Я залишила своїх дітей на чоловіка і пішла з дому. Я пам’ятаю, як мені було боляче, коли Кирило навіть не підійшов до мене, коли я лежала з температурою сорок. Його хвилював лише його костюм із хімчистки. Тоді я вирішила: якщо я неважлива для нього як людина, то я просто перестану бути важливою як прислуга
Це сталося однієї весняної суботи, коли сонце вже пригрівало, а мені нарешті урвався терпець. Я була виснажена до краю цим щоденним марафоном між роботою, домашніми обов’язками та спробами зберегти те, що здавалося ілюзією щасливої родини. Роки мого життя пролітали, а я відчувала себе лише прислугою в нашому домі, нянею для чоловіка, який сприймав мою працю як належне.
Я готувала, прибирала, прасувала, розвозила дітей на гуртки, намагалася підтримувати затишок, а натомість отримувала байдужість та знецінення.
Того дня я просто вийшла з дому і вже не повернулася. Я поїхала геть, залишивши за собою не лише ключі, а й довге, обтяжливе життя. Було шкода лише дітей, за яких моє серце кололо.
Моє ім’я — Леся. Мені тридцять вісім, і я — дружина, мати двох чудових донечок, а також фахівчиня з комунікацій у великій компанії. З боку, наше життя з Кирилом могло здатися ідеальним: великий заміський будинок, дві машини, регулярні відпустки за кордоном. Але ця красива картинка була тонкою ширмою, за якою ховалася моя самотність.
Кирило — успішний інженер-проєктувальник, людина, яка вміє заробляти гроші. Він був моєю першою і, як я думала, єдиною любов’ю. Ми зустрілися ще в університеті, і наші стосунки стрімко розвивалися. Він був турботливим, уважним, завжди приходив на допомогу.
Після весілля і народження першої доньки, Софійки, а потім і молодшої, Марічки, все почало змінюватися. З кожним роком Кирило все більше занурювався у роботу, а його присутність вдома перетворювалася на присутність господаря готелю, який вимагає п’ятизіркового сервісу.
Він часто казав:
— Я цілий день працюю, щоб ви могли мати все це. Ти ж сидиш вдома.
Це найбільше ранило, бо я не сиділа вдома. Я працювала віддалено, хоча й на півставки, щоб мати можливість більше приділяти уваги дітям, але мій робочий день починався о шостій ранку з приготування сніданку для всієї родини і закінчувався далеко після півночі, коли я складала іграшки та готувала одяг на завтра.
Особливо важко мені було останні пів року. Кирило був постійно невдоволений. Йому не подобалося, як я приготувала його улюблену запіканку, як я організувала поїздку до батьків, або те, що в його шухляді не було чистих шкарпеток певного кольору. Навіть коли я хворіла, він не міг обійтися без своїх вимог.
Якось я лежала з високою температурою, мене просто тіпало. Софійка, якій тоді було вісім, намагалася допомогти, принесла мені води. Я відчула себе такою безпорадною. У цей час Кирило зайшов на кухню, де я намагалася заварити собі чай, і з неприхованим роздратуванням запитав:
— Лесю, а ти пам’ятаєш, що сьогодні маєш забрати мій костюм із хімчистки? Мені він потрібен завтра зранку.
Я тоді ледве стояла на ногах, але сказала:
— Кириле, я ледве ходжу, у мене сорок. Може, ти сам забереш? Це ж по дорозі з твого офісу.
Він навіть не підійшов до мене, не доторкнувся до мого лоба.
— Ой, перестань. Це ж лише п’ять хвилин на машині. Ти завжди знайдеш причину, щоб не зробити щось. Мені треба завершити важливий звіт.
Я тоді відчула, як щось всередині мене здригнулося і тріснуло. Це було не роздратування, а глибоке, гірке розчарування. Я проковтнула образу, взяла ключі і поїхала. Костюм я забрала, але коли повернулася, то вже не могла на нього дивитися без внутрішнього тремтіння.
Діти, мої улюблені дівчатка, були єдиним, що тримало мене в цьому домі. Вони обожнювали батька, хоча він приділяв їм часу, може, годину на день перед сном, і то, якщо був не дуже зайнятий. Усі батьківські збори, секції, шкільні свята, хвороби, домашні завдання — усе було на мені. Моя подруга, Світлана, якось сказала:
— Лесю, ви живете як співмешканці. Ти — його обслуговуючий персонал.
Я тоді заперечила:
— Ні, ми ж любимо одне одного. Просто він дуже зайнятий.
Але в глибині душі я знала, що Світлана права. Наші стосунки перетворилися на рутину, де моєю єдиною роллю була — забезпечувати йому комфорт. Про романтику, про спільні вечори, про розмови про щось більше, ніж рахунки чи дитячі проблеми, ми давно забули.
Того дня, тієї суботи, я прокинулася о шостій ранку. Кирило спав. Я пішла на кухню, приготувала сніданок — яєчню з помідорами, улюблені сирники Софійки, чай, каву.
Розбудила дівчаток, погодувала. Потім я випрала три повні кошики білизни, повісила її, прибрала на кухні, помила підлогу у вітальні. Коли я закінчила, була майже одинадцята. Я змучилася, але відчувала внутрішнє задоволення від чистоти та порядку.
