Я прокинулася сьогодні з такою неймовірною ідеєю, що аж посміхнулася до власного відображення в дзеркалі. Подумала собі – або я здамся і далі буду жити, постійно підлаштовуючись під чужі забаганки, або ж влаштую “мініпереворот” у власній оселі.
Так, я – Оля, мені 35, я люблю каву з корицею, читаю книжки про подорожі й маю чудового чоловіка на ім’я Артем. Проте моя свекруха Галина Петрівна вже довела мене до межі, коли не знаєш, чи сміятися, чи плакати.
Ця жінка вважає, що я прийшла на світ виключно для двох речей – приготування борщу (для її улюбленого сина) і народження онуків (теж для її улюбленого сина). Про себе вона взагалі мовчить, але я добре бачу, що вона хоче тримати під контролем буквально все в нашому житті.
Звісно, коли я тільки починала зустрічатися з Артемом, мені здавалося, що його мама просто досить енергійна та балакуча. Та з часом я почала помічати, що її “енергійність” виглядає як безкінечні нотації. Можливо, через мій характер – я не дуже люблю, коли хтось чіпає мої справи й нав’язує власне бачення. Але, схоже, вона теж не любить, коли я намагаюся жити по-своєму.
Артем спочатку не вірив моїм скаргам, проте навіть він почав нервувати, коли побачив, як часто його мама нам телефонує з питаннями про їжу, клінінг і дітей. Уявіть, у нас є дрібний побут, робота, зустрічі з друзями, а свекруха раптово вривається в суботу о восьмій ранку (коли ми ще з-під ковдри не вилізли) – і давай допитуватися: “Олю, ти вже зробила Артемові сніданок? А пилюку витерла? А дітьми ви коли думали зайнятися? Ти ж не молодієш”. Уявляєте, я лежу з розплющеними очима, не встигла навіть ковтка кави зробити, а мені вже нагадують про те, що життя “стрімко біжить уперед, і треба поспішати з дітьми”.
– Галино Петрівно, – намагаюся я говорити більш-менш спокійно, – ми з Артемом ще не плануємо дітей, бо поки що всі сили йдуть на роботу. Ми не проти в майбутньому, але зараз точно ні.
– Це ти так кажеш. А я хочу онука, – незворушно заявляє вона. – Йому потрібні турботливі батьки, а ви що, збираєтеся працювати цілу добу?
– Ну, а як інакше? – відповідаю я, почуваючись так, ніби мене звинувачують у злочині. – Ми ж дорослі люди, маємо купу рахунків, хочемо встигнути трохи подорожувати…
Вона мовчки знизує плечима, й далі йде оглядати нашу квартиру. І тут настає момент, який я терпіти не можу- її “оглядини”. Вона проходиться, оцінює чистоту підлоги, перевіряє, чи вологі фікус і кактус у горщиках, і докірливо зітхає, якщо, не дай Боже, знайде десь пил на полицях. А я стою як школярка на останній парі – хочу вже просто вибігти надвір, щоб не чути її “Артем таке не любить, Артем мусить їсти м’ясо” й “Я у твоєму віці вже давно була матір’ю”.
Я довго намагалася бути чемною. Проте якось я все ж не стрималася. Точніше, це сталося після одного “злиття обставин”. По-перше, я дізналася, що свекруха має запасні ключі від нашої квартири. Артем згадав, що дав їй копію “про всяк випадок”. По-друге, вона почала заходити, коли нас немає вдома, і переставляти речі на власний розсуд.
Одного вечора я повернулася з офісу втомлена, ще й у поганому настрої, бо шеф наробив зауважень щодо проєкту. Відчиняю двері (чомусь вони не були зачинені на ключ) і бачу Галину Петрівну, яка тиняється між кімнатами, роблячи вигляд, ніби “навела лад”. На кухні – каструлі зрушені, в моїй улюбленій чашці бовтається ложка, а в спальні… вона знімала штори, щоб “попрати їх, бо Артем дихає пилом, небезпечно для легенів”.
