ольги вистачило, щоб усе моє уявлення про себе перевернулося з ніг на голову.
Іноді я уявляла, як би це було, якби мій син Сергій із дружиною повернулися до нас у село назавжди. Чи змогла б я змиритися з їхніми звичками? Чи не дратували б мене їхні дрібні примхи? І чому дратуюся тільки я?
— Ходімо, Рекс, — покликала я, і мій старий пес загавкав, ніби йому знову три місяці.
— Куди це ти зібралася? — гукнув чоловік Микола, не відриваючи очей від телевізора, де йшов якийсь футбольний матч.
— До мого коханого! — пожартувала я, натягуючи старі кросівки.
— Ага, ясно, — буркнув він. — Тільки купи сметани до кави, бо закінчилася.
На мить я подумала, що, може, й справді не завадило б мати якесь романтичне захоплення, але тут же відмахнулася від цієї думки. Маріє Іванівно, сказала я собі, тобі й одного чоловіка вистачає, щоб голова йшла обертом. Навіщо тобі ще проблеми?
— Не хвилюйся, Рекс, скоро все зміниться, — шепотіла я собаці, коли ми вийшли на вулицю. — Сергій із Ольгою приїдуть, і наш дім нарешті оживе. Може, не буде так тихо, як у старій церкві.
Рекс не слухав. Він був зайнятий обнюхуванням кущів бузку, де, певно, його собачі друзі залишили свої “листи”. Я згадала, як десять років тому, коли Сергій поїхав до Польщі на заробітки, Рекс був ще цуценям, яке гризло ніжки нашого старого столу. Син приїздив додому раз на рік — на кілька днів, родинні обіди, зустрічі з друзями, і все. А тепер він заговорив про повернення. І все це завдяки Ользі. Мабуть, він справді закохався — адже колись запевняв, що ніколи не одружиться. А тепер, після весілля, вони планують приїхати, щоб перевірити, чи сподобається Ользі наше село настільки, щоб залишитися назавжди.
— Подивимося, що за дівчина ця Ольга, — сказала я, смикаючи за повідець, бо Рекс застиг біля старого дуба, ніби то була собача бібліотека. — Але якщо вона поверне мені Сергія, то я вже її люблю.
Ми дійшли до старої ферми на краю села. Зруйновані стіни, порослі бур’янами, виглядали похмуро, але Рекс обожнював тут гасати, обнюхуючи кожен камінь. Якби я могла відчувати те, що він своїм носом, я б знала всі сільські плітки краще за тітку Галю з магазину. На зворотному шляху я помітила в городі сусідського півня, який нахабно розкопував мої тюльпани.
— Миколо, у нас знову півень у городі! Ти досі не полагодив той паркан? — гукнула я, зайшовши до хати.
— Та десь там, Маріє, — відмахнувся він, не відриваючись від телевізора. — Подивися в сараї, там дріт має бути.
Іноді мені здається, що я щось пропустила в житті. Може, коли я була у ванній, якісь інопланетяни висмоктали з Миколи всю ініціативу? Я схопила стару мітлу й пішла в город. Півень, нахаба, навіть не злякався! Я ганялася за ним хвилин десять, поки, спітніла й розпатлана, не загнала його до сусідського двору. Стоячи біля паркана, я пообіцяла собі, що наступного разу з нього буде юшка.
— Господи, Маріє, що з тобою? — зустрів мене Микола, тримаючи тарілку з млинцями. — То Рекс тебе в кущі затягнув?
— Твій півень! — відрізала я, вихоплюючи в нього тарілку. — Не буде тобі млинців, поки не полагодиш паркан!
— Та чого ти так нервуєш? Полагоджу, як завжди, — буркнув він, сумно дивлячись на млинці, і поплентався до телевізора.
А ввечері, коли я милася, ручка душа, як завжди, залишилася в моїй руці. Це що, я вже й митися нормально не вмію? Цьому дому потрібен чоловік, подумала я. Справжній, а не той, що тільки телевізор дивиться.
Звісно, коли Сергій із Ольгою приїхали, мене вдома не було. І винен, як завжди, Микола. Він поїхав зустрічати їх до вокзалу, але заблукав. Навігатор? Та який там навигатор, це ж для нього “занадто складно”. Телефонувати мені не став, бо, бачте, соромно. Я чекала, чекала, а потім вирішила забігти до сусідки Галі, щоб позичити цукру. І саме в ту мить вони приїхали! Я влетіла в дім в останню секунду, коли Микола вже збирався подавати млинці замість вечері.
Ольга виявилася не такою, як я уявляла. Я думала, буде міська панянка, яка кривитиме носа від нашого села. Але ні — вона була щира, з теплою усмішкою, у простій сукні, з якоюсь легкістю в рухах. Навіть Рекс, мій вірний пес, одразу кинувся до неї, виляючи хвостом, і ліг біля її ніг, ніби вона була його господинею. Мені навіть трохи прикро стало — невже я для нього вже не головна?
Після вечері Сергій із Ольгою пішли прогулятися селом. Я чула, як вони захоплено гомоніли: “Ой, яка гарна вишня! А це що за квіти? Такі духмяні!” Рекс біг за ними, ніби боявся пропустити щось цікаве. А я дивилася на них із вікна й думала: може, це й справді шанс для нашого дому? Може, з їхнім приїздом усе стане краще?
— Вони щасливі, — сказав Микола, наливаючи собі компот. — А ти, Маріє, вічно шукаєш, до чого причепитися.
