— Мамо, ви могли б подумати про мене краще, ніж дарувати щось таке просте!
— Що ти маєш на увазі, Світлано? Я старалася вибрати щось приємне.
— Я все перевірила! Ви своїй Олені дали цілу суму, а на мене витратили лише 800 гривень, я знайшла ціни в мережі на ту косметику!
— Ти не повинна так зі мною говорити! Я не хочу повторювати ті непорозуміння, як раніше. Олена моя дочка, а ти моя невістка, і я намагаюся бути справедливою.
Я сиділа в своєму затишному кріслі в маленькій квартирі, тримаючи телефон біля вуха, і серце калатало від несподіванки.
Це був той момент, коли все, що накопичувалося місяцями, вирвалося назовні. Світлана, моя невістка, дзвонила ввечері, і її голос звучав так обурено, ніби я вчинила щось непоправне.
Я не очікувала такого повороту, бо щойно святкували день народження моєї дочки Олени, і я вирішила подарувати їй гроші – 2 000 гривень у милому конверті з квітами.
А перед тим, на день народження Світлани, я обрала набір для догляду за шкірою, щось натуральне і корисне, щоб вона могла розслабитися вдома з моїм сином Андрієм.
Я запакувала все гарно, з бантиком, і пішла до них з посмішкою. Але тепер цей дзвінок все перевернув. Я відклала телефон, намагаючись заспокоїтися, і подумала, як же все почалося.
Все почалося кілька тижнів тому, коли я планувала подарунки для сім’ї. Я пенсіонерка, працюю на чверть ставки в маленькій бібліотеці, де сортую книги і допомагаю відвідувачам.
Зарплата невелика, пенсія теж, тож я завжди намагаюся економити, але для рідних хочу зробити щось особливе.
Світлані виповнювалося 35 років, і я знала, що вона любить доглядати за собою. Вона часто розповідала про свої креми і маски, тож я подумала: чому б не подарувати набір для домашнього релаксу?
Я пішла до магазину натуральної косметики, де консультантка допомогла мені вибрати лосьйон для тіла з ароматом лаванди, скраб з морською сіллю і маску для обличчя.
Все коштувало близько 800 гривень, але виглядало елегантно. Я загорнула в блискучий папір і додала листівку з теплими словами.
Коли я прийшла до них додому, двері відчинив Андрій, мій син. Він обійняв мене і сказав:
— Мамо, радий тебе бачити! Заходь, Світлана вже все приготувала.
Я увійшла в їхню світлу квартиру, де пахло свіжою випічкою. Стіл був накритий: салати з овочами, запечене м’ясо з травами, фруктовий пиріг.
Внучка Аня, якій шість років, бігала навколо з іграшками, а Світлана посміхалася, поправляючи серветки.
— Вітаю тебе, дорога! Бажаю здоров’я, щастя і щоб все в житті складалося якнайкраще, – сказала я, вручаючи подарунок.
Світлана розкрила пакунок і її очі засяяли.
— Ой, як чудово! Це саме те, що я хотіла спробувати. Дякую тобі щиро, мамо!
Ми сіли за стіл, і розмова потекла легко. Андрій розповів про свою роботу в офісі, де він займається документами.
— Мамо, у нас все добре, тільки Аня почала ходити на танці. Вона така активна!
Аня підбігла і показала мені свій малюнок – будинок з квітами.
— Бабусю, дивися, це для тебе!
— Яка краса! Ти справжня художниця, – відповіла я, обіймаючи її.
Світлана додала:
— Ми з Андрієм думаємо про поїздку на море наступного літа. Аня ще не була на справжньому пляжі.
— Це чудова ідея. Головне, щоб погода була добра, – сказала я.
Ми їли, сміялися, згадували старі історії. Андрій розповів, як в дитинстві я вчила його готувати прості страви.
— Пам’ятаєш, мамо, як ми робили вареники? Я тоді весь кухонний стіл засипав борошном.
— Звичайно, пам’ятаю! Ти був таким допитливим хлопчиком.
Світлана посміхнулася і сказала:
— Андрію, ти й зараз любиш експериментувати на кухні. Минулого тижня приготував пасту з овочами – вийшло смачно.
