Мені 58 років, і я живу в невеликому містечку на Черкащині. Усе моє життя — це моя донька Софія. Вона виросла, поїхала до Києва вчитися, і відтоді я бачила її лише разів зо три.
Але коли вона зателефонувала і сказала: «Мамо, ми з Богданом одружуємося! Запрошення надішлю, приїжджай!» — я відчула, ніби повернулася в ті дні, коли вона була маленькою і бігала до мене обійматися.
Я уявляла, як ми разом сміятимемося, як я побачу її в білій сукні, як ми нарешті поговоримо по душах. Але все пішло не так, як я мріяла.
Як я готувалася до весілля доньки, як їхала до неї, але яка ж неприємність з цього вийшло. Нині я намагаюся зрозуміти, що між нами сталося, але ніяк не можу того усвідомити.
Той день, коли Софія зателефонувала, я пам’ятаю до дрібниць. Була середина жовтня, я саме закривала останні банки з огірками. Телефон задзвонив, і на екрані висвітилося її ім’я. Я посміхнулася, витираючи руки об фартух.
— Мамо, ми з Богданом одружуємося! — її голос був такий радісний, що я аж заплющила очі від щастя. — Заяву вчора подали, весілля 10 грудня. Ти приїдеш?
— Софійко, вітаю, моя рідна! — я ледь стримувала сльози. — Звичайно, приїду. Як же я за вас рада!
— Мам, я надішлю запрошення поштою, бо в мене роботи купа, не встигну сама привезти, — вона говорила швидко, ніби боялася не встигнути. — І ще, весілля дороге, знаєш. Батьки Богдана все оплачують, але я не хочу виглядати, ніби нічого не можу внести. Якщо в тебе є якась копійка, підсоби, га?
Я завагалася. Мої заощадження — 50 000 гривень — були всім, що я мала. Пенсія невелика, 3200 гривень, і я відкладала ці гроші роками, щоб було на «чорний день». Але це ж весілля моєї єдиної доньки!
— Підсоблю, доню, — сказала я тихо, забувши, що вона мене не бачить. — Скільки треба?
— Ой, мам, ти найкраща! Я зараз скину номер картки, переведеш у банку, добре? Поки, цілую! — і вона поклала слухавку.
Я стояла посеред кухні, тримаючи телефон. Софія не дзвонила мені місяцями, а тут така новина. Я згадала, як шість років тому махала їй услід, коли вона їхала до Києва.
Їй було вісімнадцять, вона обіцяла дзвонити щотижня, але дзвінки ставали рідшими, а потім і зовсім припинилися. Я не ображалася — місто велике, життя там бурлить. Але душу млоїло від думки, що моя дівчинка так далеко.
Я взялася до підготовки, як до найважливішої справи в житті. У погребі дістала найкращі закрутки: огірки, помідори, аджику, навіть баночку з грибами, які сама збирала в лісі. «Це ж до м’яса саме те», — думала я, уявляючи, як гості хвалитимуть мої соління.
З комори витягла свою найкращу сукню — синю, з вишивкою, ще з молодості. Вона була трохи старомодною, але я її випрала, вигладила, і вона виглядала як нова.
У банк я пішла наступного дня. Дівчина за стійкою, усміхнена, як сонечко, допомогла перевести 50 000 гривень на картку Софії.
— Доньку заміж видаю, — похвалилася я. — Хочу хоч чимось допомогти.
— Ой, це ж так радісно! — відповіла дівчина. — Вітаю вас!
Запрошення прийшло через тиждень. Красивий конверт, а в ньому — листівка з вишуканим шрифтом: «Софія та Богдан запрошують на весілля, 10 грудня 2024 року, 16:00». Я тримала ту листівку в руках і не могла натішитися. Це був знак, що Софія мене не забула, що я потрібна.
Квиток на поїзд до Києва я купила заздалегідь. Увечері перед від’їздом сусідка Галина зайшла на чай.
— Олено, ти ж вся світишся! — сказала вона, сьорбаючи чай із блюдця. — Розкажи, як там Софійка? Давно її не бачила.
— Одружується, Галино! — я не могла стримати посмішки. — Їду на весілля. Ось, закрутки везу, сукню приготувала.
— Оце молодець! А що за хлопець той Богдан?
— Не знаю, — зізналася я. — Софія казала, він із хорошої сім’ї, квартиру їм подарували, машину. Але головне, що вона щаслива.
Галина кивнула, але в її очах промайнула тінь. Мабуть, згадала свою доньку, яка теж поїхала до міста і рідко дзвонить.
День весілля настав. Поїзд прибув до Києва рано-вранці. Я вийшла на перон, тримаючи дві важкі сумки з закрутками, і набрала Софії.