– Я не просила вас прати мої штори! – сказала я якомога ввічливіше, але в мене аж руки тремтіли.
– А я що, поганого щось роблю? – ображено відповіла вона. – Хіба неправда, що тут треба було трохи поприбирати? Дивись, у вас і телевізор якийсь запилений. Ой, біда з тобою, Олю, ти не бачиш, що Артем потерпає?
І тут я не втрималася:
– Я потерпаю! – ледве не крикнула. – Будь ласка, не заходьте до нас без дозволу, я почуваюся геть незатишно в рідному домі.
– Ну, якщо тобі незатишно, то що ти хочеш від мене? – удавано незрозуміло питає вона. – Я ж тільки допомагаю.
Я видихнула, пішла на кухню, налила води і випила одним ковтком. Мені так хотілося грюкнути дверима, але тоді лишилася б вона одна в моїй квартирі – мабуть, щось іще переінакшить. На щастя, їй скоро самій набридло стояти з рулоном штор у руках.
– Ладно, я піду, – промовила вона нарешті. – Але ти, Олю, подумай. Ні дітей, ні ладу, сама працюєш до ночі. А роки йдуть.
Я ж як стояла, так і лишилася мовчки. Після цього я вперше виговорилася Артемові, як сильно мене виснажує наша ситуація.
– Я тебе розумію, – зітхнув Артем. – Але це ж моя мама… Вона щиро вірить, що допомагає.
– Ну, чомусь від її “допомоги” я плакати хочу, – не втримую сліз. – Ти ж бачиш, як вона згадує про онуків і скрізь шукає неідеальну дружину для свого сина, – тобто мене.
– Можливо, я з нею поговорю? – питає він тихо.
– Ні, не “можливо”. Ти маєш із нею поговорити, – кажу я. – І відбери в неї ті ключі. Бо це вже переходить усі межі.
Артем таки зібрався з духом. Сказав їй, що більше він не терпітиме самовільних візитів. Я була поруч і чула, як вона видихнула в слухавку: “Не розумію, що на вас найшло” – але погодилася віддати ключі. Правда, не забула додати, що “це все витівки Олі”. Проте нічого, прогрес є прогрес. І от пройшло два тижні, ми змінили замки. Тепер свекруха не може потрапити до нашого дому без нашого відома.
– Це свавілля, – каже вона, коли ми розмовляємо в кафе за столиком. – Невже я не можу прийти до свого сина, коли мені заманеться?
– Ми теж люди, нам потрібен простір, – відповідаю спокійно. – Я розумію, що ви хотіли як краще, але це зачіпає мої кордони.
Вона дивиться на мене так, ніби я з іншої планети, але мовчить. Я вперше бачу, що вона не знаходить, чим парирувати. Може, вона й гнівається, та, схоже, починає здогадуватися, що я не збираюся розчинятися в її правилах. Артем мене підтримує, і від цього на душі легшає. Бо мене не створено для щоденних борщів та дотримання чужих планів щодо дітей. Я хочу, щоб у нас були діти тоді, коли ми обоє готові. А не коли свекруха вирішить, що час тисне.
І ось тепер я замислююся: можливо, треба було ще на початку поставити свекрусі умову – “стоп, не втручайся в наші справи”. Може, це зекономило б мені нерви. Але, на жаль, часто розум приходить, коли емоції вже зашкалюють. А зараз, коли дихати стало трохи вільніше, я хочу запитати вас, дорогі читачі: як би ви вчинили на моєму місці? Чи мала я право так різко реагувати?
А може, існують інші методи налагодити відносини зі свекрухою, щоб усім було зручно й мирно? Якщо ви маєте власний досвід, будь ласка, діліться. Я точно не одна така, хто прагне бути щасливою дружиною й водночас зберегти власну свободу та мати елементарну повагу до своїх кордонів. Кожна порада може стати в пригоді. Дякую, що дочитали – і буду рада почути, що ви думаєте про мою історію.
