Я завжди вірила, що диплом — це перепустка до кращого життя, а брат, який ледь закінчитв школу, лише сміявся з моїх мрій. Тепер, коли я після п’яти років університету ледве оплачую рахунки, він розбудовує свою фірму і купує нову квартиру. Але коли він запропонував мені роботу в своїй команді, я відчула, як щось ламається всередині
Я завжди вважала, що освіта — це ключ до всього. З дитинства мене хвалили за кожну п’ятірку, за кожну медаль на олімпіадах. А брат? Він був тим, кого постійно доводилося витягувати за вуха. І ось тепер, коли я з дипломом у руках шукаю роботу, а він роз’їжджає на новому авто, я розумію: життя не завжди справедливе. Але чи готова я прогнутися під нього?
Мене звати Надія, мені двадцять сім. Ми з Тарасом росли в типовий українській сім’ї, де мама Оксана варила борщ по неділях, а тато Петро після зміни на заводі розповідав анекдоти за столом. Я була старшою, відповідальною. З першого класу вчилася на відмінно, бо знала: тільки так я зможу вирватися з цієї рутини. Тато часто казав:
— Надько, ти наша надія. Закінчиш університет — і матимеш усе: квартиру, машину, стабільну роботу в офісі.
Я вірила. А Тарас… Він був на п’ять років молодшим, вічно в своєму світі. Замість уроків — комп’ютерні ігри чи прогулянки з друзями. Мама намагалася його мотивувати, але марно.
— Тарасе, бери приклад з сестри! — лаяла вона, коли він приносив двійки.
Він тільки сміявся.
— Мамо, а нащо мені ці формули? Я сам усе розберуся.
Тато був суворішим. Після кожної двійки з математики він чіплявся до Тараса, як до старого чобота.
— Ти що, хочеш, як я, на заводі горбатитися до пенсії? Без освіти — ніяк! Дивись на Надію — вона вже на вступні готується.
Я тоді пишалася собою. Вступила на економічний факультет без проблем, бо мала золоту медаль. Університет став моїм другим домом: лекції, семінари, гуртожиток з подругами. Ми мріяли про кар’єру в банках чи корпораціях, де зарплата дозволяє жити, а не виживати. Тарас тим часом дійшов до дев’ятого класу і… застряг. Він не любив школу, вважав її нудною. Замість підготовки до ЗНО грав у футбол з хлопцями чи лагодив сусідські комп’ютери за копійки.
— Я не для паперів народився, — казав він мені пошепки. — Краще щось корисне робити руками.
Я тільки головою крутила. Як же він помилявся!
Коли Тарасу виповнилося вісімнадцять, настав час атестата. Класні товариші рвали шаблони над пробними тестами, а він… Він просто не здав. Не з’явився на іспитах. Тато дізнався про це від класовода і ледь стримався.
— Ти маєш розум! — вигукував він. — Без атестата ти ніхто! Як ти житимеш? Проситимеш милостиню?
Мама плакала в кухні, витираючи сльози рушником.
— Синку, чому ти так? Ми ж для тебе все: репетиторів наймали, книжки купували…
Тарас сидів за столом, спокійний, як слон. Пив чай і дивився у вікно.
— Тату, мамо, не панікуйте. Я з Іваном планую фірму відкрити. Ми будемо ремонтувати техніку — телевізори, холодильники, комп’ютери. Я ж умію. Клієнти вже є, сусіди хвалять.
Тато тільки пирхнув.
— Фірма? Без диплома? Йди на завод, як нормальна людина, і вчися на вечірній.
Але Тарас не послухав. Наступного тижня він з Іваном, своїм шкільним другом, зареєстрували ФОП. Почали з гаража біля дому: розбирали старі пральні машини, лагодили мікрохвильовки. Спочатку клієнтів було мало — пара сусідів, рекомендації від знайомих. Я сміялася з нього, коли бачила, як він у мазуті повертається додому.
— Тарасе, це ж не справа. Ти ж міг би в технікум піти, хоч щось.
Він тільки усміхався.
— Надько, дивись і вчися. Гроші не в паперах, а в головах.
Я не вірила. Продовжувала вчитися, писати курсові, мріяти про майбутнє. Університет минув як у тумані: сесії на відмінно, практика в банку, де я відчула смак справжньої роботи. Закінчила з червоним дипломом, на захисті декан потиснув руку.
— Пані Надіє, з таким багажем ви далеко підете, — сказав він.
Я повернулася додому з дипломом, як з трофеєм. Тато обійняв, мама спекла торт. Тарас теж прийшов — уже не в гаражі, а в чистій сорочці. Його фірма тоді вже мала свій офіс: маленьку крамничку в центрі, де вони з Іваном приймали замовлення. Клієнти їхали з околиць, бо швидко і дешево.
— Вітаю, сестричко! — сказав Тарас, піднімаючи келих. — Тепер твоя черга світ завоювати. А я тим часом квартиру винайняв.
Я тоді не зрозуміла іронії. Думала, це жарт.
Минуло пів року. Я розсилала резюме: банки, компанії, державні установи. Інтерв’ю були — разів десять. “Ви кваліфікована, але…” — і далі відмовки. Криза, скорочення, “чекайте дзвінка”. Я жила на батьківські гроші, допомагала по дому, але всередині кипіло. Тато почав косо дивитися.
