Я завжди довіряла Михайлу, але коли побачила повідомлення від іншої, все змінилося. Михайло мовчав, коли я запитала його про це. “Я не зраджував”, – сказав він, але його слова більше не мали значення. Я вже знала, що його брехня занадто велика, щоб залишити її поза увагою
Мій чоловік, Михайло, переконав мене залишитися вдома заради дітей. Коли він пішов до іншої жінки, у мене залишилися лише діти, наш будинок і відчуття порожнечі, що з’їдало мене зсередини.
Спочатку я не помічала, як це відчуття стає частиною мене. Воно тихо оселилося у моїй душі, як непроханий гість, що не збирається йти. Кожен день був схожий на попередній: дитячий сміх, який я майже не чула, купа іграшок на підлозі, гори брудного посуду, що чекали мене після того, як діти лягали спати. Це було моє життя, мій вибір. Я тримала його обома руками, поки воно не почало вислизати крізь пальці.
Михайло був впевнений у своєму рішенні. “Ти ж знаєш, що я хочу для нас найкращого, Тамаро. Дітям потрібна мати, яка завжди поруч, а не жінка, яка втомлена і знервована після роботи”. Я вірила йому. Я вірила кожному його слову. І потроху відмовилася від своїх мрій.
Я думала, що щаслива. І досі пам’ятаю, як відмовлялася від запрошень друзів, щоб піти на каву, бо “на мене чекає моя сім’я”. Але тепер у мене немає ані чоловіка, ані можливості вийти з дому.
Мені тридцять дев’ять, і я не знаю, хто я така. Я стою посеред великої кухні, яку ми разом облаштовували, і не можу згадати, коли востаннє мріяла про щось, що не стосується моїх дітей. У школі я була найкращою ученицею. Я хотіла вивчати математику, а потім викладати її.
Я уявляла себе у великій аудиторії, яка пояснює студентам складні теореми. Я хотіла мати власні гроші, подорожувати, почуватися вільною. Але потім я зустріла Михайла.
Все було настільки стрімко, що я навіть не пам’ятаю, як все почалося. Я працювала продавцем у магазині квітів. Це була моя третя спроба знайти своє місце.
Перша була в пекарні, де я працювала лише кілька днів, і власниця сказала, що я “псую товар”. Друга – у швейній майстерні, але я не змогла витримати запаху клею і швидко пішла звідти. В магазині квітів мені було комфортно. Я люблю доглядати за рослинами і збирати букети. Тоді мені здавалося, що це буде моя кар’єра, моє призначення.
Михайло був високий, впевнений у собі, а його усмішка розтоплювала серця усіх жінок у магазині. Він часто заходив і купував величезні букети троянд. Але він завжди дивився лише на мене. Я намагалася не звертати на нього уваги, бо не хотіла вірити, що такий чоловік може зацікавитися мною.
Я була звичайною, сором’язливою дівчиною, що ховалася за прилавком від усього світу. Але він знайшов мій номер телефону, і ми почали спілкуватися. Спочатку це були просто повідомлення, потім – зустрічі. За пів року я вже чекала дитину.
Михайло був щасливий. Він сказав, що це найпрекрасніший подарунок, який він міг би отримати. Він одружився зі мною, коли я була на шостому місяці. Церемонія була скромною, без гучних святкувань. Просто ми, мої батьки і його батьки – Іван Петрович і Оленка Іванівна.
Я тоді ще не знала їх добре, але вони були до мене дуже привітні. Я тоді відчувала, що це — моя доля. Коли народився наш первісток Данилко, я забула про всі свої мрії. У мене була дитина, чоловік, дім. Я більше не відчувала себе загубленою. Я стала матір’ю. А це було найголовніше.
Михайло купив великий будинок за містом. Він був світлий, просторий, а з вікон відкривався прекрасний краєвид на річку. У мене була своя кухня, великий сад, де я могла садити квіти. Це було моє місце. Тут я забула про все.
Потім народилися ще двоє дітей: Полінка і маленький Максим. Моє життя крутилося навколо них. Готування, прибирання, допомога з домашнім завданням. Іноді я думала, що застрягла у часі.
Оксана, моя єдина близька подруга, намагалася мене підтримати: “Ти повинна знайти роботу, Тамаро. Не сиди вдома. Ти забула, що світ за межами твого саду існує”. Я її не слухала. “Навіщо? Михайло заробляє достатньо, а дітям потрібна я. Ти що, не розумієш?” Я була впевнена у своїй правоті. І я думала, що так буде завжди.
Але потім Михайло почав змінюватися. Він затримувався на роботі, зникав на вихідні. На мої запитання він відповідав: “Я заробляю гроші. Це моя робота. У кожного з нас своя роль. Ти займайся дітьми, а я – справами”. Я намагалася вірити, що це правда. Я не хотіла думати про найгірше. Ми жили в гарному будинку, у нас були щасливі діти. Це було найважливіше.
