fbpx
Дозвілля
Я завжди був реалістом і не вірив у долю, поки доля не поставила Ілону на моєму шляху

Я хвилювався через цю зустріч і вже двадцять хвилин дивувався, чому мені не телефонують, щоб підтвердити що вона відбудеться, аж зрозумів, що… у мене немає телефону! Не дивно, що я не почув дзвінка, оскільки десь посіяв апарат. Але, заради Бога, де? Я почав згадувати, де міг залишити телефон. На думку прийшла лише кав’ярня, де замовляв каву щоранку.

Тож тепер я шалено помчав до кав’ярні. Влетів туди і з самого порога запитав персонал, чи не залишав я тут свій мобільний телефон. Правду кажучи, це був досить відчайдушний крок, бо я й справді не думав, що зможу повернути таку дорогу модель телефону.

“Напевно, хтось уже подбав про нього і забрав, викинув сім-карту і мені вже нічого не допоможе”, – подумав я і вирішив, що після повернення в офіс одразу зателефоную оператору, щоб хоча б заблокували мій номер.

А тим часом, на мій подив, зі словами “телефон залишений тут вранці, зберігається у нас”, якась жінка полізла у шухляду і… дістала його!

– Ось цей? – запитала вона.

Я  роззявив рота від несподіванки, потім кивнув і, вхопивши мобільник, зрадів як дитина, що на цьому світі ще є чесні люди. Навіть забув подякувати.

Захекуючись побіг назад до офісу і вирішив по дорозі перевірити журнал дзвінків та пропущені повідомлення. Уже шпалери на екрані викликали у мене підозру, а потім я помітив, що список телефонів не мій! Це був не мій телефон, хоча зовні він був ідентичний!

– От, халепа! Що мені тепер робити? – подумав я.

Зрештою я вирішив йти назад до кав’ярні. Ну бо якщо я взяв чужий телефон, то, може, мій ще там? Я швидко прийняв рішення і помчав назад. Працівниця була здивована, побачивши мене, коли я повернув телефон.

– Це не мій! – я правдиво пояснив. — Іншого немає?

– Що? Ви думаєте, у мене тут є магазин? Чи бюро втраченого майна? – глузувала вона, але, побачивши моє розчарування більш приязним тоном, додала: – Якщо цей не ваш, то, мабуть, належить тій пані, яка забрала другий двадцять хвилин тому!

– Два однакових телефони? – здивувався я.

– А чого ви так дивуєтесь? Ця модель дуже популярна! Вона є у багатьох! – Вона махнула рукою, і я, простеживши за її поглядом, насправді зміг побачити щонайменше двох відвідувачів з аналогічними телефонами.

– Люди розкидають свої речі всюди, ніби вони нічого не коштують, – сказала працівниця. Кожні кілька днів тут залишають то телефон, то ноутбук, то ще щось! Якби вони залишались мені, то я вже була б багатою!

Я слухав її аргументи одним вухом і думав, що робити далі.

“Зрештою, я можу просто зателефонувати до тієї жінки зі свого телефону і домовитися про зустріч у будь-якому місці, де ми їх обміняємо!” – дійшло до мене.

Тому я тремтячою рукою набрав номер.

– Добрий день, хто дзвонить з мого номера? — почув я теплий голос.

– Матвій. Схоже, у нас є телефони один одного, сказав я. – Де ми можемо зустрітися?

– Через п’ять хвилин на розі…» — згадала вона перехрестя біля кав’ярні.

– Чудово! – задоволено відповів я.

Через кілька хвилин я побачив, що до мене підійшла красива дівчина, років 25. Одягнена модно та зі смаком. Справжня красуня!

– Матвій? – запитала вона.

-Так, це я, — відповів я, зачарований.

– Я дозволила собі відповісти на дзвінок, коли задзвонив ваш телефон. Щодо зустрічі в … – вона назвала назву компанії, з якої я чекав дзвінка. – Зустріч підтверджено.

– Ви ангел! – я був неймовірно радий. – Як я можу вам віддячити?

– Немає такої потреби, – усміхнулася вона, мабуть, точно знаючи, що я готовий зробити для неї все!

Потім я думав про неї весь день, засмучуючись, що не записав її номер телефону, поки в руках тримав її мобільний! Я знав, що її звуть Ілона, тому що вона так представилася.

Наступного дня я прокинувся з блискучою думкою, що якщо вона вранці купує каву в тій ж кав’ярні, що й я, то може, вона туди приходить щодня? Я ж приходив. Справді так і було! Я зустрів її! Вона засміялася, побачивши мене, тому я подумав, що вона була рада мене побачити.

– У мене є п’ятнадцять хвилин, — сказала вона, тож ми сіли за один із столиків.

Наступного дня нам не вистачило чверті години! Ми почали приходити в кафе раніше, щоб мати більше часу для себе. Нарешті я наважився запросити Ілону на вечерю! Того дня у мене була ейфорія, бо я влаштувався на роботу в компанію, в яку я так прагнув, з надією, що у мене буде чудова кар’єра!

– Я дуже рада, що твоя мрія про роботу здійснилася, – сказала Ілона.

– Це завдяки тобі! — ейфорично вигукнув я.

– Чому? – ніяково запитала вона.

– Ти прийняла цей телефонний дзвінок і мені призначили зустріч, — пояснив я.

– Ах так! – вона зітхнула з полегшенням…

Ми провели незабутній вечір. А через три місяці почали жити разом. Але лише під час нашого весілля, через рік після того, як я познайомився з Ілоною і отримав роботу своєї мрії, я зрозумів, що вона допомогла мені в цьому! На нашому весіллі з’явилася її близька подруга Олеся, в якій я впізнав дівчину, яка приймала мене в нову компанію.

– Це був щасливий випадок, — сказала Ілона. – Коли я відповіла на дзвінок на твоєму телефоні, то по голосу впізнала Олесю, яка хотіла призначити тобі зустріч. Тож я прикинулася твоїм асистентом. А після наших кількох зустрічей я зрозуміла, що ти цінна людина і що варто тобі допомогти. Тож я зателефонувала Олесі, і вона конфіденційно сказала мені, що тебе беруть до уваги. Тож достатньо було прошепотіти кілька улесливих слів про тебе, щоб схилити терези перемоги на твій бік, – сказала вона. — Але потім ти сам довів, що я була права щодо тебе! Ти чудовий працівник.

– І я буду таким ж ідеальним чоловіком, — пообіцяв я, міцно обійнявши її.