— Зачекай, поки вони побачать той безлад у твоїй майстерні, — буркнула я, помітивши, як у нього загорілися очі, коли Ольга похвалила його компот.
Але я не могла всидіти на місці. З цікавості пішла за ними, тримаючись на відстані. Ольга захоплено розглядала наш сад, а Сергій розповідав, як у дитинстві лазив по деревах. Рекс біг поруч, ніби чекав, що Ольга дістане йому цілу миску ковбаси. А ввечері, коли ми готувалися спати, Ольга вийшла з ванни, тримаючи в руці ту саму ручку душа, і безпорадно глянула на Миколу. Він, на диво, схопився з дивана, побіг до сараю за інструментами й за п’ять хвилин усе полагодив.
— Диво, та й годі, — пробурмотіла я собі під ніс.
Але що довше вони залишалися, то більше я почувалася чужою у власному домі. Я сумувала за Сергієм усі ці роки, мріяла, щоб він повернувся, щоб у домі було життя. І ось він тут, але все не так, як я уявляла. Я почувалася як прибиральниця й кухарка, яку ніхто не помічає. Навіть Рекс, мій вірний друг, тепер ходив за Ольгою, ніби вона була його найкращою подругою. А ще той кіт, якого я колись підібрала й назвала просто Котом, бо він був дикий і не давався в руки, раптом почав тертися об її ноги.
— Який ти гарний, пухнастий, — ніжно сказала Ольга, чухаючи його за вухом. Кіт замуркотів, ніби роками чекав на її ласку.
— Як ви його називаєте? — спитала вона в мене.
— Кіт, — відповіла я. — Навіщо вигадувати ім’я для тварини, яка сьогодні є, а завтра гуляє?
— Відтепер ти будеш Сірий, — заявила Ольга. — Бо твоя шерсть така гарна, срібляста.
— Не смійся, мамо, — сказав Сергій, побачивши, як я закотила очі. — Ольга справді вміє знаходити спільну мову з тваринами. Ти б бачила, як вона в Польщі з кіньми спілкувалася!
Я лише знизала плечима. Але в глибині душі мені було прикро. Чому всі — від Рекса до цього дивакуватого кота — так тягнуться до неї?
Одного ранку я пішла годувати курей і побачила, як той клятий півень, якого я терпіти не могла, вискочив із курника й почав ганятися за Ольгою. Я вже уявила, як він дзьобне її чи подряпає, і кинулася до курника. Але те, що я побачила, мене приголомшило. Ольга стояла навпочіпки й спокійно розмовляла з півнем.
— Ну, ти ж не такий страшний, правда? — казала вона. — Такий гарний півень, пір’я блищить, хвіст як у короля!
Він зупинився, подивився на неї, а потім почав рити землю, ніби йому стало ніяково. Я стояла, затамувавши подих.
— Будеш у нас Василь, — сказала Ольга. — Як справжній гетьман.
Я не повірила своїм очам. Цей півень, який ганяв мене по всьому городу, слухав її, ніби вона була його господинею! Я відступила до хати, бо це було вже занадто. Мені стало соромно за власну злість, але я не могла її позбутися.
Дні минали, і напруга в мені зростала. Ольга була вправною, цього не відняти. Її пиріг із яблуками хвалили всі, навіть Микола, який зазвичай наминав тільки мої млинці. Вона прополола грядки краще, ніж я, і навіть навела лад у коморі, де я роками боялася щось чіпати. Але щоразу, коли я намагалася зробити щось по-своєму, вона м’яко, але впевнено пропонувала “кращий” спосіб. Її слова звучали чемно, але я відчувала, ніби вона мене повчає.
Одного вечора я готувала борщ — мій фірмовий, який у селі хвалили всі. Ольга зайшла на кухню й сказала: “Маріє Іванівно, а ви пробували додати до борщу трохи яблучного оцту? У Польщі так роблять, смак виходить цікавіший”. Я стиснула ложку так, що пальці побіліли. Мій борщ не потребує ніякого оцту! Але я лише кивнула й буркнула: “Може, спробую колись”.
Сергій казав, що я надто переймаюся, що Ольга просто хоче допомогти. Але я бачила, як вона потроху забирає мій дім. Навіть Микола, який раніше скаржився на все, тепер усміхався, коли вона хвалила його компот чи лагодила щось разом із ним. Я почувалася невидимою.
Одного дня я пішла до сусідки Галі, щоб вилити душу. Вона вислухала мене, налила трав’яного чаю й сказала: “Маріє, ти просто боїшся, що втрачаєш контроль. Але ж Ольга не ворог. Може, дай їй шанс?” Я кивнула, але в душі знала: мені важко. Я мріяла, що приїзд Сергія поверне радість у дім, але замість цього я почувалася ще самотніше.
Того ж вечора я побачила, як Ольга сидить на ганку й плете вінок із польових квітів. Рекс лежав біля неї, а Сірий муркотів на її колінах. Сергій сміявся, розповідаючи їй якусь історію з дитинства. Я стояла у дверях і думала: може, це я все псую? Може, я просто не вмію прийняти зміни?
Сергій із Ольгою досі не вирішили, чи залишаться в селі назавжди. Мені хочеться, щоб син був поруч, але я не знаю, чи готова ділити з ними свій дім. Ольга хороша дівчина, але чому я відчуваю, що втрачаю себе? Може, мені варто спробувати її зрозуміти? Чи, може, я маю відстояти своє місце? А що б ви зробили на моєму місці?
