Я завжди була сучасною мамою, але новина про те, що мій 22-річний син одружується з 31-річною жінкою і планує жити з нею у моєму домі, приголомшила. «Синок, це тобі не готель, це мій дім,» — спробувала я встановити межі, але чи буде цього достатньо
Я, Христина, завжди вважала себе сучасною, відкритою мамою. Намагалася бути другом для свого єдиного сина, Мирона. Звісно, я бажала йому тільки найкращого. Моєму синові вже двадцять два роки. Нещодавно він закінчив університет, отримав фах, про який мріяв, і знайшов роботу, що, здається, приносить йому задоволення. Я раділа його успіхам, пишалася ним і думала, що найскладніші етапи його дорослішання ми вже пройшли.
Я працюю викладачем у коледжі. Робота мені подобається, маю добру репутацію та повагу серед колег і студентів. Після розлучення з батьком Мирона, ще коли син був зовсім маленьким, я повністю присвятила себе йому і кар’єрі. Батько Мирона, Юрій, також бере участь у житті сина, але основний тягар виховання завжди лежав на моїх плечах. Ми з Юрієм змогли зберегти нормальні стосунки заради сина.
Мій Мирон завжди був трохи замкнутим, цілеспрямованим. Він не був любителем гучних вечірок чи великих компаній. В університеті він приділяв багато часу навчанню, був відповідальним. Я знала, що він зустрічається з дівчатами, але жодна з них не затримувалася надовго. І ось, десь пів року тому, він познайомив мене з Оленою.
Олена справила на мене приємне перше враження. Вона була ввічлива, стримана, з хорошими манерами. Здавалося, що вона серйозно ставиться до життя і до мого сина. Мирон виглядав поряд з нею щасливим, окриленим, чого я давно не бачила. Вони багато часу проводили разом, іноді Олена залишалася у нас на обід чи вечерю.
Єдине, що мене трохи бентежило, – це вік Олени. Їй тридцять один рік. Різниця у дев’ять років. Я розумію, що зараз це не так вже й рідко, і любов не питає паспорта. Але все ж, у моїй голові постійно крутилися думки: чи справді вона підходить Мирону? Чи не надто великий цей віковий розрив для такого юного хлопця, як мій син?
Я намагалася не акцентувати на цьому увагу. Якщо Мирон щасливий, то хто я така, щоб втручатися? Але материнське серце неспокійне. Я ділилася своїми сумнівами з найкращою подругою, Ларисою.
— Христино, тобі не здається, що ти перебільшуєш? — говорила Лариса. — Ну, подумаєш, дев’ять років. Це ж не двадцять! Головне, щоб вона була доброю до нього, щоб Мирон її любив. У тебе ж син вже дорослий чоловік.
— Я знаю, Ларисо, знаю. Але вона наче з іншого світу, розумієш? — пояснювала я. — Вона вже сформована особистість, з досвідом. А Мирон тільки-но починає свій життєвий шлях. Чи не буде їй нудно з ним згодом? Чи не почне вона його критикувати, “виховувати”?
— Це вже ти сама собі накручуєш! — заперечувала подруга. — Подивися, як він на неї дивиться. З любов’ю! Дозволь синові жити своїм життям. Ти ж не хочеш, щоб він від тебе віддалився через твої підозри?
Слова Лариси завжди мене заспокоювали. Я вирішила, що буду просто спостерігати, підтримувати сина і не створювати зайвих проблем.
Все йшло більш-менш спокійно, поки тиждень тому не стався той самий, несподіваний для мене, поворот.
Мирон прийшов з роботи раніше, ніж зазвичай. Він був схвильований, але водночас радісний. Я якраз готувала вечерю на кухні.
— Мамо, мені треба з тобою поговорити! — вигукнув він, зайшовши до кухні.
— Що сталося, синку? Ти якийсь неспокійний, — відповіла я, вимикаючи плиту.
— Я… Я освідчився Олені! — випалив він.
У мене в руках ледь не випала тарілка. Я стояла, як громом вражена. Всі мої думки сплуталися. Шлюб? У двадцять два роки? З жінкою, яка старша на дев’ять років? Я не могла вимовити ні слова.
Мирон, побачивши мою реакцію, підійшов, взяв мене за руку.
— Мамо, не мовчи, прошу! Я знаю, що це несподівано. Але ми любимо одне одного!
— Освідчився? Коли? Чому ти мені нічого не казав, Мироне? — нарешті видушила я з себе.
— Сьогодні ввечері. Ми були в її улюбленому ресторані. Я давно хотів це зробити, але чекав слушного моменту. Я хотів, щоб це було ідеально, — пояснив син, дивлячись мені прямо у вічі. — І вона сказала “Так”!
— Олено… вона погодилася? — я намагалася осмислити почуте.
— Звісно, мамо! Вона була дуже щаслива! Ми хочемо одружитися вже цього літа.
Я присіла на стілець. Мої ноги мене не тримали. Весілля… Влітку… Це сталося так швидко, так несподівано. Я думала, у нас ще є час, щоб познайомитися з Оленою ближче, щоб переконатися, що це справді те, що потрібно моєму синові.
— Мироне, синку, я рада, що ти щасливий. Але чи не зарано? Ти такий молодий, тобі треба ще пожити для себе, — обережно почала я.
— Мамо, я прожив для себе вже двадцять два роки! Я знаю, чого хочу. І я хочу бути з Оленою. Вона – моє все! — сказав він рішуче.
— Але ж… вік, Мироне. Ти думав про це? Вона вже готова до дорослого, сімейного життя, до…
— До дітей? Так, мамо, ми думали про це! І так, вона хоче дітей, і я теж хочу! А щодо віку… Це не має значення! Ми розуміємо одне одного, ми підтримуємо одне одного. Що ще треба? — перебив він мене.