Аня втрутилася:
— Тато, а коли ми знову будемо грати в хованки?
— Скоро, доню, після вечері, – відповів Андрій.
Святкування тривало кілька годин, і я пішла додому з теплим почуттям. Але через кілька днів наближався день народження моєї дочки Олени.
Їй виповнювалося 38, і вона не планувала великого святкування – просто сімейний вечір. Олена живе окремо з своєю донькою Катею, якій 12 років. Катя – розумна дівчинка, любить читати і мріє про новий гаджет.
Я подзвонила Олені напередодні.
— Доню, що ти хочеш на подарунок? Може, щось особливе?
— Мамо, я не знаю. Може, просто гроші, бо збираю на нові штори для кімнати.
— Добре, я подумаю.
Я вирішила дати їй 2 000 гривень – суму, яку змогла відкласти. Поклала в конверт з малюнком соняха і пішла до них. Олена зустріла мене на порозі.
— Мамо, заходь! Катя вже чекає.
Катя вибігла і обійняла мене.
— Бабусю, я читала нову книгу про пригоди. Хочеш, розповім?
— Звичайно, розкажи!
Ми сіли за стіл з чаєм і тістечками. Олена розповіла про свою роботу в школі, де вона вчителька молодших класів.
— Діти такі енергійні, мамо. Сьогодні ми робили аплікації з листя.
— Це чудово. Ти завжди вміла надихати малюків.
Вечір минув приємно, і я пішла додому. Але того ж вечора пролунав дзвінок від Світлани – той самий, з якого я почала розповідь.
Після розмови я не могла заснути. Чому вона так реагує? Я ж старалася для всіх. Наступного дня я подзвонила Андрію.
— Сину, що відбувається зі Світланою? Вона вчора дзвонила і була дуже нечемна. Мені соромно було б таке сказати, якщо чесно. То ж подарунок був.
Андрій зітхнув.
— Мамо, вона сказала, що ти дала Олені більше. Мамо, вона має рацію, — пролунав голос Андрія через слухавку телефону, який я тримала в руках.
— Чому ти так вважаєш, сину мій? — запитала я, намагаючись зрозуміти його позицію.
— Світлана ретельно перевірила всі ціни на той подарунок, який ти їй вручила, і виявилося, що він коштує всього лише 800 гривень, тоді як Олені ти передала аж 2000 гривень готівкою прямо в руки, — пояснив Андрій з ноткою докору в голосі. — Хіба це можна назвати справжньою справедливістю в нашій родині?
Я просто застигла на місці від цих слів, продовжуючи тримати телефон біля вуха, і мої пальці злегка затремтіли від несподіванки та хвилювання.
— Андрію, будь ласка, послухай мене уважно, — відповіла я тихим голосом, намагаючись зберегти спокій у розмові. — Це ж зовсім різні ситуації та різні подарунки для кожної з них.
Олена є моєю рідною донькою, і вона сама одна виховує маленьку Катю, стикаючись з багатьма труднощами в повсякденному житті.
А для Світлани я спеціально обрала той набір косметики, який, як мені здавалося на той момент, повинен був їй по-справжньому сподобатися і принести радість. Ти ж сам бачив, як вона реагувала, коли розпаковувала пакунок!
— Вона раділа лише тому, що намагається завжди бути ввічливою в таких моментах, — різко відповів син, не даючи мені можливості продовжити. — А тепер вона почувається так, ніби ти менше цінуєш мене та всю нашу сім’ю в порівнянні з іншими.
— Невже ви обидва серйозно так вважаєте? — запитала я. — Виходить, що я тепер повинна рахувати кожну гривню з точністю бухгалтера, ніби це не подарунки від серця, а якісь комерційні розрахунки? Де ж тоді залишається щира душа в такому акті дарування?
— Мамо, будь ласка, не перекручуй мої слова в інший бік, — відповів Андрій, і його голос став ще твердішим та рішучішим. — Світлана чітко сказала мені, що ти або повинна подарувати їй додаткову суму на різницю в вартості, або просто повернути ті гроші назад. Бо вона не бажає почуватися в родині гіршою за когось іншого через такі відмінності.