Кирило прокинувся, прийняв душ, спустився на кухню. Я саме збиралася прийняти душ сама.
— Лесю, ти не могла б мені знайти нову зарядку для ноутбука? Стара десь зникла. І мені потрібен чистий одяг для тренування.
Я втомлено зітхнула:
— Я зараз. Тільки швидко сходжу в душ, бо я з шостої ранку на ногах.
Він спокійно сів за стіл, на якому ще стояли сліди від сніданку, і взяв телефон.
— А, ти вже поприбирала. Ну добре. Я тоді сам знайду. Тільки недовго. Бо я хочу поїхати до Андрія, а ти маєш залишитися з дівчатками.
Я відчула, як у мені щось спалахнуло.
— Кириле, а чому я не можу поїхати до Світлани? Ми домовилися, що я сьогодні хоч на кілька годин вирвуся. Я ж не була ніде сама вже кілька місяців.
Він підняв на мене байдужий погляд.
— Навіщо тобі кудись їхати? Ти ж тільки вчора бачила її по відеозв’язку. Що ти будеш там робити? А хто повезе Марічку на танці? І хто розбереться з газовим котлом, що знову барахлить? Я ж не можу все це робити. Мені треба відпочити.
У його голосі не було прохання, лише констатація факту. У той момент я усвідомила, що для нього я не людина, не партнерка, а функція, яка має працювати без збоїв. Мої потреби, мої бажання, моя втома — усе це було для нього пустим звуком.
Я тихо зайшла у ванну кімнату. Вода з душу не змила мого внутрішнього напруження. Я вийшла, одягнула просту сукню, взяла невеличку сумку і ключі від своєї машини. Я не стала шукати ту зарядку, не стала з’ясовувати стосунки. Я підійшла до дівчаток, які гралися у своїй кімнаті, обійняла їх і прошепотіла:
— Мої сонечка, матуся ненадовго має від’їхати. Будьте розумними.
Софійка підняла на мене здивований погляд:
— Куди ти, мамо?
— Мені треба дещо вирішити. Я вас дуже сильно люблю, пам’ятайте.
Я спустилася вниз. Кирило сидів у вітальні, дивився щось по телевізору. Я зупинилася на порозі.
— Я йду.
Він навіть не повернув голови.
— Добре. Повертайся до шостої, бо Марічку треба на танці.
Я відчула, як сльози навертаються на очі, але стрималася. Я вийшла, сіла в машину і поїхала. Я поїхала не до Світлани. Я поїхала до невеличкого готелю на іншому кінці міста. Я не знала, що робити далі, але відчула таке неймовірне полегшення, якого не відчувала роками.
Я вимкнула телефон і проспала майже дванадцять годин. Коли я прокинулася, на душі була важкість, але водночас і чистий спокій. Я вперше за довгий час подумала про себе: про свої мрії, про свою роботу, про те, якою я була до шлюбу.
Наступного дня я зателефонувала Кирилу. Він, мабуть, був злий, бо взяв слухавку після п’ятого гудка.
— Де ти? Ти розумієш, що я не знав, що робити з дітьми? Марічка пропустила танці.
Його тон був звинувачувальним, а не стурбованим.
— Кириле, я не повернуся додому. Мені потрібен час, щоб зрозуміти, як нам жити далі. Я дуже втомилася бути єдиною, хто тягне на собі наш дім.
Настала пауза.
— Лесю, ти серйозно? Що це за вигадки? Ми ж дорослі люди. Приїжджай додому, і ми обговоримо це.
— Ні. Обговоримо завтра, коли я приїду забрати свої речі. Прошу, не налаштовуй дітей. Я їх люблю і завжди буду любити.
Я поклала слухавку. Я знала, що це буде непростий шлях, але я більше не могла жити, постійно приносячи себе в жертву. Я взяла тимчасову відпустку на роботі і почала шукати маленьку орендовану квартиру.
Кирило продовжував телефонувати, то благав, то вимагав. Я була непохитною. Діти телефонували часто, і їхній голос розривав мені серце. Софійка плакала:
— Мамо, татусь сам не справляється. Він не знає, де моя улюблена піжама.
А Марічка лише тихо питала:
— Коли ти повернешся?
Я пообіцяла, що скоро ми побачимося, і пообіцяла, що вони залишаться моїми найдорожчими. Це було найважче рішення в моєму житті, але я мусила його прийняти, щоб не згаснути остаточно.
Тепер я живу сама. Я знайшла квартиру, я повернулася до роботи на повну ставку. Я щодня розмовляю з доньками, а по вихідних ми бачимося, ходимо в кіно, в парки.
Я все ще не знаю, як складеться моє життя і життя моєї родини. Чи зможемо ми з Кирилом знайти спільну мову і побудувати нові, здорові стосунки, чи це справді мій остаточний вихід із його життя? Чи можливо відродити почуття, коли так багато поваги було втрачено?
Але найважливіше — я більше не відчуваю себе прислугою. Я знову Леся — самостійна жінка зі своїми інтересами та мріями. І знаєте, мені стало легше дихати.
Що ви думаєте? Чи правильно я вчинила, вирвавшися з цього кола обов’язків, заради власного порятунку? Чи змогла б я повернутися назад, якби Кирило дійсно змінився, чи цей міст уже спалено?