Я глибоко зітхнула. Сперечатися було марно. Я бачила цей вогонь в його очах. Це була справжня, юнацька, пристрасна любов.
— Добре, синку. Я не хочу бути тою, хто стане між вами. Якщо ти щасливий, я буду щаслива за тебе, — сказала я, змушуючи себе посміхнутися. — Вітаю вас.
Мирон обійняв мене міцно-міцно. Я відчула його тепло, його радість, і моє материнське серце трохи пом’якшало.
Але це був не кінець розмови.
— Мамо, є ще дещо, — сказав Мирон, відсторонившись.
— Що ж іще? — запитала я, вже очікуючи чергового сюрпризу.
— Ми вирішили, що не будемо чекати весілля, щоб жити разом. Ми з Оленою хочемо з’їхатися, — заявив він.
Мій рот знову відмовився працювати. З’їхатися? Куди?
— З’їхатися? Куди, Мироне? Ви вже знайшли житло? — запитала я.
— Ні, не шукали. Ми вирішили, що будемо жити тут, з тобою. У моїй кімнаті, — промовив він.
Ці слова пролунали, як грім серед ясного неба. Жити тут? Зі мною? У моїй двокімнатній квартирі?
Я знала, що син і Олена деякий час жили у неї, коли мене не було, чи коли я була на роботі, але щоб постійно… Це було занадто.
— Мироне, ти серйозно? — я намагалася говорити спокійно, але мій голос тремтів. — Я люблю Олену, але це моя квартира. Я звикла до свого особистого простору. Це буде незручно для нас усіх.
— Мамо, не починай, прошу! — Мирон був явно роздратований. — У нас немає грошей на оренду. Ми тільки-но починаємо свій шлях. Мирон, я заробляю досить добре, щоб допомогти їй, але я не хочу, щоб ми жили, як нерозумні підлітки, які не можуть вирішити елементарні проблеми. Вона, як-не-як, тридцятиоднорічна жінка. У неї є квартира!
— Так, у неї є, але вона маленька і далеко від моєї роботи! А мені до роботи пішки десять хвилин! І ми вирішили, що поки зберемо гроші на власне житло, поживемо тут. Це ж тільки на деякий час, мамо. Не будь такою… егоїстичною!
Я, яка все життя присвятила йому, тепер виявилася егоїсткою, бо не хочу ділити свою маленьку квартиру з дорослою жінкою.
— Мироне, я не егоїстка! Я просто хочу, щоб ти розумів, що це буде незручно. Ти дорослий чоловік, ти маєш сам вирішувати свої проблеми, а не перекладати їх на мене, — я відчувала, як сльози підступають до горла.
— Я думав, ти мене підтримаєш, мамо. Я думав, ти будеш рада за нас. А ти… ти тільки про незручності думаєш, — сказав він, відвертаючись.
Я дивилася на свого сина і не впізнавала його. Ця Олена, ця любов, наче змінили його. Він став рішучим, трохи грубим, наче готовим йти проти всього світу заради неї.
— Мироне, я завжди тебе підтримую. Але давай поговоримо про це спокійно. Коли ви плануєте переїжджати?
— Вже на цих вихідних. Ми з Оленою все обговорили. Ти звикнеш, мамо. Це не назавжди.
Я мовчала. У мене не було сил сперечатися. Я розуміла, що якщо я зараз буду проти, то можу втратити його довіру, віддалити його від себе. А я цього не хотіла.
— Добре, синку, — сказала я тихо. — Поживете. Але ми маємо встановити чіткі правила співжиття. І я хочу, щоб ви обоє розуміли: це не готель. Це мій дім.
Мирон відразу повеселішав.
— Дякую, мамо! Ти найкраща! Ти побачиш, ми не будемо тобі заважати!
Він обійняв мене ще раз і пішов дзвонити Олені, щоб повідомити їй “радісну новину”.
А я залишилася одна на кухні. Сльози самі потекли з очей. Чи правильно я роблю? Чи не користуюся я цією жінкою? Чи не зруйнує вона нашу з сином близькість?
Я подзвонила Ларисі, розповіла їй про все. Вона була обурена рішенням Мирона щодо переїзду.
— Христино, ти що, з глузду з’їхала? — вигукнула вона. — Вони сядуть тобі на голову! Ти будеш обслуговувати двох дорослих людей! Тобі треба було одразу відмовити!
— Я не могла, Ларисо. Я ж бачу, як він її любить. Я не хочу бути причиною їхніх сварок, — пояснила я.
— Ти йому не причина сварок, а просто “жилетка”, об яку можна витерти ноги! — сказала подруга, але потім додала трохи лагідніше. — Гаразд, Христино. Прийми це як тимчасове явище. Подивимося, як піде. Але ти маєш одразу встановити межі!
На цих вихідних Олена переїжджає. Моє життя кардинально зміниться. Я не знаю, чого чекати. Я сподіваюся, що мої побоювання щодо віку та співжиття виявляться марними. Я хочу, щоб мій син був щасливий. Але чи буде щаслива я, з дорослою парою в моїй маленькій квартирі?
Можливо, мені потрібно просто прийняти це, як новий етап у житті мого сина. Етап, де його обраниця стає частиною нашого життя.
Я хочу звернутися до вас, мої любі читачі. Чи була у вас схожа ситуація? Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було мені одразу відмовити синові, чи я правильно зробила, що погодилася?
Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та обов’язково напишіть свій коментар, адже для мене це дуже важливо. Ваша підтримка та поради допоможуть мені пережити цей непростий період.