— Ти справді поділяєш таку думку і вважаєш це правильним? — запитала я, намагаючись зібрати всі свої сили та думки в одну відповідь.
— Я глибоко переконаний, що в нашій родині повинна панувати повна рівність у всьому, включаючи такі моменти, — відповів Андрій без вагань. — А твої дії, на жаль, створили помітну різницю між нами всіма.
Я повільно поклала слухавку на стіл і довго сиділа в напівтемній кімнаті, дозволяючи тиші огорнути мене з усіх боків.
Мої думки клубочилися одна на одну, ніби хмари перед грозою, і я не могла повірити в те, що почула. Як же так сталося в нашій родині?
Хіба це нормально та прийнятно — вимагати від власної матері додаткові гроші лише для того, щоб досягти якоїсь уявної “рівності” в подарунках?
Наступного ранку, коли сонце вже почало пробиватися крізь вікна моєї маленької квартири, я вийшла надвір і зустріла свою сусідку Марію Іванівну, яка саме сиділа на лавці біля під’їзду, насолоджуючись свіжим повітрям.
Вона одразу помітила мій пригнічений та задумливий вигляд на обличчі, бо ми знайомі вже багато років і добре розуміємо одна одну без зайвих слів.
— Що з вами трапилося цього разу, моя дорога? — запитала вона співчутливо, запрошуючи мене сісти поруч на лавку.
Я сіла поряд і почала розповідати їй всю історію з самого початку, не пропускаючи жодної деталі: від того несподіваного дзвінка Світлани з претензіями щодо подарунка до вчорашньої розмови з Андрієм, де він підтримав свою дружину в цих вимогах.
— От ви скажіть мені чесно, Маріє Іванівно, як досвідчена жінка, — звернулася я до неї наприкінці своєї оповіді.
— Чи маю я тепер нести невістці додаткові гроші лише тому, що подарувала своїй рідній доньці трохи більше, ніж їй?
— Подарунок завжди повинен бути справою душі та серця, а не холодним розрахунком. А якщо починати рахувати все до останньої копійки, то це вже перетворюється не на щирий дарунок, а на звичайний розрахунок у крамниці, де все вимірюється лише грошима.
Я кивнула головою в знак згоди, відчуваючи деяке полегшення від її слів, але водночас слова мого сина все ще лунали в моїх вухах, ніби набридливий шум, який не давав спокою.
Увечері того ж дня, коли я вже готувалася до сну і сиділа на кухні з чашкою теплого чаю, намагаючись розслабитися після важкого дня, телефон задзвонив знову, і на екрані висвітилося ім’я Світлани.
— Добрий вечір, ви вже подумали над нашою попередньою розмовою? — запитала вона одразу, і її голос звучав холодно та відсторонено, ніби в діловій бесіді.
— Так, я ретельно подумала над усім цим протягом дня, — відповіла я спокійно, намагаючись не дати емоціям взяти гору. — І вирішила, що нічого більше не дам і не змінюватиму свої попередні рішення. Бо подарунки в нашій родині — це не змагання за сумами чи вартостями, а прояв щирих почуттів та бажання зробити приємне. Я від усього серця хотіла порадувати тебе тим набором, і мені дуже шкода, що ви цього не відчули та не оцінили.
— Тоді добре, нехай буде так, як ви вирішили, — сказала вона різко, з ноткою роздратування в голосі. — Ми з Андрієм самі подумаємо, як з цим далі жити та як будувати наші стосунки в родині.
Я повільно поклала слухавку на стіл і відчула, як на мої очі несподівано навертаються сльози розчарування. Здавалося, що між нами всіма раптом виросла невидима стіна, яка розділила родину на частини.
Я щиро подарувала одне, маючи на меті лише зробити людині добре та приємне, а у відповідь отримала лише претензії та вимоги, які зруйнували всю теплоту.
І от зараз, сидячи тут і згадуючи все це, я питаю сама себе та, можливо, інших: а ви б понесли додаткові гроші невістці в такій ситуації?
Чи теж сказали б їй прямо, що подарунок — це не калькулятор для підрахунків, а щось набагато глибше та щиріше?
Головна картинка ілюстратвина.