— Доню, я приїхала! Де ви? — запитала я, намагаючись перекричати гудки машин.
— Мамуль, бери таксі! — її голос був веселим, але трохи нечітким. — У нас гості, не встигаємо. Адресу зараз скину.
— Уже? — здивувалася я. — А весілля ж о четвертій!
— Та все нормально, мам! Бери таксі, чекаємо! — і вона поклала слухавку.
Я замовила таксі біля вокзалу. Водій, молодий хлопець із бородою, назвав ціну — 500 гривень. Для мене це було дорого, але я погодилася.
Дорогою я дивилася у вікно і думала, як же змінилося місто. Високі будинки, яскраві вивіски — усе чуже, але я уявляла, як обійму Софію, і це гріло душу.
За адресою я приїхала лиш за годину. Під’їзд був новий, із домофоном, але Софія не відповідала. Я простояла хвилин десять, аж поки якась пані з песиком не відчинила двері.
Піднялася на п’ятий поверх, подзвонила у квартиру. Зсередини лунала гучна музика, сміх, гомін. Я дзвонила і дзвонила, але ніхто не відчиняв. Нарешті двері таки відчинились.
Переді мною стояв високий хлопець у джинсах і м’ятій сорочці. Він усміхнувся і гукнув через плече:
— Гасіть музику! Теща приїхала!
Я зніяковіла.
— Добрий день, — пробурмотіла я, тримаючи сумки. — А Софія де?
— Софія? — він махнув рукою кудись у глиб квартири. — Там, відпочиває. А ви проходьте, гості у нас!
Я зайшла до квартири. У коридорі було повно взуття, якісь коробки, одяг. На дивані в кімнаті спав якийсь чоловік, у кухні гомоніла компанія. Я поставила сумки біля дверей і пішла шукати доньку.
— Софія! — гукнула я, але музика знову загриміла, заглушаючи мій голос.
Назустріч вийшов той самий хлопець.
— Ви ж Богдан? — запитала я.
— Ага, — він усміхнувся. — Проходьте на кухню, там весело. За тещу тост підіймемо!
— А весілля? — я відчувала, як у горлі росте клубок. — Воно ж сьогодні о четвертій?
Богдан засміявся.
— Учора було весілля, Олено Василівно! Сьогодні другий день гуляємо. У ресторані вчора було, а сьогодні вдома. Софія там, у спальні, спить.
Я стояла, не знаючи, що сказати. Учора? Але ж у запрошенні було написано 10 грудня! Я дістала листівку з сумки, перечитала. Так і є — 10 грудня, 16:00. Сьогодні.
— Як учора? — перепитала я. — У запрошенні ж.
— Та то, мабуть, Софія наплутала, — недбало кинув Богдан. — Ходіть, познайомлю з друзями.
Він узяв мої сумки і повів мене до кухні. Там сиділо чоловік п’ять, усі молоді, голосно сміялися. Я почувалася чужою.
— Оце теща! — гукнув Богдан. — За тещу!
Усі засміялися, підняли келихи. Я зніяковіла ще більше.
— Дякую, але я до Софії, — сказала я і пішла до спальні.
У кімнаті на ліжку лежала Софія. На ній була звичайна сукня, але на дверцятах шафи висіла весільна — біла, з мереживом. Я торкнулася тканини, уявила, якою красунею була моя донька. Підійшла до неї, погладила по волоссю.
— Щастя тобі, доню, — прошепотіла я і поцілувала її в чоло.
Вона не прокинулася. Я тихо вийшла, викликала таксі й поїхала на вокзал. Дорога додому була довгою і сумною.
Коли я повернулася, сусідка Галина вже чекала біля хвіртки.
— Олено, що так рано? — здивувалася вона. — Як весілля? Софійку заміж видала?
— Видала, — відповіла я тихо. — Утомилася, Галино, піду спати.
Увечері зателефонувала Софія.
— Мам, ти чому поїхала? — її голос був ображеним. — Залишилася б, поговорили б!
— Софійко, я думала, весілля сьогодні, — сказала я, стримуючи сльози. — У запрошенні ж 10 грудня.
— Ой, мам, ну помилилися з датою, буває! — вона засміялася. — Ти що, образилася? Ми вчора в ресторані гуляли, там усі були, важливі люди. А сьогодні просто з друзями. Ти чого поїхала, так весело було!
Я не знала, що відповісти. У горлі стояв клубок.
— Вибач, доню, мені посуд мити треба, — сказала я і поклала слухавку.
Я взяла тарілку, що залишилася після вечері, і почала її терти. Сльози котилися по щоках, але я не зупинялася. Чому так сталося? Чи я щось зробила не так?
А може і справді доня таки помилилась?
Головна картинка ілюстративна.