— Надько, ти ж розумна. Чому не працюєш? Тарас уже податки платить, нам допомагає.
Мама кивала.
— Так, синок молодець. Фірма росте, Іван каже, що скоро майстерню розширять.
Я кусала губи. Тарас справді змінився. Його бізнес цвів: тепер вони не тільки ремонтували, а й продавали запчастини, мали сайт з онлайн-заявками. Він купив машину — не нову, але свою. Вийшов з дому, жив сам. Навіть тато, той самий суворий тато, одного вечора сказав:
— Тарасе, пробач, що не вірив. Ти показав, що головне — не диплом, а наполегливість.
Тарас обійняв його.
— Тату, я ж казав: ідея важливіша за оцінки.
А я? Я сиділа в своїй кімнаті, гортала вакансії на сайтах. “Економіст з досвідом” — а досвіду немає, бо ніхто не бере новачків. “Асистент з вищою освітою” — зарплата така, що на проїзд не вистачить. Мама одного разу не витримала.
— Надіє, може, почнеш десь? Хоч у магазині, аби гроші були.
Я не стрималася.
— Мамо, я ж економіст! Не продавець!
Вона зітхнула.
— Тарас теж без освіти почав. І дивись, як усе склалося.
Це було як ляп. Тарас, той самий, кого ми всі жаліли. Тепер він — герой родини, а я — невдаха з дипломом.
Минуло ще три місяці. Я вже не спала ночами, прокидалася від думок: “Чому я? Чому не я?” Батьки перестали питати про пошуки, просто мовчки платили за комуналку. Одного вечора Тарас зайшов у гості — з пакунками продуктів, як завжди. Сиділи за столом, мама налила борщу.
— Надько, як справи? — запитав він, ніби між іншим.
Я знизала плечима.
— Та як… Шукаю.
Він кивнув, помовчав.
— Слухай, у нас у фірмі потрібна людина. Адміністратор: документи вести, клієнтів записувати, дзвінки приймати. Не складно, зарплата нормальна — десять тисяч на старті, плюс премії.
Я мало ложку не впустила. Тато підняв брови, мама застигла.
— У вас? У твоїй фірмі? — перепитала я.
— Ну так. Ти ж економіст, розберешся з паперами. Краще, ніж сидіти склавши руки.
Я відчула, як щось прилило до обличчя. Він пропонував мені… це? Бути його помічницею? Той, хто не склав ЗНО, хто вчився на трійки, тепер наймає мене?
— Тарасе, дякую, але ні, — сказала я тихо, але твердо. — Я не для того вчилася шість років, щоб бути твоєю секретаркою.
Він здивувався.
— Надько, це ж тимчасово. Поки роботу знайдеш. Я ж не ображаю.
Але в мені вже все кипіло. Тимчасово? Якби я погодилася, то назавжди залишилася б у тіні його успіху. “Сестра Тараса, яка працює на нього”. Ні, дякую.
Тато втрутився.
— Надіє, не дурій. Гроші потрібні. Тарас добра пропонує.
Мама додала:
— Так, доню. Краще щось, ніж нічого.
Але я встала з-за столу.
— Ні. Я не буду його дешевою робочою силою. Я маю диплом, я маю знання. Знайду роботу сама.
Вийшла в кімнату, зачинила двері. Сльози котилися по щоках, але я не шкодувала. Гордість — це все, що в мене лишилося.
З того вечора вдома панувала напруга. Тарас більше не пропонував, але батьки нагадували — мимоволі, через розмови про його фірму. “Тарас майстерню купив”, “Тарас Івана в партнери взяв”. А я? Я продовжувала шукати. Ходила на курси англійської, бо знала: без мови ніяк. Читала книги про стартапи, думала про свій бізнес — може, консультації з фінансів для малого бізнесу? Але страх паралізував: а якщо не вийде?
Одного дня мама зайшла до мене.
— Надько, ти ж наша гордість. Але життя — не казка. Може, спробуй з Тарасом? Хоч на місяць.
Я похитала головою.
— Мамо, це не про гроші. Це про те, ким я себе бачу. Якщо я погоджуся, то здамся. Стану частиною його історії, а не своєю.
Вона обійняла мене, зітхнула.
— Ти права, доню. Але не затягуй. Світ не чекає.
Тепер минув рік. Тарас розширив бізнес — найняв ще двох хлопців, планує франшизу. Батьки пишаються ним, як ніколи. А я? Я знайшла підробіток фрілансером: веду бухгалтерію для маленьких фірм онлайн. Зарплата скромна, але це мій вибір. Кожного ранку кажу собі: “Ти впораєшся”. Але інколи, вночі, думаю: а що, якби я сказала “так”? Чи змінилася б усе?
Я не шкодую. Освіта — це не тільки диплом, це сила всередині. Але брат навчив мене: інколи потрібно просто почати, не чекаючи ідеалу. Ми з Тарасом досі говоримо — жартуємо, як раніше. Він не тисне, я не заздрю. Але та пропозиція досі ниє.
А ви як гадаєте, друзі? Чи варто було б мені погодитися на ту роботу в брата, аби вийти з глухого кута? Чи гордість справді дорожча за стабільність? Поділіться в коментарях — ваша думка може надихнути когось.
