Я хвилювався через цю зустріч і вже двадцять хвилин дивувався, чому мені не телефонують, щоб підтвердити що вона відбудеться, аж зрозумів, що… у мене немає телефону! Не дивно, що я не почув дзвінка, оскільки десь посіяв апарат. Але, заради Бога, де? Я почав згадувати, де міг залишити телефон. На думку прийшла лише кав’ярня, де замовляв каву щоранку.
Тож тепер я шалено помчав до кав’ярні. Влетів туди і з самого порога запитав персонал, чи не залишав я тут свій мобільний телефон. Правду кажучи, це був досить відчайдушний крок, бо я й справді не думав, що зможу повернути таку дорогу модель телефону.
“Напевно, хтось уже подбав про нього і забрав, викинув сім-карту і мені вже нічого не допоможе”, – подумав я і вирішив, що після повернення в офіс одразу зателефоную оператору, щоб хоча б заблокували мій номер.
А тим часом, на мій подив, зі словами “телефон залишений тут вранці, зберігається у нас”, якась жінка полізла у шухляду і… дістала його!
– Ось цей? – запитала вона.
Я роззявив рота від несподіванки, потім кивнув і, вхопивши мобільник, зрадів як дитина, що на цьому світі ще є чесні люди. Навіть забув подякувати.
Захекуючись побіг назад до офісу і вирішив по дорозі перевірити журнал дзвінків та пропущені повідомлення. Уже шпалери на екрані викликали у мене підозру, а потім я помітив, що список телефонів не мій! Це був не мій телефон, хоча зовні він був ідентичний!
– От, халепа! Що мені тепер робити? – подумав я.
Зрештою я вирішив йти назад до кав’ярні. Ну бо якщо я взяв чужий телефон, то, може, мій ще там? Я швидко прийняв рішення і помчав назад. Працівниця була здивована, побачивши мене, коли я повернув телефон.
– Це не мій! – я правдиво пояснив. — Іншого немає?
– Що? Ви думаєте, у мене тут є магазин? Чи бюро втраченого майна? – глузувала вона, але, побачивши моє розчарування більш приязним тоном, додала: – Якщо цей не ваш, то, мабуть, належить тій пані, яка забрала другий двадцять хвилин тому!
– Два однакових телефони? – здивувався я.
– А чого ви так дивуєтесь? Ця модель дуже популярна! Вона є у багатьох! – Вона махнула рукою, і я, простеживши за її поглядом, насправді зміг побачити щонайменше двох відвідувачів з аналогічними телефонами.
– Люди розкидають свої речі всюди, ніби вони нічого не коштують, – сказала працівниця. Кожні кілька днів тут залишають то телефон, то ноутбук, то ще щось! Якби вони залишались мені, то я вже була б багатою!
Я слухав її аргументи одним вухом і думав, що робити далі.
“Зрештою, я можу просто зателефонувати до тієї жінки зі свого телефону і домовитися про зустріч у будь-якому місці, де ми їх обміняємо!” – дійшло до мене.
Тому я тремтячою рукою набрав номер.
– Добрий день, хто дзвонить з мого номера? — почув я теплий голос.
– Матвій. Схоже, у нас є телефони один одного, сказав я. – Де ми можемо зустрітися?
– Через п’ять хвилин на розі…» — згадала вона перехрестя біля кав’ярні.
– Чудово! – задоволено відповів я.
Через кілька хвилин я побачив, що до мене підійшла красива дівчина, років 25. Одягнена модно та зі смаком. Справжня красуня!
– Матвій? – запитала вона.
-Так, це я, — відповів я, зачарований.
– Я дозволила собі відповісти на дзвінок, коли задзвонив ваш телефон. Щодо зустрічі в … – вона назвала назву компанії, з якої я чекав дзвінка. – Зустріч підтверджено.
– Ви ангел! – я був неймовірно радий. – Як я можу вам віддячити?
– Немає такої потреби, – усміхнулася вона, мабуть, точно знаючи, що я готовий зробити для неї все!
Потім я думав про неї весь день, засмучуючись, що не записав її номер телефону, поки в руках тримав її мобільний! Я знав, що її звуть Ілона, тому що вона так представилася.
Наступного дня я прокинувся з блискучою думкою, що якщо вона вранці купує каву в тій ж кав’ярні, що й я, то може, вона туди приходить щодня? Я ж приходив. Справді так і було! Я зустрів її! Вона засміялася, побачивши мене, тому я подумав, що вона була рада мене побачити.
– У мене є п’ятнадцять хвилин, — сказала вона, тож ми сіли за один із столиків.
Наступного дня нам не вистачило чверті години! Ми почали приходити в кафе раніше, щоб мати більше часу для себе. Нарешті я наважився запросити Ілону на вечерю! Того дня у мене була ейфорія, бо я влаштувався на роботу в компанію, в яку я так прагнув, з надією, що у мене буде чудова кар’єра!
– Я дуже рада, що твоя мрія про роботу здійснилася, – сказала Ілона.
– Це завдяки тобі! — ейфорично вигукнув я.
– Чому? – ніяково запитала вона.
– Ти прийняла цей телефонний дзвінок і мені призначили зустріч, — пояснив я.
– Ах так! – вона зітхнула з полегшенням…
Ми провели незабутній вечір. А через три місяці почали жити разом. Але лише під час нашого весілля, через рік після того, як я познайомився з Ілоною і отримав роботу своєї мрії, я зрозумів, що вона допомогла мені в цьому! На нашому весіллі з’явилася її близька подруга Олеся, в якій я впізнав дівчину, яка приймала мене в нову компанію.
– Це був щасливий випадок, — сказала Ілона. – Коли я відповіла на дзвінок на твоєму телефоні, то по голосу впізнала Олесю, яка хотіла призначити тобі зустріч. Тож я прикинулася твоїм асистентом. А після наших кількох зустрічей я зрозуміла, що ти цінна людина і що варто тобі допомогти. Тож я зателефонувала Олесі, і вона конфіденційно сказала мені, що тебе беруть до уваги. Тож достатньо було прошепотіти кілька улесливих слів про тебе, щоб схилити терези перемоги на твій бік, – сказала вона. — Але потім ти сам довів, що я була права щодо тебе! Ти чудовий працівник.
– І я буду таким ж ідеальним чоловіком, — пообіцяв я, міцно обійнявши її.