Одного вечора він залишив свій телефон на столі. Я не звернула на нього уваги, але потім він засвітився, і я побачила повідомлення: “Дякую тобі за чудовий вечір. Я вже скучила за тобою”. Це було повідомлення від незнайомої мені жінки. Моє серце, здавалося, застигло. В мене почали тремтіти руки, а я не могла вдихнути. Коли Михайло прийшов, я запитала його про це.
Він лише подивився на мене і холодно сказав: “А тобі яке діло? Я заробляю гроші. У нас є будинок, їжа. У нас є все, що тобі потрібно”. Я плакала, просила його поговорити зі мною. “Я не зраджував тобі, Тамаро. Я просто зустрів людину, яка розуміє мене”.
Я не знала, що робити. Я не могла піти. Куди мені йти? До мами? З трьома дітьми? Без освіти, без роботи? Це було неможливо. Михайло користувався моєю безпорадністю. Я тихо мовчала. А потім він зібрав речі і поїхав. Він сказав, що буде висилати нам гроші. Але він забув, що окрім грошей, мені потрібна його підтримка, його любов. І дітям потрібен батько.
Спочатку він висилав 25 000 гривень на місяць. Цього вистачало. Потім він зменшив суму до 15 000. Потім до 10 000. І в якийсь момент гроші перестали приходити.
Я отримувала повідомлення про неоплачені рахунки за електроенергію, газ, воду. Я намагалася йому телефонувати, але він не відповідав. Я писала повідомлення, але він їх ігнорував. “Ти повинна сама навчитися справлятися”, – написав він мені одного разу. Я почала продавати речі.
Спочатку дитячі речі, з яких діти виросли. Потім весільний подарунок – сережки. Нарешті, блендер та інші прилади, якими я майже не користувалася.
Я навіть звернулася по допомогу до його батьків. “Добрий день, Іване Петровичу, Оленко Іванівно. Вибачте, що турбую вас, але мені потрібна допомога”, – тихо сказала я.
“Добрий день, Тамаро”, – відповіла Оленка Іванівна. “Ми все розуміємо. Але що ми можемо зробити? Михайло дорослий чоловік, і він сам має вирішувати своє життя. Ми не можемо втручатися в це. Ви ж самі знаєте, що це його вибір”. Їхні слова були, як холодна вода. Вони були байдужі. Я не отримала від них ані копійки.
Оксана надіслала мені посилання на роботу: “Касир у супермаркеті”, “Адміністратор у салоні краси”, “Помічник кухаря”. Але я дивилася на них і не знала, з чого почати. Як написати резюме? Що мені там написати? Я – Тамара, мені 39 років, я мати трьох дітей. Досвід роботи – догляд за ними.
Я намагаюся щось вивчати, але не можу зосередитися, коли Данилко кричить, що не може знайти свій зошит, Полінка плаче, бо зламала іграшку, а маленький Максим просить мене почитати йому книжку. Я дивлюся на них і думаю: “Можливо, Михайло мав рацію. Можливо, я ні на що не здатна”.
Я почала помічати, що діти все частіше питають про батька. “Мамо, а тато приїде сьогодні?” – запитав мене Данилко. Я не знала, що відповісти йому. Я не хотіла брехати. Я просто обіймала його і казала: “Він дуже зайнятий на роботі. Але він нас любить”. І я сама вірила в ці слова.
Іноді я сиджу на кухні вночі, коли діти вже сплять, і дивлюся на наш старий сімейний фотоальбом. Ми на фотографіях такі щасливі, такі молоді. Я дивлюся на себе і не впізнаю. Я – не та Тамара, що була колись. Я – не та Тамара, що була щасливою. Тепер я просто жінка, яка намагається вижити. Але я не втрачаю надії. Я думаю, що колись я знову знайду себе. І я знову буду щасливою.
Я сиділа за кухонним столом, спостерігаючи, як діти сплять. Іноді їхній спокій надавав мені сили, але зараз я відчувала лише порожнечу. Я вже не була тією жінкою, яка колись мріяла про свободу, кар’єру, власне життя. Михайло поїхав, а я залишилась. І тепер я сама розплачуюсь за цей вибір.
Мені доводилось боротися за кожен день. Складно було зібрати сили, коли кожен ранок починався з безкінечного списку справ: прибирання, їжа, уроки з дітьми. Але вже не було того Михайла, якого я знала. Я намагалася не думати про це, коли мені було важко, але іноді, як зараз, не могла не відчувати відчай. Оксана намагалась підтримати, пропонуючи можливості знайти роботу. Я підсміювалася в середині, думаючи, як це можна здійснити, коли вся моя увага і сили віддані дітям.
Але чи не пора мені почати шукати новий шлях? Можливо, життя можна почати знову, і я знову можу бути тим, ким хочуть бачити мене інші? Чи віднайду я ту саму Тамару, яка могла мріяти і жити для себе, або ж буду знову безсило в’язати своє існування, намагаючись задовольнити вимоги навколишнього світу? Чи є ще шанс повернути себе?
